«Раніше мама просила не знімати шапку, а тепер - носити «бронік»: волинянка, що волонтерить на деокупованих територіях

Про це пише газета Полісся.

Коли українські війська почали здійснювати деокупацію тимчасово загарбаних росіянами територій Київщини, а пізніше Харківської області, Юлія Фурдик із друзями вирішила підтримати жителів цих районів, зібрати побажання постраждалих співвітчизників, аби максимально ефективно їм допомогти.

В інтерв’ю виданню жінка розповіла про те, які добрі справи, об’єднавшись, роблять однодумці, у яких умовах працюють доброчинці поблизу лінії зіткнення, та поділилася результатами спільної діяльності небайдужих і таких уже близьких друзів, якими стали для неї волонтери її чималої та невгамовної команди «Unityofpeople». Ці люди будь-якої миті готові взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем воєнного сьогодення.

— Юлю, де ви зустріли першу добу повномасштабного вторгнення рашистів та як відчули власну корисність у волонтерстві?

— Коли непрохані здичавілі гості почали атакувати Україну з півночі, прильоти їхніх снарядів спостерігала, перебуваючи на той час у житловому секторі на околиці Києва, що поблизу шляху, який веде на Ірпінь. Хвиля волонтерства охопила нас з друзями, мабуть, на інстинктивному рівні. Ми відвели в квартирі спеціальну кімнату, куди зносили речі, продукти харчування, гігієнічні засоби для постраждалих від окупаційного режиму жителів Київщини. Згодом влаштовували заходи підтримки для дітей, аби відволікти їх від страшних переживань, організовували благодійні ярмарки. Допомагали переселенцям продуктами та одягом, забезпечували медикаментами.

Усвідомлюючи, наскільки важко людям пристосовуватись до нових умов життя поблизу ліній зіткнення, вирішили поїхати з тижневою місією у східні регіони держави, де наслідки бомбардувань були в рази відчутнішими. Втім з часом зрозуміли, що не лише одяг та їжа потрібні людям в розгромлених районах, а й зв’язок, інтернет. Зрештою, необхідно випрати одяг, банально помитися. На той час я стала частиною великої волонтерської команди, що об’єднала хлопців та дівчат, котрі переїхали до столиці з окупованих регіонів Донеччини, Харківщини тощо. На чолі нашого колективу став Михайло Пиришев з Маріуполя. Завдяки благочинній діяльності його червоний мікроавтобус давно пізнають на всій території України, тож саме він і запропонував ідею створення пунктів незламності з усіма можливими в таких умовах зручностями там, де вони найбільш необхідні.

Першим на той час прифронтовим містом для втілення цього благородного задуму став нині незламний Бахмут. У приміщенні магазину, якого люб’язно надав нам власник, розгорнули величезний майданчик з усіма зручностями.

— Як вдавалося наближати до звичного життя та дарувати радість людям, які довгий час жили у підвалах без електрики, води та газу?

— Наслідки бомбардувань та окупації російським режимом були відчутні серед населення, створювали неабияку напругу та моральний занепад. Ми усіляко намагалися вселити їм почуття безпеки, зокрема своєю присутністю та допомогою. Їм ставало спокійніше вже від того, що хтось є поряд і дбає про них. Тож одразу, як українські війська звільнили Харківщину від московських ординців, ми відправились на допомогу постраждалим в цій місцевості: Ізюм, Балаклію, Куп’янськ. За пропозицією місцевої влади на згаданих територіях оснащували приміщення, що слугували пунктами незламності, усім необхідним. Наші хлопці за допомогою відеоуроків у ютубі навчилися бурити свердловини. Бо якщо є вода, то можна привести себе в належний вигляд та приготувати страви. Встановлювали в пунктах генератори, старлінки. У кожному такому приміщенні обов’язковою зоною є ігрова кімната для дітей з м’якими килимками для зручності, безліччю іграшок.

