Владислав Крикота: від військової служби до допомоги ЗСУ на Волині

У 21 рік Владислав Крикота добровольцем пішов на фронт, воював у складі 14-ї бригади, а після звільнення зі служби став пастором у селі Свійчів на Волині. Нині разом із громадою він плете маскувальні сітки для військових, передає пораненим домашню випічку та підтримує захисників молитвою.

Про місію ,яку взяв на себе Владислав та волонтерство у громаді розповідає видання «Слово правди».

Щомісяця по дві-три маскувальні сітки зі Свійчева відправляються у зону бойових дій, щоб захищати позиції та техніку наших військових від ворожих очей. Ці вироби, що здатні рятувати життя захисників, виготовляють при Домі молитви релігійної громади церкви євангельських християн-баптистів.

«Ми усвідомлюємо потребу в такому виді захисту, тому налагодили безперервний процес створення сіток, до якого долучаються віряни церкви та жителі нашого села», – каже пастор, учасник бойових дій Владислав Крикота.

Маскувальні сітки і домашня випічка для захисників

Коли ми завітали до Дому молитви, в одній із будівель на церковному подвір’ї кипіла робота. Це приміщення досить довге й просторе – його розміри дозволяють на стіну розвісити сітку-основу, на яку вправні руки місцевих жінок вплітають смужки тканини.

Маскувальні сітки у Свійчеві почали плести три роки тому. Владислав Крикота розповідає, що місцеві жителі з перших днів повномасштабної війни старалися підтримувати захисників, а тоді узялися за створення маскувальних засобів, адже з розвитком дронів змінювався характер війни. Цінним став досвід інших людей, зокрема вірян з Турійська, які показали спосіб плетіння, а також закуповують та передають для такої роботи і сітку, й тканину, нарізану на смужки з допомогою спеціального станка.

Після фронту став пастором: історія волинянина, який допомагає захисникам

– Зазвичай у місяць ми плетемо дві-три великі сітки. Здебільшого ці засоби маскування мають розміри 12 на 8 або 12 на 6 метрів. Інколи їх замовляють земляки, які нині воюють, буває, передаємо сітки через капелана Миколу Тріля з Сусваля, який періодично їздить у стабілізаційний пункт і принагідно відвозить та передає військовим й таку допомогу. Буває, відправляємо сітки «Новою поштою» – на Харківський, Запорізький та інші напрямки, – розповідає Владислав.

Кількість виготовлених у Свійчеві маскувальних засобів не підраховують.

– Ми не вважаємо себе волонтерами. Просто робимо те, що можемо, – каже пастор.

А жінки розповідають, що як надходить замовлення на такі засоби захисту техніки й позицій від ворожих очей, то збираються разом і працюють від ранку до вечора кілька днів поспіль. Якщо ж термінових запитів немає, плетуть у спокійнішому темпі – по кілька годин, виготовляючи сітки наперед, щоб згодом передати їх туди, де вони будуть потрібні. Збираються за такою справою не лише віряни церкви, а й небайдужі жителі цього села.

Готову сітку складають і пакують так, щоб вона займала якомога менше місця. Для цього використовують… пилосос. Владислав розповів, що допомогою цього побутового приладу з упакування витягують зайве повітря, завдяки чому об’єм значно зменшується і компактно складену сітку вдається помістити навіть у невелику коробку.

Не лише маскувальні сітки передають жителі Свійчева захисникам. Домашнє печиво, пироги, пончики – усе те, що пахне домом, завдяки капелану Миколі Трілю потрапляє до поранених воїнів у стабілізаційні пункти, де вони отримують найпершу допомогу одразу після евакуації з поля бою. Адже підтримка тут потрібна не лише у вигляді фахової допомоги лікарів, а й просто як щире спілкування з душпастирем й маленька приємність – смаколик від простих людей, які пам’ятають про них і хочуть підтримати у важку хвилину.

Допомагають свійчівці й коштами на дорогу, щоб капелани могли здійснювати такі поїздки до стабілізаційних пунктів і бути поруч із пораненими військовими. Адже, як каже Владислав, у таких місцях важлива не лише медична допомога, а й проста людська присутність.

Захисникам часто потрібно з кимось поговорити, виговоритися, відчути, що вони не самі, отримати відповіді на свої запитання. Тому капелани намагаються бути поруч, а іноді приїздять із гітарою чи гармошкою, щоб підтримати і розрадити.

Вірянка Альона Пальонка приходить плести сітки відтоді, як у Свійчеві розпочали цю справу. Каже, долучається щоразу, коли триває така робота, хіба лиш через нагальні домашні справи не вдається знайти можливість. Як і її односельчанки, пече для воїнів солодкі гостинці.

