«Любив, люблю і буду любити!»: подружжя з Волині відзначило смарагдове весілля

Про це пише Юлія Музика для газети «Нова доба».

Їхня історія взаємин почалася ще з першого погляду. Вона – вихованка музичної школи, голосиста й талановита дівчина з Четвертні. Він – механізатор із Великої Ведмежки. Доля звела їх під час творчого звіту Маневицького району, в якому тоді брали участь різні художні колективи – і хорланки доярок та механізаторів, і аматори сцени, вчителі…

Невдовзі після знайомства Степан пішов служити в армію, та кохана дівчина не сходила йому ні з серця, ні з думок. Отримавши відпустку, він заслав у Четвертню сватів. А вже 28 січня 1971 року молодята розписалися – і наречений знову повернувся на службу.

– Коли я народилася, тато якраз демобілізувався з армії. Його викликали, привітали з народженням донечки і відпустили додому. Це було 11 травня 1972 року. Батько завжди в мій день народження згадує свою армійську службу й той щасливий для нього день, коли він їхав до своєї сім’ї, – ділиться однією з теплих родинних історій найстарша донька подружжя Алла Квач.

Після повернення молодий солдат і новоспечений татусь оселився разом із дружиною в домі її батьків у Четвертні. Та з часом йому стало прикро чути, як у селі називали його приймаком. Тож Степан Андрійович узявся будувати власну хату в рідній Великій Ведмежці. Поки переїхали й оформили всі документи, довелося, крім доньки Алли, ще і сина Юрія записати народженим у Четвертні. А вже молодший Олександр народився й виріс у Великій Ведмежці.

Тетяна Юріївна все своє професійне життя присвятила культурі. Спершу вона завідувала клубом у Лісовому, згодом багато років була директоркою Будинку культури у Великій Ведмежці, працювала і в клубі села Мала Ведмежка. Любов до пісні передала дітям – і доньці, і синам. Виступали й сімейним вокальним ансамблем, співаючи разом із тоді ще майбутнім зятем Валентином Квачем – також вихідцем із голосистої родини з цього ж села.

– Мама працювала директоркою Будинку культури, а Валік – художнім керівником. Діяв тоді й фольклорний колектив. А згодом чоловік став колійником на залізниці в Маневичах, нині вже він на пенсії, – розповідає пані Алла, незмінна учасниця художньої самодіяльності. Вона мешкає в Маневичах і працює залізничницею – черговою на переїзді біля станції Новий Чарторийськ.

Неодноразово виступала на сцені рідного села та майже всіх довколишніх, а також у Вараші, де її донька Лілія працює в Палаці культури, нині перебуваючи в декретній відпустці. – Мама все життя була творчою – співала, виступала, ще й дуже гарно вишивала. Тато ж трудився в колгоспі механізатором, а в час жнив був комбайнером, потім і Юра йому допомагав.

З усмішкою згадує вона, що часом батько міг десь випити чарчину й мати починала на нього сваритися. А він у відповідь випалював: «Любив, люблю і буду любити!» – і в дружини відразу зникав запал дорікати, залишалася лише тепла усмішка.

У селі подружжя Клевців знають як чесних, порядних і працьовитих людей. Усе життя вони сумлінно трудилися, обробляли землю, тримали велике господарство. Вивчили дітей – Алла стала залізничницею, Юрій – ветеринарним лікарем, Олександр – зварювальником. Нині в рідному селі хазяйнує наймолодший син Саша зі своєю сім’єю, побудувавшись поруч на подвір’ї батьків. У Нових Підцаревичах мешкає Юрій із дружиною. Обоє синів мають по троє дітей.

Із початком повномасштабної війни Юрій Степанович став на захист України – служив фельдшером у 100-ій бригаді, рятуючи життя воїнів. Нині боронить країну його син Дмитро, який виконував бойові завдання на Курському напрямку.

Подружжя Клевців має собі на втіху вісім онуків і двох правнуків. Та є у них й болюча проблема – відсутність якісного мобільного зв’язку. Після встановлення нової вишки в Цмінах додзвонитися до них у Велику Ведмежку стало вкрай важко – на це нарікають і багато їхніх односельчан. Щоб дізнатися, як справи в батьків, діти телефонують увечері до Олександра через вайбер. Степан Андрійович хворіє на онкологію й навіть не може самостійно викликати «швидку». Тоді Саша телефонує Аллі в Маневичі, а вже вона – до екстреної медичної допомоги.

– Батьки вчили нас не ображати слабших, приходити на допомогу тим, хто в біді, виконувати будь-яку роботу, не ділячи її на чоловічу чи жіночу. Ми росли слухняними, бо тато був строгим, і ми його боялися, –  з теплом розповідає пані Алла.

Нині Тетяні Юріївні йде 76-й рік, Степану Андрійовичу – 75-й. Доброго здоров’я вони вже не мають, але й далі люблять, цінують й підтримують одне одного. І нехай на їхньому спільному життєвому шляху буде ще багато-багато світлих та радісних подій.

Фото з архіву Алли КВАЧ

Читайте також: 

• «Що Бог з'єднав, людина хай не розлучає». Син Олександра Князєва одружився
• Історія кондитерки з Волині, яка поєднує роботу в дошкільному закладі з власною справою
• Майстриня з Волині пече короваї, які замовляють по всій Україні та за кордоном