Перед смертю щодня йшов на могилу загиблого брата: у волинянки за пів року війна забрала двох синів

У травні в бою з окупантами загинув її 39-річний Сергій, а 26 листопада не стало й 43-літнього Петра, - пише газета Полісся.

Петро був третім із восьми дітей у родині. Змалку мав хист до художньої деревообробки, різьби, згодом робив на замовлення завжди потрібні в селі березові помела (мітли) та плів кошелі. Вміння перейняв від батька Петра Григоровича, який колись працював різноробочим у лісництві. Мати трудилась у колгоспі. З юності хлопці в цій сім’ї добре знали ціну хліба: господарювали в полі, займалися фермерством, ходили разом рибалити й на полювання, опановували ремесла й будівельну справу.Повномасштабна війна втрутилася в їхні плани. Замість зайнятися звичними справами на поклик держави поповнили лави ЗСУ. Обоє братів були стрільцями-санітарами, але в різних бригадах. Сергій служив у 24 механізованій бригаді імені короля Данила Галицького. Але нетривалою була його бойова стежина – трохи більше місяця. Загинув 16 травня під час ракетного удару в Бахмутському районі. Внаслідок ураження отримав поранення, несумісні з життям. У цей час старший Петро перебував на військових навчаннях у Латвії. Після поминок за братом, на Трійцю, вирушає на Донецький напрямок у складі 42-го окремого мотопіхотного батальйону. Подробиць про воєнні будні рідним ніколи не розповідав. Та й по натурі був досить закритим, інтровертним, виваженим. Зазвичай уже з госпіталів довідувались про поранення Петра: то контузії, то осколкові травми, то опіки дихальних шляхів отруйними газами, якими орки витравлювали наших захисників з позицій. Більшість ушкоджень отримував, коли витягував із поля бою побратимів. З часом численні бойові рани все наполегливіше нагадували про себе. З частими недомаганнями організму його відправляють із передової «підлатати» здоров’я.

З 20 жовтня перебував на поліських теренах. Рідні сподівалися, що стан Петра покращиться й він швидко повернеться в норму. Та дива не ставалося. Жахливі головні болі, втрата зору, останки уламків у тілі ніяк не давали про себе забути…Упродовж останнього місяця свого життя кожен його ранок починався не з кави, а з відвідин кладовища. Щодня він йшов поволі на могилу загиблого на фронті молодшого брата про щось погомоніти. Певно, щось знав і відчував, про що не казав рідним. Він назавжди завершив свою земну дорогу 26 листопада — його серце раптово зупинилося… А наступної доби він прийшов до брата вже навіки – Петра поховали поруч із Сергієм.

Вирвала смерть кривавою правицею з-під опіки матері двох синів за рік. Як пережити такий біль неньці?! Полетіли тепер хлопці під крило тата, який вже кілька літ як відійшов у засвіти.

Не лишили по собі Петро та Сергій родових гілочок. Їм обом доля не подарувала власних сімей, діток. Але вони своїм подвигом дали шанс на родинне щастя тисячам українців. Тим, хто весь цей час зміг прокидатися в теплі під мирним небом, тим, хто міг бути в ту лиху мить на фронті замість них… Низький уклін і шана їм за це. Вони увійшли у вічність Героями!

Іванна ГАЙДУЧИК.

Читайте також:

• «Нещодавно був дитиною, найменшим за зростом випускником у класі, а за рік пішов воювати»: Герою з Волині навіки 22
• Коли внесли у домовині в хату, на щоці Героя покотилася сльоза: спогади про загиблого на війні волинянина Віктора Музичука
• Не повернувся з першого бойового завдання: спогади про Героя з Волині Дмитра Парфелюка