– Кожен з радістю долучається, чим може, щоб хоч трохи уваги і тепла передати захисникам, – каже Альона.

За її словами, разом із наданням практичної допомоги для захисників громада об’єднується і в молитві за них. Зокрема, у молитовному домі є стіна із прикріпленими сердечками, на яких написані імена захисників.

– Я особисто знаю, що таке сила молитви, і як важливо, коли хтось молиться за тебе. Я був у найгарячіших точках, але маю лише кілька легких контузій. Бог беріг – і я це відчув, – каже Владислав Крикота. – Коли звільнився, побачив ідею з сердечками, на яких пишуть імена людей, за яких моляться. Вирішив перейняти її. Ми написали імена своїх рідних, знайомих, односельців, а також кількох моїх побратимів. Молимося за кожного з них».

Макарів став особливим спогадом про війну

Владислав добровольцем став на захист України. За три місяці до початку повномасштабної війни він демобілізувався зі строкової служби, а вже 24 лютого пішов у військкомат, щоб знову стати до лав захисників. На той час йому був 21 рік.

Півтора року служив у 14-й бригаді. Князівські воїни у той період відбивали атаки ворога на Київщині, Житомирщині, вели бої на Миколаївщині й Донбасі, брали участь у звільненні Харківщини, де згодом тривалий час тримали оборону на Куп’янському напрямку.

Владислав пригадує початок повномасштабної війни і як відбувалася оборона Київщини, зокрема визволення Макарова. Каже, що попри усю важкість воєнних буднів саме цей період найбільше йому запам’ятався. Згодом на честь цього міста він сина назвав Макаром.

У Макарові Владислав був близько місяця – від 1 березня, коли українські війська зайшли в місто й укріпилися в ньому, і до 1 квітня, коли всю Макарівщину звільнили. Пригадує, що весь той час військові, цивільні та лікарі жили однією сім’єю: кожен виконував своє завдання, але водночас усі підтримували одне одного. За словами Владислава, такого відчуття єдності він більше ніде не зустрічав.

Пропозиція і одруження під час війни

Якими б страшними і виснажливими не були військові будні, у його житті було й те, що дарувало сили триматися, – світле почуття кохання.

– 14 лютого 2022 року я сказав Богдані про свої почуття. Ми навіть не встигли зустрітися, спілкувалися лиш телефоном. І почалася війна. Вона побачила мене лиш на кілька хвилин тоді, коли я вже від’їжджав із нашої частини на фронт, – розповідає Владислав.

Коли він вийшов із Макарова, зміг зв’язатися з коханою.

– Тоді нам здавалося, що війна ось-ось закінчиться, що довго це не триватиме. Та бойові дії велися безупину. Ми стали мріяти про зустріч і молилися, що вона відбулася на Пасху – 24 квітня. Ніс службу на Миколаївщині, згодом нас передислокували на Донецький напрямок. Потім ми зупинилися у Новомосковську на Дніпропетровщині. І саме на Пасху Богдана сказала: «Я їду до тебе». Я купив каблучку і там, у Новомосковську, зробив їй пропозицію. Богдана сказала «так», – розповідає Владислав.

Якось дівчина з волонтерами приїхала до коханого у Куп’янськ-Вузловий за вісім кілометрів від фронту – просто побачилися. А наступна зустріч закоханих відбулася через кілька місяців – восени, як Владислава забрали до шпиталю, адже його стан здоров’я погіршився. Хоча наречені планували весілля після закінчення війни, все ж згодом вирішили не відкладати цю подію.

– Я зателефонував до батьків, попросив благословення. Потім подзвонив своєму другові – пастору. Він сказав, що приїде повінчати. Богдана їхала до мене, а я тим часом бігав Харківським центральним ринком, купував нареченій сукню. Так ми одружилися. Разом були лише п’ять днів, доки я був на лікуванні, а потім знову довелося роз’їхатися, – пригадує Владислав.

Пізніше Владислава перевели до місця постійної дислокації. Згодом він звільнився зі служби. І у 2023 році став пастором церкви у Свійчеві. Разом із дружиною вони виховують двох діток – Надію й Макара.

Нині Владислава вже як пастор разом із громадою Свійчева допомагає тим, хто захищає Україну. Тут не рахують зробленого й не називають себе волонтерами. Просто збираються разом, коли є потреба, і допомагають. Можливо, саме з таких простих щоденних справ і складається справжня підтримка – коли кожен робить посильне, а разом люди дають одне одному сили все пережити, вистояти.

Валентина ТИНЕНСЬКА