Пройшов війну, пережив ампутацію і будував плани на майбутнє: на Волині поховали 25-річного захисника

Біля пам’ятного знака Борцям за волю та незалежність України люди об’єдналися у спільній молитві. Поруч домовини стояла Світлана – жінка, яка була для Дениса всім світлом останніх років, хресна Наталія, яка змалку не залишала його без турботи й підтримки, рідні, побратими, друзі з Обухова та зовсім чужі люди, яких цього дня звів докупи спільний біль. Про це повідомляє Рожищенська громада.

Денис народився і виріс у Трилісцях. Його доля від самого початку не була легкою — дорослішати довелося раніше, ніж багатьом його ровесникам, самостійно знаходячи опору в житті. Та він не зламався і не зачерствів. Зумів залишитися відкритим до людей, любити, дружити й будувати власне життя.

Після строкової служби на Львівщині Денис підписав контракт із Збройними силами України. Став солдатом автомобільного відділення взводу забезпечення ремонтно-відновлювального батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.

Його війна пролягала через найпекельніші напрямки Донеччини. Бути водієм на фронті – це не просто крутити кермо. Це жити секундами й ризиком, від якого залежать чужі життя. Побратими згадують, як Денис забирав людей із самої передової, виїжджаючи під ворожим вогнем, коли над головою висіли FPV-дрони, а дорога здавалася суцільною пасткою. Він їхав, бо знав, що на нього чекають.

Та Денис не лише виїжджав на завдання. Він ремонтував техніку, повертав до життя машини, які побували під обстрілами й мали знову вирушати на передову. Умів працювати руками й не чекав, поки хтось зробить за нього. Якщо треба було ремонтувати - ремонтував. Якщо треба було їхати - сідав за кермо.

Саме там, серед залізобетонного пекла Донеччини, у Краматорську, Денис зустрів Світлану Андрусенко. У часи, коли майбутнє вимірювалося годинами, вони знайшли одне одного і почали будувати спільне життя. Без гучних заяв і формальностей – справжність їхнього союзу карбувалася щоденною турботою, глибокою прив'язаністю та умінням бути опорою.

Улітку 2025 року Денис дістав важке поранення. У львівській лікарні медики довго виборювали його ногу, але дива не сталося – кінцівку довелося ампутувати. Для 24-річного чоловіка це міг бути вирок, але поруч була Світлана. Вона проходила з ним кожен крок важкої та довгої реабілітації на Львівщині та Київщині, вірила в нього тоді, коли опускалися руки, і просто була поруч.

Після тривалої реабілітації Денис продовжував залишатися військовим, але водночас намагався використовувати кожну можливість, аби будувати майбутнє. Вони зі Світланою переїхали в Обухів на Київщині, винайняли квартиру і наважилися на власну справу - відкрили барбершоп. Світлана працювала перукарем, а Денис узяв на себе облаштування приміщення. Увесь ремонт він зробив власними руками - від підготовки та ґрунтування стін до встановлення меблів. І все це - ще до того, як отримав протез.

«Він був такою веселою, щирою людиною, яка не могла всидіти на місці навіть на милицях. Завжди зі всіма контактував. Його вже кожен в Обухові знає. Він був для мене всім. Усі питання, які потрібно було вирішити, він вирішував сам. Ремонт у барбершопі зробив з нуля. На милицях… Він був неймовірним», — розповідає Світлана.

Вони мріяли про дім, будували плани й нарешті мали своє спокійне, виборсане з війни щастя. Але життя обірвалося раптово й безжально. У ніч на 17 вересня Денис поїхав автомобілем, щоб забрати знайомого, який повертався додому. Дорогою в Обухівському районі машина потрапила у ДТП. Денис загинув на місці.

Йому було 25...

Під тужливий супровід військового оркестру велелюдна процесія рушила від пам’ятного знака до храму Архистратига Михаїла. Під його склепінням молилися за упокій душі Дениса – тихо, щиро, кожен зі своїм болем і проханням про вічний спокій для того, кого цього дня проводжали в останню земну дорогу.

Далі шлях проліг до сільського кладовища в рідних Трилісцях. Тут зібралися люди, які пам’ятали Дениса ще зовсім маленьким хлопчиком, його однокласники, друзі й ті, для кого він був просто рідним Денисом. Вони не приховували сліз, прощаючись із людиною, яка вміла бути вірним другом і надійною опорою для тих, хто був поруч.

Гучні залпи військового салюту розірвали тишу прохолодного осіннього дня. Вони стали останньою шаною 25-річному Денисові, який пройшов складні бойові шляхи, пережив важке поранення і, попри все, продовжував жити та служити Україні.

Військові зняли з домовини Державний прапор України - символ держави, яку Денис захищав, - і передали його коханій Світлані.

Тепер Денис знайшов спочинок у рідній землі. А поруч із ним назавжди залишилася історія життя, яке він встиг прожити по-своєму: з війною, важким випробуванням, коханням, мріями та планами на майбутнє.

Пам’ять про нього залишилася з тими, хто його любив, знав і сьогодні проводжав в останню дорогу.

Редакція ВСН висловлює щирі співчуття родині захисника. Світла пам'ять воїну!