Потім ми зрозуміли, що і цього замало, тож доукомплектовували пункти незламності пральними машинками, встановлювали душові кабіни. На підтвердження маємо численні відео того, як привітно зустрічають нашу команду мешканці постраждалих населених пунктів, де зазнімкували емоції щастя українців, яким ми стали у нагоді. Ось на одному з них бачимо і моторошний випадок, коли, отримавши пакунки допомоги під час тривожної сирени, дітки з батьками тікають в укриття, адже будь-якої миті може прилетіти ворожий снаряд.

— Окрім створення сприятливих побутових умов для цивільних у прифронтових районах ваша волонтерська місія полягала ще й у донесенні правдивої інформації про реальний стан речей в країні тим людям, які споживали виключно російський контент. Як вони реагували, дивлячись українські новини, до прикладу?

— У кожному пункті незламності ми відводили спеціальні місця для телевізійної зони. Це був, на наше переконання, один із найважливіших аспектів допомоги. Адже, наслухавшись інформації з російських пропагандистських каналів, дехто думав, що Україні вони як люди вже не потрібні. А тому треба евакуйовуватись до Росії. Хтось навіть ховав власних дітей, бо вірив зомбоновинам русні, де повідомлялось, що українські військові начебто мали їх викрадати і передавати до Америки.

Для того, аби розвіяти упереджені настрої, ми завжди привозили для них українську пресу. У результаті інформаційної обізнаності багато жителів деокупованих територій Сходу приймали рішення евакуюватися у безпечні місця на підконтрольну Україні територію.

— Феномен волонтера полягає передусім в тому, щоб віддати частинку власного життя для допомоги і порятунку інших людей. Втім, у вашому випадку йдеться ще й про небезпеку, яка підстерігає в таких умовах на кожному кроці. Чи не спиняв фактор страху через обстріли виконувати місію доброчинності в подальшому?

— Якщо раніше мама просила не знімати шапку, то тепер вона просить носити «бронік». Після активних бойових дій і вигнання орків, коли приїхали на Харківщину вдруге, нам відкрилася жахлива картина. Бачила покинуті трупи російських військових. Нерідко доводилось ховатися від ворожих дронів. Наприклад, у Бахмуті завжди були обстріли, прильоти ракет і снарядів, поблизу нас розліталися осколки. А під час вибухів не раз роздавали гуманітарку. Втім люди, мабуть, звикають до всього, а надто, коли обрали для себе обов’язок порятунку інших. Якщо відчуваєш, що можеш допомогти, то тоді нічого не страшить.

За кілька днів наша команда відправляється в райони Запорізької області. Там волонтери облаштовуватимуть пральні для наших військових.

— Розкажіть про випадок, який найбільше вразив під час волонтерської діяльності.

— Своєю згуртованістю та чуйними серцями неабияк подивували і розчулили нас, зокрема жителі Куп’янська. Це місто розділене річкою, тож після чергових обстрілів противника на одному березі люди опинилися зовсім без ресурсів для виживання. Частина міста постійно обстрілювалася і продукти туди боялися довозити. Ми прийняли рішення здійснювати вивантаження гуманітарної допомоги на умовній переправі, займалися евакуацією постраждалих, вручну носили пакунки на лівий берег. Там познайомилися з чоловіком Олександром, який мав навдивовижу добре серце. Він у себе вдома створив притулок для покинутих тварин, підгодовував їх. Зустрівшись з нами, одразу поцікавився, чи немає у нас бува згущеного молока. Виявляється, в його сусідки того дня був день народження, а він в умовах суцільної розрухи та блекауту зумів спекти для неї торт. Нашому здивуванню не було меж…

Спілкувалася Леся Мінібаєва.

Читайте також: 

• Зять і два племінники воюють у гарячих точках: жінка з Волині волонтерить, поки її рідні на передовій
• 11-дівчинка з Волині, яка хворіє на рак, малює картини і допомагає українським захисникам
• Нерозлучні з дитинства: п’ятеро молодих хлопців з Волині разом воюють на Донеччині