Після обстрілів мучили кошмари і стреси: переселенка з Сєверодонецька на Волині самотужки ставить на ноги п’ятьох дітей

Після двох шлюбів самотужки ставить на ноги п’ятьох дітей

Народилася Наталія в місті Старобільськ Луганської області. Батько в неї помер, тож виховувала дочку одна мати. Коли дівчина закінчила школу, мати наполягла, аби вона ішла вчитися на перукаря. Мовляв, це - професія, яка завжди дозволить заробити на хліб з маслом. Наталії ж така робота не дуже подобалася, їй хотілося вчитися далі й отримати щось престижніше, але не дозволяло матеріальне становище. Тому вона, дослухавшись поради матері, подала документи в Старобільське ПТУ № 93 (тепер – професійний ліцей).  

Після закінчення училища дівчина не захотіла займатися нелюбою справою, тому влаштувалася на роботу в буфет на автовокзалі. Пропрацювала Наталія там не довго: зустріла хлопця, за якого невдовзі вийшла заміж. Після одруження пара переїхала в Сєверодонецьк. Там у молодят народилися доньки-близнюки Ксеня та Христина. Та прожити у парі все життя подружжю не судилося: через чотири роки чоловік Наталії помер. 

Кілька років молода вдова змушена була виховувати доньок самостійно, шукаючи заробіток неофіційно. Та згодом вона знову зустріла чоловіка, який став батьком трьох її синів: Богдана (нині - 9 років), Тимофія (7) і Кирилка (3,5). І  знову невдача: сімейне життя дало тріщину і через якийсь час пара розлучилася. Тож виховувати п’ятьох дітей жінці довелося одній. 

Поступово життя родини Антипиних увійшло в нормальну колію, але тут на Донбас прийшла уже повномасштабна війна. Сєверодонецьк став районом активних бойових дій, обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі.

Дітей мучили кошмари і стреси

«Одного дня поряд із нашим будинком упала бомба, утворивши величезну вирву, а в сусідньому виникла пожежа. У дітей почалися нічні кошмари, вони постійно перебували у стресі, особливо доньки та найменший син. Тому, коли знайомий поліцейський запропонував їхати на захід України, я погодилася. Зібравши у валізку найнеобхідніші речі, ми вирушили в дорогу, хоч раніше я й не думала залишати власний дім і кудись виїжджати. Думала якось перечекати важкі часи. Мама їхати з нами не захотіла - хворий вітчим, - розповідає жінка.

-  І взагалі багатьох моїх земляків утримує на місці страх. Причому, люди бояться аж ніяк не «бандер», як пишуть у коментарях. Куди більший жах у них викликає дорога. Коли людина знаходиться вдома, в неї значно більше шансів кудись сховатися і вижити. В дорозі ж шансів уціліти дуже мало, особливо коли на голови падають бомби, а з усіх боків летять снаряди і міни. Було дуже багато випадків, що цілі родини, які намагались утекти від війни, потрапивши під обстріли, або гинули, або ж поверталися назад. Зокрема, так сталося з моєю кумою, яка пройшовши через цей жах, зареклася вже кудись їхати. Звичайно,є й ті, хто лишається, чекаючи на «асвабадітєлєй», але далеко не всі».

«Нововолинськ мені нагадує рідний Сєверодонецьк»

Спершу родина Антипиних місяць прожила у Львові, але, за словами Наталії, їй там не сподобалося. Тому, коли одну із їхніх землячок запросили на Волинь, 17 переселенців вирушили разом з нею. До Нововолинська Наталія з дітьми приїхала на початку травня. Зареєструвавшись в Центрі допомоги ВПО і винайнявши житло, жінка через соцмережі звернулася по допомогу до небайдужих людей, а потім - до благодійників з «Карітас-Волинь», де їй надали одяг та інші речі домашнього вжитку.

 «Нововолинськ мені дуже подобається. Місто чимось дуже схоже на наш Сєверодонецьк, хоч найближчі шахти у нас. Звичайно, тут теж зустрічаються люди, які з неприязню ставляться ВПО, а особливо до російської мови, але таких меншість (сама Наталія досить пристойно знає українську – ред.). Старші діти досить швидко адаптувалися, потоваришували з ровесниками і знайшли друзів.

Зараз старші навчаються в ліцеї №2, а 3,5-річний Кирилко ходить у дитсадок. У кожного з них є якесь хобі. Старші відвідують церковну школу та «Карітас», де з ними працюють психологи. Туди ж до садочка ходив і Кирилко. Ксеня і Христина вдома захоплювалися танцями, але тут такого напряму немає, тому танці закинули. Богдан ходив на бокс, тепер хоче на футбол. Тимофій має непоганий голос і любить співати. Хочу знайти для нього відповідний гурток», - каже жінка.

Сама Наталія поки ніде не працює. Прагне здобути освіту та зайнятися тим, до чого більше лежить душа, або ж відкрити власну справу. Бажано десь за кордоном. А поки що, за порадою керівника координаційного відділу по роботі з ВПО Катерини Варвус, планує працювати в новоствореній ГО «Незламні разом», займатиметься проблемами переселенців. 

Спочатку після приїзду жінка трохи допомагала волонтерам плести сітки, але почав часто хворіти найменший син, тому змушена була залишатися з ним удома. Постійно потребують материнських турбот та уваги і старші діти.

 «Доньки, звичайно, перебрали на себе частину моїх турбот і домашньої роботи, допомагають мені, але все одно за всім потрібне пильне материнське око, адже дати раду п’ятьом дітям досить нелегко. Тим більше, що зараз почалася школа, - каже Наталія. - Коли ж випадає вільна хвилина,  я залюбки люблю почитати  якусь цікаву книжку. Друге хобі – консервація. Закрила за літо вже понад 200 банок різних, овочів, варення, компотів».

Живе багатодітна родина на державні виплати, отримуючи по три тисячі гривень на кожну дитину та дві –  на саму Наталію. Аби отримати ще якусь допомогу, жінка звернулася до суду, аби колишнього чоловіка позбавили батьківських прав.

Валентина САВЧУК 

Читайте також: 

• Двічі після поранень повертався у стрій. Третє стало смертельним. Історія 23-річного Героя з Волині 
• Бійця з Волині вбила куля снайпера, а наречена загинула в ДТП через 2 місяці, втікаючи від війни
• Наречена Героя з Волині знайшла призначену їй обручку через півтора місяця після смерті коханого