Любив життя, дружину і трьох синів: історія життя 39-річного Героя з Волині Романа Лисюка
У селі Велика Глуша Камінь-Каширської громади попрощалися із військовослужбовцем Романом Лисюком, який помер від тяжких поранень, отриманих під час бойового завдання на Донеччині. Кілька тижнів лікарі боролися за його життя, однак 19 жовтня серце захисника зупинилося у Київському військовому клінічному госпіталі. Роман народився у селі Волошки Колодяжненської громади, згодом оселився у Великій Глуші, де створив сім’ю, виховував трьох синів і знайшов свою домівку.
Не встигла Велика Глуша оговтатися від загибелі на фронті земляка Володимира Тарановича, як того ж тижня у село надійшла ще одна сумна звістка, пише Полісся.
Від тяжких травм, отриманих у бою на Донеччині, відійшов у вічність молодий солдат Лисюк Роман Володимирович. Його не стало надто рано, коли попереду ще було стільки планів, надій і нездійснених мрій… Він пішов тихо, мов той осінній листочок, що падає з дерева в усій красі своїх яскравих барв, уже не маючи змоги повернутися на рідну гілку.
Роман не був тутешнім. Він виходець із Ковельського району. Народився 4 лютого 1987 року в сім’ї працівників культури. Його дитинство та юність пройшли в селі Волошки нинішньої Колодяжненської громади.
Ще змалку хлопець виявляв особливу цікавість до природничих дисциплін, музичного мистецтва, фізичного виховання. Попри творчі нахили юнак дуже полюбляв також спостерігати за працею механізаторів і водіїв автомобілів. Тому одразу після закінчення місцевої школи у 2002 році здобув спеціальну технічну освіту в Маневицькому технічному училищі. Далі відслужив строкову службу. Після чого працював оператором висотного крана на будовах у Києві та Ковелі.
Молодість вирувала. Закохався. У 2007 році став на рушничок щастя із великоглушанкою Валентиною. У подружжя народилося троє чудових синів. Усіх назвали гордо й велично – Владислав, Артем, Златогорій. У 2015 році сім’я переїхала на малу батьківщину дружини — у Велику Глушу, яка відтоді стала для Романа рідною. Своєю простотою та товариством полюбився місцевим жителям і він.
18 травня 2026 року Роман був мобілізований до українського війська. Побратими зверталися до нього переважно «Лисий», подібно до справжнього прізвища.
«Він став бійцем батальйону безпілотних систем військової частини А5175 – 432-го окремого полку безпілотних систем «Skyline» Сухопутних військ ЗСУ. Обіймав посаду водія-електрика. Здійснював відсіч збройної агресії російських окупантів на Костянтинівському напрямку, зокрема в районі населених пунктів Олексієво-Дружківка, Дружківка, Дружківське.
Неодноразово відзначався військовим командуванням за зразкову дисципліну та успішне виконання бойових завдань. Побратими поважали його за надійність та особисту мужність», — із гордістю та скорботою розповідає про рідного брата Віктор Лисюк, який також служить у війську.
Бойовий шлях Романа Лисюка тривав всього кілька місяців. 6 вересня 2026 року поблизу населеного пункту Біленьке Краматорського району Донецької області солдат отримав тяжке поранення внаслідок ураження авіаційною бомбою.
«Лікарі Київського військового клінічного госпіталю кілька тижнів боролися за його життя. Та 19 жовтня серце Романа зупинилося… Відтепер він — у небесному строю. Він віддав життя за волю України, за мирне майбутнє своїх синів. Пам’ять про нього житиме вічно, як і пам’ять про його подвиг», — додає Віктор.
…25 жовтня, коли осінь вкрила землю позолотою, до Великої Глуші назавжди повернувся захисник Роман Лисюк. На жаль, «на щиті»… Перед ним розквітли хризантемово-хвойним вінком вулиці села, де він мешкав свій останній десяток літ. Тут він був щасливим.
Зі сльозами на очах та державними прапорами у руках зустріли його великоглушанці, які колись були чужими, а за ці роки стали для нього близькими. Та найбільше боліло рідним – дітям, дружині, батькам, братові і сестрі.
Ранок був туманним і похмурим, ніби сама природа сумувала разом із людьми. Та згодом крізь хмари пробилося сонце, осяявши дорогу скорботній процесії. Тужливо озвався військовий оркестр. Тупіт кроків і схлипування краян перегукувалися із шелестом листя, яке вітер поривами обривав і кидав до холодної землі. Здавалося, навіть повітря стало важким від горя… Бо вже не обіймуть батька ще геть юні сини. Тепер замість нього вони притискають до себе лише його державний бойовий стяг…
Іванна ГАЙДУЧИК
Читайте також:
- Мати і досі жде сина живим додому: захисник з Волині півтора року вважався зниклим безвісти
- Коровай, який мав стати окрасою майбутнього весілля, несли на кладовище: захисник з Волині загинув разом із трьома побратимами