Понад рік родина жила в невідомості: загибель Героя з Волині підтвердила ДНК-експертиза

Тільки тепер Герой повернувся «на щиті» до рідного порога. Турботливий багатодітний батько і дідусь, люблячий чоловік, хороший господар, умілий будівельник, веселий доброзичливий односельчани і просто світла людина. Навіки захисник України! Історію Героя розповідає газета Полісся.

Будь-яке весілля без Василя Панасюка було не весіллям. Де б він не з’явився, разом із ним приходили щирий сміх, жарти й особлива атмосфера тепла. Завжди життєрадісний, веселий, доброзичливий. Він умів одним дотепом підняти настрій усім гостям, а коли виходив до танцю — починали виводити танок навіть ті, хто не планував. Справжня душа компанії! Сошичненцям, безперечно, бракуватиме його світлої вдачі.

— Коли мама їхала на роботу, а ми залишалися вдома з татом, саме він відповідав за кулінарію. Любив готувати для нас і навіть звичайні страви називав якось по-особливому, ніби це були ресторанні смаколики, щоб заохотити нас їсти. А скільки ставків і боліт ми з ним обійшли! Тато обожнював риболовлю й навчив цього ремесла нас усіх. Він був нашим учителем, нашою радістю і нашим щитом, — згадує про батька наймолодша донька Марія, чоловік котрої також є військовослужбовцем.

Василь був третім із шести дітей у родині тракториста та санітарки Панасюків. Усе його життя минуло в Сошичному, де 18 березня 1968 року й розпочався його земний шлях. Після закінчення школи відслужив строкову службу танкістом, а згодом їздив на заробітки на будівництво — спершу різними куточками України, а потім і за кордон. У 1993 році одружився з односельчанкою Валентиною. Поволі молода пара придбала власний будинок і крок за кроком облаштовувала сімейне гніздечко.

Здавалося, доля була до них прихильною. Над подвір’ям Панасюків світило сонце сімейного щастя. Подружжя виростило двох синів і доньку, дочекалося народження онука. Та мирне життя перекреслила війна.

Наприкінці 2023 року Василя Олексійовича мобілізували до війська. Він проходив службу в 123-й окремій бригаді територіальної оборони, що базується на Миколаївщині, обіймав посаду електрика інженерної роти. Побратими знали його за позивним «Мар’ян» — так його називали ще в рідному селі, по-вуличному. Дехто ж, як до найстаршого у підрозділі, звертався до нього просто — «Дєд». Формування виконувало завдання переважно на Миколаївщині та Херсонщині.

Згодом сошичненця прикомандирували до 150-го окремого батальйону, разом із яким він вирушив на Донеччину, у Бахмутський район. Так за період служби ні разу й не прийшов у відпустку додому.

3 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Торецька група військових, до котрої входив «Мар’ян», потрапила під скид ворожого безпілотника. Відтоді про їхню долю нічого не було відомо. Лише після однієї з репатріацій ДНК-експертиза підтвердила найстрашніше — чоловік, батько й захисник України, на жаль, таки загинув.

Онук Матвійко так і не дочекався тієї риболовлі з дідусем, про яку мріяв, слухаючи розповіді про дитинство від тата, дядька й тітки. На згадку про дідуся-Героя залишився подарований ним квадроцикл. Хлопчик і сьогодні часто витягує його з гаража, сідає за кермо й ніби вирушає назустріч дідусеві — туди, де вони так і не встигли разом провести вечір у гудінні хрущів, змайструвати годівничку птахам, половити рибу. Саме в таких простих дитячих митях найболючіше відчувається ціна війни.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Сошичне.

Читайте також:

• Вірний побратим, люблячий чоловік та турботливий батько: 28-річному захиснику з Волині просять присвоїти звання Героя України посмертно
• Війна забрала життя наймолодшого із трьох братів-воїнів: Герой з Волині загинув під час першого бойового виходу
• Поки рідний брат лікувався після поранення, інший зник безвісти: Герой із Волині повернувся додому через 29 місяців після загибелі