Працюють медиками на Волині: історія переселенців, які виїхали з Ізюма за кілька годин до окупації

Майже відразу Віта та Сергій, досвідчені медики, влаштувалися на роботу у тутешні заклади охорони здоров’я, - пише газета Слово правди.

Лікуючи інших й піклуючись про їхнє здоров’я, адаптовувалися до нової реальності й потрохи оговтувалися від пережитого. Про те, як зустріло їх княже місто, про інтеграцію у життя громади й про біду, принесену загарбниками у рідний край, пані Віта погодилася з нами поділитися.

З чоловіком познайомилася в лікарні

Пані Віта народилася й зростала в Ізюмі. Після закінчення школи, як і мама, вирішила стати медсестрою, тож закінчила те ж медучилище й згодом прийшла працювати у «мамину» лікарню. 27 років трудилася у фізіотерапевтичному відділенні, згодом обіймала посаду старшої рентгенлаборантки, а останні три роки працювала на рентген-апараті, а з грудня 2021-го – на томографі. Зі своїм чоловіком пані Віта познайомилася теж у стінах цієї лікарні.

– Я навчалася у восьмому класі, планувала вступати у медучилище. На канікулах попросилася до мами на роботу, щоб пізнати усі тонкощі майбутньої професії. Одягла білий халат і ходила в палати робити хворим уколи. Сергій, тоді студент третього курсу цього ж медучилища, підпрацьовував на цій зміні санітаром, тож там познайомилися, виникла симпатія, яка переросла у кохання. Через два роки ми одружилися і вже понад три десятиліття разом. Виховали двох синів. Старший Вадим рік тому створив свою сім’ю, з дружиною Анею живуть у Харкові, а молодший Олексій – студент Харківського аерокосмічного університету. Чоловік десять років пропрацював у медичній частині на Ізюмському оптико-механічному заводі, а потім – старшим фельдшером на швидкій, згодом на пункті швидкої допомоги в селі Оскіл і за сумісництвом рентеглаборантом на комп’ютерному томографі у приватній установі. Власними силами упродовж 15 років ми зводили будинок, облаштовували його, леліяли виноградники і вирощували квіти… Допоки в країну не прийшла ця жорстока війна.

У перші дні повномасштабної війни поспішала на роботу

Війна застала пані Віту вдома. Тоді у неї ночувала давня подруга, з якою рідко бачилися, тож зустрівшись, не могли наговоритися. Приїхав з навчання син, а чоловік через проблеми з серцем саме проходив реабілітацію у санаторії неподалік Харкова. О 5-й годині подзвонила донька подруги і сказала, що почалася війна. Віта Миколаївна вхопила телефон – а там повідомлення з тривожними новинами від сестри й старшого сина, що жили у Харкові. У цьому місті вже тривали обстріли. Подруга поїхала додому збирати тривожну валізу. Про всяк випадок, тоді думали. Віта теж поспіхом склала у сумку документи й теплі речі. Усе лишила в будинку, а сама поїхала на роботу. 

Тоді зібрався увесь її колектив, увімкнули телевізор й з острахом стежили за новинами. Деяких пацієнтів почали виписувати чи відпускати додому, хворих реанімаційного відділення переводили у підвал, хоч він ще не був облаштований під укриття. Наступного дня жінка теж рушила в лікарню. Медзаклад знаходився за вісім кілометрів від її дому – у центральній частині Ізюма. Оскільки громадський транспорт не курсував, її підвезли небайдужі містяни.

– Я телефонувала до старшого сина, чула страшні звуки війни, просила виїздити до Павлограда, де живуть свати, дзвонила чоловікові й кричала: «Їдь», але він дістатися дому не міг – не було автобусів чи електрички. Тож син, відвізши дружину до батьків, поїхав за Сергієм автівкою. Я ледве пережила той період, доки рідні були у дорозі. Щойно доїхали додому, як цією трасою пішла колона російської техніки, а до нашої лікарні привезли перших поранених – людей з розстріляної машини, що їхала цим шляхом, – пригадує жінка. – Мене з роботи забрав уже Сергій. Заїхали за мамою, яка мешкала у центрі міста, та подругою. Вирішили: разом перечекаємо небезпеку у нашому домі на околиці. Думали, там буде безпечніше.     

