Попри війну, дуже хотів побачити усю родину: волинський захисник приїхав з передової на весілля доньки

Про це пише газета Волинь. 

«У житті я вирізнив для себе три найважливіші рубежі. Перший – то наше з Валею одруження й народження доньок Анастасії й Наталії. За клопотами ми незчулися, коли виросли дівчатка, тиждень тому вже благословили Настю під вінець – то другий рубіж. Тепер треба дочекатися внуків, побачити, якими вони ростимуть, що казатимуть, як любитимуть нас…» – усміхався, напевне, уявляючи той прегарний третій рубіж, Олег Звірко.

 «А як не воювати? Я ж нормальний хлоп!»

Із коротких відпусток Олег Звірко без вагань повертається у пекло війни – на свій пост захисника з 2014 року!

– Але як було не йти воювати тоді й тепер? Я ж нормальний хлоп. Дружина Валя, звісно, переймалася до плачу, та розуміла, що відмовляти мене від військкомату було марно, – пригадує своє рішення пройти випробування, бути у важку хвилину, як Бог велів, чоловіком-оборонцем.

Був не тільки у селі господарем – спробував заробітчанського хліба в Бельгії, працював і далекобійником, та ніколи ні про що не жалкує. Коли почалася повномасштабна війна, разом із односельчанином, атовцем Василем Збудовським вони одними з перших знову стояли під дверима військкомату. Обоє просилися в «свою 14-ту ОМБР», та там «уже не було місця».

На прохання земляків якнайшвидше стати в стрій «щось придумав» їх односелець-атовець Микола Маціюк (він із сином Іваном теж не барилися вирушити на захист рідної землі), і їх записали у 24-ту ОМБР імені короля Данила.

На солдатське життя військовослужбовець на псевдо Звір не нарікає, про фронтові будні розповідає скупо. Мовляв, на війні, як на війні: її не боїться лише нерозумний. Каже, що АТО для нього порівняно з нинішніми бойовими діями схожа на ранкову зарядку. Не такі тодішні і нинішні зброя, амуніція, одяг. Та йому однаково в усі роки болять незагойні рани від втрати побратимів...

«Шкодую, що Василя не було на нашому святі...»

Тепер Олег захоплюється окопними друзями-патріотами, більшість із яких ніколи не мали військових квитків і не тримали в руках зброю, а пішли на фронт за покликом совісті, честі.

На жаль, серед них уже немає побратима Василя Збудовського. Герой загинув цьогоріч 22 березня під час бойових дій у районі села Вільшана Куп’янського району Харківської області, залишивши по собі воістину невмирущі спогади. 12 жовтня в Борочичевському ліцеї Мар’янівської територіальної громади на честь колишнього випускника школи, 44-річного захисника Василя Збудовського освітянська родина відкрила меморіальну дошку.

– Шкодую, що Василя не було на нашому святі... Але він дуже радів би за моїх молодят, – у голосі воїна вчувається особливе тремтіння.

...Після гіркої паузи Олег Леонідович просить адресувати вдячність волонтерам. Каже, якби взявся рахувати – не злічив би, скільки всього необхідного з 2014 року доставила на всі фронти волонтерська команда горохівчанина Віталія Гладуна, як багато потрібного не перестають постачати друзі дитинства з борочиченським родовим корінням – багаторічний лідер волинських лісівників Олександр Кватирко й перший заступник начальника Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Руслан Войцеховський,  дружина й мама воїнів Миколи й Івана Маціюків борочиченка Валентина Маціюк.

– Коли закінчиться війна? Все залежить від влади, а ми просто робимо свою роботу, щоб ніяка російська падаль не топтала нашу землю. Не перевелися ще патріоти! Нехай ніхто не сумнівається, що Україна переможе, – переповів пан Олег настрій фронтовиків

«Діти не хотіли забави, та я скерував по-своєму»

Доньок Анастасію й Наталію Олег Звірко називає своєю гордістю. Неможливо було не почути ні слухом, ні серцем ніжності й любові в голосі цього щасливого батька, коли навіть найскромнішими словами відповідав на запитання про дітей, сім’ю, родину.

Настя, яка в заміжжі вже Левчук, свого часу була золотою медалісткою Борочичевської школи і є студенткою-п’ятикурсницею економічного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки, удостоєною президентської стипендії. Зі своїм судженим вона зустрічалася кілька років. 22-літній Роман Левчук родом із сусіднього з Борочичем села Широке. Попри молодий вік чоловік готовий самотужки утримувати свою сім’ю.

 – Не хотіли вони весілля – мовляв, час не той, не для забави. А для мене було дуже важливо побачити родину, то я й настояв по праву батьківства, щоб усі зібралися, як і годиться. Щоб ми наговорилися, нараділися, набажалися одні одним. У мене лише двоюрідних братів і сестер аж 20! – розповідав пан Олег, із якими почуттями і спогадами 31 жовтня знову став віч-на-віч проти ворога на своєму фронтовому посту. Тими словами й світлою душею ніби стверджував мудрий вислів Ліни Костенко: «На цій землі головне набутися разом».  

Щоб так і було якнайшвидше, поспішав на фронт за Перемогою. У нього ж бо вдома попереду ще багато хороших подій і справ. Відмінницею закінчує Борочичевський ліцей молодша донечка Наталія. Дівчина мріє вступити у медичний виш.

– І її треба буде гарно віддати заміж, внуків із Валею будемо глядіти, щось біля хати робити й радіти на своїй землі, – освідчувався воїн життю.

А в.о. голови Горохівської районної організації «Спілка учасників АТО «Щит», координатор волонтерської команди Віталій Гладун через газету «Волинь» адресував молодятам щирі вітання з одруженням і вдячність за передані ними 5000 гривень на потреби ЗСУ. 

Читайте також:

• Без Дзідзя, Полякової і тортів у 8 поверхів: воїн з Луцька показав, яким має бути весілля під час війни. Відео
• У Луцькому районі мобілізований вчитель хоче відсудити середньомісячну зарплату у школі
• Обіцяв похреснику вернутися й оженити його, але не встиг одружитися сам: Герою з Волині навіки лише 30 років