Поховав двох своїх діток і помер від важких ран, отриманих на фронті: історія Героя з Волині

Михайло пішов на війну, бо по-іншому не міг. На фронті отримав важке поранення, довго лікувався, але помер незадовго до свого листопадового 50-річчя. Його історію розповіли на сторінках газети Волинь.

Малята були приречені на коротке життя

Коли Марія і Михайло одружувалися, то, як і всі закохані, здавалися найвродливішою й найщасливішою парою у світі.

Вони познайомилися в сусідніх Бужанах, куди пильганівська дітвора з початкової школи мандрувала в середню, а задивлятися одне на одного почали, як Михайло прийшов з армії й парубкував у багатших дівчатами селах. Статним був юнаком. Cлужив спочатку у Пінську, потім – у Севастополі, й навіть хотів залишитися у морфлоті, аби стати моряком-професіоналом, та не судилося... Зате тільки-но стихло весілля, сім’я неабияк захазяйнувала у Пильганах

Спершу на отчому, а потому й на своєму обійсті молоді господарі завели худобу й домашню птицю, в полі ростили пшеницю, аж доки… не померли діти.

Первоцвітом любові подружжя був Орест – хлопчик, який і вдачею, і вродою був схожий на янголя. Через чотири роки подружжя втішалося Вадимчиком. Його вдача була схожою на пустотливий промінець, але вирок лікарів прозвучав громом серед ясного неба: малята були приречені через невиліковну спадкову хворобу...

Дивлячись, як хлоп’ята бігають подвір’ям, батьки не могли повірити, що в обох відмовлять ніжки. Першим слабість у них відчув Орест. У вісім років він уже не міг обходитися без милиць.

Діти знали про свої долі... Але попри все уявляли, як настане день – і хвороба змилується над ними… Батьки ж робили все, що могли, рятували синів у столичних та обласних клініках...

 «А що буде, як усі повідмовляються воювати?»

– Ці мої учні на уроках читання в книжкових персонажах бачили найперше хороші риси знайомих односельчан. Були по-своєму допитливими й веселими, – не забуде довіку Євгенія Харків, учителька на заслуженому відпочинку, вдова легендарного воїна АТО на псевдо Ураган, яка тоді разом із чоловіком, учителем музики, проводила для Ореста й

Вадима індивідуальні заняття. Старший настільки вірив у зцілення, що просив учительку не ставити між цифрами знак «плюс», бо він асоціювався йому з хрестами на могилах. Вадим із надією в оченятах не переставав допитуватися, коли ж буде знову ходити братик?

 …12-річний Орест перед смертю пережив 17 мікроінфарктів. У нього розірвалося серденько. Після його похорону перестав ходити Вадим. Через п’ять років, у 2017-му, його грудна клітка зсунулася від судом і задушила 16-річного юнака теж на руках у тата й мами. Похоронивши другого сина, згорьовані батьки спродали хазяйство й тамували свій біль далеко від дому на заробітках аж до війни.

Михайло Степанович міг не йти у військкомат. Свого часу переніс важку операцію. Вмивалася сльозами мама Марія Миколаївна, дізнавшись, що син отримав повістку. Знову чуло біду серце дружини… Але син і чоловік мовив по-чоловічому: «Не буду ні ховатися за кордоном, ні прикриватися здоров’ям. А що ж буде, як усі повідмовляються воювати?». І пішов, пообіцявши дзвонити й повернутися. То було 12 липня 2022 року.

«Я серцем відчувала щось страшне»

Короткою була підготовка на навчальному полігоні. Як і обіцяв, телефонував мамі й дружині. Ні на що не нарікав, ні про що не каявся. Сміявся в слухавку, оповідаючи неньці якусь гарну байку про «все добре». За два тижні новоспечений помічник кулеметника вже був на другій лінії вогню, за день-другий – на «нулі» у Бахмутському районі

Донецької області. Звідти не давався чути тиждень. Не міг.

– Я благала Бога вберегти сина, – тепер довіку буде вмиватися сльозами мама Героя, теж Марія Миколаївна.

– Я молилася й відчувала, що сталося щось страшне. Така звістка не забарилася від бойового побратима Михайла.

Щоб не засмучувати нас, повідав про поранення руки й ноги, а правду сказав сам Михайло. Через чотири дні він відійшов від наркозу і не відчув свого тіла від грудної клітки до ніг. Але був живий, і я спішила до нього, ніби на крилах, –  пригадує Марія Миколаївна-молодша.

Потому знову були важкі операції, довгі місяці реабілітації у Вінниці, Львові, Винниках, Трускавці, Луцьку… Михайло

Степанович радів, що «потихеньку відновлюється», а вдома з інвалідного візка поволеньки почав ставати біля зробленої рідними стінки…

«Мамо, не плачте, мені вже легше...»

Коли односельчани приходили його відвідувати, вдячно втирав скупу чоловічу сльозу.

– Щось робив би зараз… – мабуть, згадував себе у полі чи ще за якоюсь чоловічою справою. Мав золоті руки. Вмів зробити двері, вкласти підлогу, обшити стіни вагонкою… Залюбки виконував замовлення односельчан, якщо йшлося про столярку, й не брав за це платні. Соромився. Мовляв, свої ж люди…

А потому наслідки важкого поранення вкотре далися взнаки. Знову потрапив у Горохівську, а відтак в обласну лікарню й згасав на очах. Кров захисникові, односельчанину, краянину, другові здавали десятки людей. Пані Марія попросила подякувати за підтримку в ці важкі хвилини племінникові Олександрові Пилиповичу з села Гірка Полонка, односельчанці Євгенії Харків, мар’янівському селищному голові Олегові Басалику, кожному, хто своєю кров’ю, допомогою, молитвою рятував їхнього Михайла.

Дружина днювала й ночувала біля нього, біля реанімаційного відділення. Розтирала тіло, витирала чоло, підбадьорювала словами, які молитовно шепотіло серце. До слова, 35-річний рідний брат пані Марії, учасник АТО, батько 13-літньої Насті й 7-річного Сашка Микола Лотоцький відвойовує нам мир на Харківщині.

…У лікарняній палаті ще застала сина живим ненька Марія. «Мамо, не плачте, мені вже легше», – ще всміхнувся.

Щось хотів спитати про село, друзів, побратимів. Із 30 їх без нього залишилось живими лише двоє. Й залишив нас назавжди… 

Читайте також:

• «Був найкращим братом, сином, другом»: спогади про Героя з Волині, якому навіки лише 24 роки
• Найсумніша шкільна зустріч: на Волині однокласникам-Героям встановили меморіальні дошки
• Перед смертю щодня йшов на могилу загиблого брата: у волинянки за пів року війна забрала двох синів