У вівторок, 1 березня, пані Віта уже не змогла дістатися місця роботи через страшні обстріли. Однак, коли  налагоджувався  зв’язок, жінка спілкувалася з колегами, тож знала, що виходять на роботу ті, хто зміг туди дістатися, відповідно сформували нові подобові графіки чергувань у відділенні. Щоб змінити колег, пані Віта 4 березня знову спробувала доїхати до лікарні, але змушена була вернутися через артобстріли та авіанальоти.

– Особливо сильно починали гатити, коли сутеніло. Ми, щойно почувши перші звуки градів, бігли у льох. А там темнота й холод. Спустили туди матраци, ковдри, одягали теплі речі, куталися й лишалися на ночівлю. Дуже хотіли зігрітися. Отой страх холоду відчуваю й досі, він асоціюється з усім пережитим. Я не могла ні їсти, ні пити, хоч харчів, консервації мали вдосталь. Ми бачили, як з ворожого літака падали бомби на електропідстанцію, що неподалік. Навіть зараз прокидаюся й здригаюся, коли чую різкий гул машин.

5 березня чоловік відвіз пані Віту на роботу.

– Коли дісталися центру, була шокована. Міст, що поблизу залізничного вокзалу, у декількох місцях був побитий, магазини – відчинені, з них люди уже виносили, що могли. Один місток через річку закритий, а через інший ще пропускали, там стояли наші тероборонівці, перевіряли документи. Ми з чоловіком домовилися: я добу почергую і буду самостійно добиратися до будинку, що лишився від свекрів, – він ближче ніж наш дім. А Сергій уже чекатиме там, – пригадує жінка. – Того дня важких хворих відділення травматології вивезли у коридори, дотримуючись правила двох стін. Їх не можна було спустити у підвал, тож лікар лишився ночувати з ними. Дуже обстрілювали місто, тому всі інші перебували повсякчас у підвалі. Туди ж і працівники відділення швидкої спустилися. Чула, що був виклик у мій район – на сусідню вулицю. Прозвучала фраза: «Заждіть, ми проконсультуємося з черговим лікарем у Харкові, чи виїздити, бо там бомблять». Я ледве дожила до ранку, адже не знала, що з рідними. На світанку швидка поїхала за цим викликом й привезла бабусю з переломом шийки стегна на рентген. Тож розпитала її про ситуацію. Коли закінчилася зміна, «швидка» підвезла до місця, де мала зустрітися з чоловіком. Однак на подвір’я я вже забігала – почався обстріл. Мерщій спустилися у підвал.

Двічі намагалися виїхати з міста

Молодший син пані Віти у дні, коли ще на автозаправках продавали пальне, вистояв кількакілометрову чергу й таки заправив авто, що згодом допомогло їм виїхати. А рішення про негайну евакуацію прийняв старший син Вадим. Коли того дня батьки нарешті дісталися дому, він уже розчищав авто від снігу й став переконувати, що потрібно рятуватися. Віта Миколаївна не відразу на це погодилася. Боялася, що дорогою потраплять під обстріли, не хотіла лишати дім, та ще й переживала, що через кілька днів їй знову виходити на роботу. А коли чоловік наказав: «Збирай речі», розплакалася і зрозуміла, що це єдиний правильний вихід. Нашвидкуруч хапаючи найнеобхідніше, поглянула на сукню, яку не встигла довишивати. «А можна я її візьму?» – запитала. Хоч не сумнівалася, щоможна, бо ж чоловік знав, що це одне з її давніх хобі – жінка створила не одну вишиванку для себе й рідні. Син Олексій повідомив, що без коханої Ані нікуди не поїде. Дівчина з матір’ю Оленою уже кілька днів жили в укритті місцевої школи, були там і в період обстрілу будівлі градами. Туди родина Віти Бутко з домашнім улюбленцем їхала, оминаючи величезні вирви на дорозі.

