Один син продовжив татову справу і став священником, інший – військовим: історія протоієрея з Луцька

Протоієрей, староста луцького Свято-Троїцького собору Володимир Подолець цьогоріч 27 червня відзначив 60-літній ювілей.

У родині Миколи Антоновича Подольця серед вісьмох дітей тільки Володимир обрав пастирську стежку. В селі Чаплі Старосамбірського району на Львівщині у місцевому храмі він розпочав дяківську службу з дванадцяти літ. А все тому, що батьки були людьми глибоковіруючими і щирими в молитві, у справжній любові й повазі до людей, - пише Волинська єпархія Православної Церкви України.

– Якщо закони нашого суспільства в силу певних обставин не завше приносять очікуваний результат, то закони Божі працюють, – упевнений отець Володимир.

Треба визнати, що якраз через ті правила співжиття в комуністичному середовищі він найперший і постраждав. Його, десятикласника, активіста, духовно досконалого учня… було виключено із сільської школи «за участь у церковно-релігійних обрядах». А все тому, що під час уроків взяв участь як дяк у похороні простого сільського трудівника-фурмана, який виявився членом партії комуністів. Партійний квиток не заважав покійному бути гарним сім’янином і відповідальним працівником, але завадив усім тим, хто бажав похоронити достойну людину по-Божому…

Ось так і опинився майбутній панотець поза школою як «гальмівний елемент суспільства». Здобував освіту у Самбірській вечірній школі, набував фаху в ПТУ № 24 за спеціальністю електрозварювальник IV розряду (диплом із відзнакою). Практику відбував на Харківському заводі «Серп і молот», зацікавив керівництво неабиякою компетенцією і професійними навиками, але пропозицію залишитись після строкової служби на заводі майстром відкинув не задумуючись: твердо бажав стати священником.

А світське життя вабило трудовлаштуванням: працював водієм, електрозварювальником, освоював іноземні мови на курсах Віденського університету. Але все ж тримався запланованого – стати душпастирем.

У 1992 році мрія почала здійснюватись. Перший етап – вступ до Львівської духовної семінарії УГКЦ. На третьому курсі перейшов у Православну Церкву Київського патріархату і перевівся до Волинської семінарії УПЦ КП. Тут удостоївся дияконського і пресвітерського санів. А це потребує постійного вдосконалення у мистецтві проповіді.

– Я постійно відчуваю своєрідний «літературний голод», – зізнається панотець. – Часто відвідую книгарні і товстезної книги на пару сотень сторінок мені вистачає всього на кілька тем для проповіді. Постійно шукаю щось нове, філософське і прив’язую його до релігійної основи.Шукати істину в Божому вченні стало аксіомою для отця Володимира. Півтора десятки літ тому з’явилась у нього можливість-спокуса заглибитись у вир політичного життя на Волині, стати депутатом. Маючи потужний потенціал серед парафіян, він мав реальні підстави бути не тільки пастирем, а й «слугою виборців», проте…

– Дехто казав, що голосував на виборах за політичну структуру тільки тому, що бачив там моє прізвище. А дехто прямо запитував: «Отче, то ви тепер будете сповідати лише прихильників цієї партії?». Або: «Ви теж тепер будете битися і сваритися в обласній раді?» І я зрозумів, що прийняв необдумане рішення, – каже священник. – Справді, якось не подумав про ці всякі сварки й бійки у раді, думав, що як депутат буду займатися питаннями духовності. Але після таких розмов я зрозумів, що перш за все як священник маю представляти інтереси Церкви, а тут, виходить, хоч і безпартійний, та маю представляти інтереси партії. А якщо вони не сходитимуться із цінностями, які проповідує Церква?

Які цінності, окрім духовних, можуть бути у душпастиря? Далебі, не матеріальні. У гонитві за скарбами земними втрачається щось значно важливіше, та й довіра прихожан послаблюється. Такої лінії дотримується отець Володимир зі своєю дружиною матінкою Оксаною. Вона теж спеціаліст щодо нетлінних цінностей – викладала музику в навчальних закладах і, як не дивно, не соромилась підтримувати сім’ю закордонними заробітками.

Один син продовжив татову справу і став священником, інший – військовим: історія протоієрея з Луцька

З матінкою Оксаною священник знаходить спільну мову, єднає вона і з чотирирічною внучкою, з синами (один із них продовжив татову справу і став священником, інший – військовим). Як староста луцького Свято-Троїцького собору отець Володимир є господарником, що дбає про стан приміщення, ремонти, церковну атрибутику, а в ризах протоієрея – мудрим і вічним словом Святого Письма веде парафіян до вершин духовної досконалості.

– Пригадую епітафію на пам’ятнику одного священника. Там було написано: «Люди, я вас люблю!» – ділиться враженням панотець. – Втім, саме лише бажання любити ближнього і декларувати привселюдно власні почуття ще не означає виконувати Божу заповідь. Має бути конкретна справа, яку б відчули та оцінили люди, яких ми любимо.