«Першим ділом викопаю мамі картоплю»: нацгвардієць з Волині повернувся із Запорізького напрямку

Нацгвардієць розповів в інтерв'ю Суспільному про службу та свій перший бойовий досвід на передовій.

— На якому напрямку фронту ви перебували і які функції виконували?

Я повернувся із Запорізького напрямку. Точніше, де саме був, я сказати не можу. Як стрілець-санітар, я виконував ті самі дії, що і звичайний піхотинець. Нас прирядили до одного із бойових підрозділів і наше завдання було спостерігати за діями противника. У разі штурму, давати йому відсіч.

— Скільки тривав перший бойовий вихід і чи пробував ворог штурмувати ваші позиції?

Перший бойовий вихід тривав 17 днів. В них були спроби штурму, але вони були невдалі. Наші дрони працювали швидше, ніж вони очікували. Коли російські військовослужбовці до нас рухалися, то ми вже про це знали й були готові до відбиття атаки.

Але, за кілька хвилин часу, нам командир передав по рації, що військові, які мали нас штурмувати — здалися нам в полон. Вони почали махати нашому дрону та просити про допомогу, показувати, що вони здаються. Наш дрон просто вів їх по дорозі. Ми лише чули, як вони кричали від болю, бо вони вже були поранені.

— Чи доводилося вам під час цього виходу рятувати побратимів?

Так. Після першого наступу ворога, одразу розпочався другий. Нас почали дуже сильно накривати артилерією й поранили мого побратима в коліно. Нам треба було його рятувати. Ми вдвох з побратимом 4 кілометри його сунули на спеціальному возику. Це було під безперервними обстрілами. Це була ціла вічність, але під дією адреналіну ти цього просто не розумієш.

Через 17 днів нас поміняли і я мав 7 днів для того, щоб перепочити перед наступним бойовим виходом. Він тривав вже 26 днів. Це були ті ж самі дії зі стримування противника. Тільки їхні позиції були ще ближче.

— Наскільки близько від ваших позицій був ворог?

Російські війська вже зайняли позиції, які була за метрів 250 від нас. Мої побратими вночі чули розмову російських військових і навіть, коли вони вночі курили, то чули запах диму. Бо з наших вночі ніхто не курив, тому що це видає твою позицію.

Найтяжче, мабуть, в цьому всьому — це було не впасти в паніку. Вона дуже швидко передається. Чим більше боїшся, тим швидше ти загинеш, бо твої дії стають неконтрольованими. Але для мене особисто навіть не так страшно було загинути, як втратити побратима. Ти розумієш, що його чекає вдома жінка, дитина. І ти розумієш, як тобі буде ніяково потім дивитися його родичам в очі.

— Чому у вас позивний «Барні»?

Його мені вигадали ще під час строкової служби і я вирішив його не змінювати. Барні — це такий няшний ведмедик. По-перше, це ім'я схоже на моє прізвище. Ну і я невисокого зросту і такий трохи няшний.

— Коли ви підписали контракт, вам було 24 роки. Чи не шкодуєте, що на службі минають найкращі молоді роки?

Мої найкращі роки — це роки на службі, з побратимами. Ніхто мене не зможе краще зрозуміти, ніж побратими. Після строкової служби в мене залишилася якась тяга до військової справи. Бо це дисципліна, це порядок. Піти в армію для мене — це про мужність, престиж.

— Оскільки, наше інтерв'ю перед Днем незалежності України, то запитаю: що для вас українська незалежність?

Незалежність для мене — це в першу чергу не просто підписані документи, що ти незалежний. Це країна, з якою будуть рахуватись, до якої будуть звертатися за допомогою, за підтримкою. Коли ти їдеш в якійсь іншій країні, в Європі, і дізнаються, що ти українець і тебе поважають. Оце і є незалежність, коли ти довів всім, що ти зміг.

— До служби у війську ви виступали зі стендапами. Чи допомагало почуття гумору на передовій і чи писали стендапи під час служби?

Гумор — це добре для підняття настрою побратимів. Все набагато легше сприймається, коли з гумором. Стендапи я не писав, але в голові текст не раз прокручував, але чи ляжуть ці рядки на папір, як то кажуть, то вже побачимо. Можливо, коли звільнюся зі служби, то буду щось писати на військову тематику.

— Ви щойно повернулися до Луцька з передової. Що плануєте далі робити?

Я маю кілька днів відпустки для вирішення своїх справ та відновлення. Звісно, я поїду до батьків. Оскільки, я хлопець із села, то в першу чергу я буду допомагати мамі викопати картоплю. Бо на мене вже мама зла через те, що я не допомагав їй садити картоплю.

А далі ми пройдемо злагодження і я візьмуся за виконання поставлених бойових завдань. А після нашої перемоги я поїду на море до Криму, бо я ще ніколи не був на морі. Хіба в селі, на зеленому морі. 

Читайте також: 

• Найбільше лякало, що Україна перетвориться на полігон, - командир Вадим Крикун
• «Ну ми ж не худоба»: жителька Луцька розповіла про те, як її чоловіка забрали в бусик на ВЛК
• «Човен розстріляли, думав, потону»: тяжко поранений воїн з Луцька розповів, як 12 днів виживав на острівці