У той день їх жахало пошкоджене обстрілами місто, зруйновані будівлі, безлюдні вулиці. Переїхати через міст, по якому ще вранці проїздили, тепер не можна, там вистроєні бетонні блоки, а отже його готуються підірвати. Розвернулися. Рушили у село неподалік, щоб переїхати річку  через місток там. Але місцеві сказали, що проїзду немає, його заблокували поваленими деревами. Починало сутеніти, а отже знову розпочнеться обстріл, вирішили повертатися додому й пересидіти небезпеку в укритті.

– У цю ніч Ізюм обстрілювали так сильно, як ніколи раніше. Били з усього, що мали. Я уже за звуком розуміла: летять гради чи гатять міномети. Чули, як земля з вирв падає на дах будинку. З кожним вибухом у підвалі зривало двері. Ніхто не спав, молилися. І найстрашніше, що влучання у дім здавалося настільки імовірним, що просили в такому разі раптової смерті, бо ж з-під завалів навряд чи вдасться вибратися. Вранці, вийшовши з укриття, побачили розбиті будівлі сусідньої вулиці, а ще – ворожий танк, який почав гатити по нашому району. Ми швидко посідали в авто й рушили. Тоді про це не думали, але знаходилися під прицілом тривалий час.

Цього дня родина Віти Бутко з псом, кохана сина Аня, її мама Олена виїздили двома автівками через село Оскіл. Колега Сергія їх повідомив, що тамтешній міст у двох місцях пробитий, та проїхати ще можна. І їм це вдалося. Через хвилин сорок були у Святогірську, де, здавалося, вирувало звичне життя: повні люду вулиці, працюють магазини, не видно й нечутно ворожої армії.

– Я виїжджала максимум на п’ять днів. 11 березня планувала вийти на свою зміну. За три години після того, як ми покинули Ізюм, туди зайшли російські війська, окупували частину міста, а на іншій велися бої. До Олени зателефонували знайомі, які теж перебували у підвалі в школі, й розповіли, що туди навідалися російські вояки, наказали усім повертатися у домівки, хоч у декого житла уже не було. Стріляли під ноги, лякали, – розповідає Віта Миколаївна. – Ввечері того дня дісталися Павлограда, де для нас винайняли житло. Зателефонував Оленин двоюрідний брат й запропонував їхати у Володимир, де він останніми роками проживав з сім’єю.

На роботу в місцеву лікарню

Старший син з дружиною лишилися в Павлограді, Сергій затримався на трохи, щоб відремонтувати автівку, а Віта з Олексієм, мамою, Анею та Оленою рушили на вокзал у Дніпро. Доїхали до Львова, а звідти – у княже місто.

Та на цьому випробування для сім’ї не скінчилися. Щойно приїхавши, пані Віта і її мама захворіли на ковід, деякий час лікувалися. Сергій Сергійович, коли приїхав у наше місто, відразу вирушив у військкомат, а згодом – у відділення швидкої допомоги, щоб влаштуватися на роботу. Та після першого чергування ввечері зателефонував дружині й повідомив, що він у лікарні в Луцьку. Туди він відвозив пацієнта з інфарктом, і вже там йому самому  стало зле через проблеми з серцем. Пройшовши курс лікування, повернувся до роботи. 6 квітня у місцеву лікарню в рентген кабінет влаштувалася працювати й Віта Миколаївна.

– Місцева лікарня подібна до тої, в якій я працювала в Ізюмі. Однак, мені здається, технічне оснащення тут краще, більше цифрових апаратів, три з них встановили  уже за час моєї роботи, тож опанувала їх, вчилася, адже до цього доводилося працювати з плівками, – каже медичка. – На початках складно було, перш за все, комунікувати. Я навчалася у російськомовних школі і медучилищі, вдома спілкувалися теж російською, тож важко було відразу українською пояснити пацієнту, що йому робити. Ми пережили значну стресову ситуацію, тож інколи складно було й слово вимовити.  Минув час і якось колега зауважила, що я вже посміхаюся, трохи відпустило.  Колектив у мене чудовий! Я відразу відчула підтримку,  ще коли тільки прийшла на роботу, колеги зібрали для мене кошти. Коли  їх передавали, я розплакалася. Ми приїхали без нічого, тож фінансова підтримка була потрібною. Взагалі допомагали, хто чим міг: хтось посуд приніс, хтось рушники, Володимир і Людмила Волошинські – речі, одяг, харчі. Я вдячна Тетяні Ващук за розуміння й можливість працювати, колегам, Леонтію Дмитруку, який допоміг із житлом. Тут люди  дуже добрі. Ми, як тільки приїхали, заселялися уже поночі, а вранці біля дверей квартири стояв пакет з харчами, з консервацією. Не знаю, звідки люди дізналися, що потребуємо підтримки.

Відколи в ТМО відкрили кабінет мамографії, Віту Миколаївну перевели сюди. Сергій Сергійович, окрім того, що працює фельдшером швидкої, також за сумісництвом працює рентгенлаборантом.

Вісім місяців із «Крилами матері»

Після роботи кілька разів у тиждень жінка поспішає в РБК, щоб разом з іншими небайдужими членами ГО «Крила матері» плести маскувальні сітки для захисників. Волонтерить вона уже вісім місяців.

– Мені хотілося чимось допомагати, бути корисною, адже я не звикла сидіти склавши руки. Раніше, приходячи з роботи,  дбала про дім, сад, виноградник, город і квіти. А зараз плету сітки. За цим заняттям познайомилася з Жанною Лисенко, яка виявилася сусідкою – з нею зав’язалися дружні  стосунки. Жанна нам теж дуже допомагає. Підтримує очільниця ГО Діана Шевчук.  

Зранений Ізюм

Ізюм уже звільнили з-під окупації. Однак лінія фронту близько, тож у місті досі небезпечно. Будинок сім’ї Бутко вцілів, а от квартира, де жила мама Віти,  пошкоджена. Лікарня, де працювала жінка, напівзруйнована.

 Лікарня Ізюма. Саме в цій частині будівлі знаходився комп’ютерний томограф, на якому працювала Віта Буко.– До 30 квітня ми в безоплатній відпустці за основним місцем роботи, а потім повинні будемо з’ясовувати, чи є наші місця праці. Мого уже немає: ні кабінету, ні томографа – зруйноване усе крило будівлі. Місто розбите, інфраструктура не налагоджена, люди повиїжджали. Всюди розкидані міни, на яких досі підриваються люди, тож поки  повертатися ризиковано, – каже жінка.

– У Володимирі нам дуже добре. Якби нашу хату ще сюди, я б тут жила. Сумую за своїм обійстям, за розлогим садом, за великим виноградником з 14 сортами цих ягід, за різнобарвними квітами,  походами в ліс по гриби та ягоди, за своїм мирним життям у рідному місті.

На головному фото: сім’я Бутків під час відпочинку в екопарку Фельдмана, що неподалік Харкова. Внаслідок бойових дій постраждав і парк, і звірі, які там мешкали.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Читайте також:

• Як у Луцькому районі живе чоловік, який пригнав 400 овець з Донеччини
• Переселенка з Херсона відкрила в Луцьку аптеку та планує створити мережу на Волині
• «У нашу хату влучила ракета – й за секунду ми втратили все»: історія переселенців, які приїхали на Волинь
• «Обстріли змусили переїхати», – лікарка із Запоріжжя, яка працює на Волині