Рідня - під окупацією: батько двох дітей з Маріуполя заново налагоджує життя на Волині

Про це пише газета «Слово правди».

У Поромівській громаді Антон Берг мешкає майже півтора року. Заново налагоджує життя, яке враз змінила повномасштабна війна. Чоловік працює у сільській раді, облаштовує побут, тримає господарство. Тут його син пішов у школу і зробила свої перші кроки донька.. 

Антон – фахівець IT-сфери. Пройшов кар’єрний шлях від молодшого спеціаліста до керівника відділу IT на фірмі, що займалася реалізацією матеріалів у мережі магазинів. Розробляв програмне забезпечення, а також надавав підтримку клієнтам з приводу комп’ютерної техніки та бухгалтерських програм.

«Мережа наших магазинів поширювалась по усьому місту – від Лівобережжя, що першим потрапило під удар, до західної частини, тож можу стверджувати, що до 24 лютого не було ані метушні, ані військових рухів. Звісно, всі дивилися новини, та продовжували жити у звичному ритмі, не планували дій на випадок чогось страшного. Війна розпочалася дуже-дуже рано. Ті, хто жив за містом зі східної сторони, розповідали, що ще сонце не встало, як почули страшний гул – рухалася важка воєнна техніка, – пригадує Антон. – Дізнавшись із новин про напад на Україну, я дав наказ своїм підлеглим лишатися вдома. Так на роботу ми більше й не вийшли. До 2 березня у місті були світло, газ, вода, інтернет, мобільний зв’язок. Ми залишалися в інформаційному просторі, стежили за подіями, раділи, що Київ відбивався, і Харків, і що Бердянськ повстав проти окупантів… Першою зникла електрика. Ще близько доби працювали автономно мобільні вишки, а далі пропав і зв’язок. Згодом припинилося газо- і водопостачання».

За словами Антона, у перші дні масової паніки не виникало, тому що Маріуполь – велике місто, яке мало певні запаси. Були свої хлібозаводи, неподалік річка, фільтраційні станції. Люди розуміли, що декілька днів, можливо, тиждень, зможуть протриматися.

«У суботу, 26 лютого, ми зі знайомими збирали небайдужих для здачі крові для воїнів, тому що Маріуполь є, власне, гарнізоном «азовців». Звісно, не мали інформації про військові дії у місті, але розуміли, що потрібно підтримувати бійців», – каже Антон.

Черги за харчами почалися на початку березня. Велосипедом чоловік об’їжджав торгові заклади, щоб зробити запаси, шукав необхідні речі, дитячу суміш, підгузки для двомісячної донечки. Чоловік пригадує, що декілька днів магазини працювали у нормальному режимі і навіть можна було розрахуватися з допомогою терміналу. А коли усі комунікації відключили, почалося приготування їжі на вогнищах у дворі, пошуки дров, джерела, щоб зробити запаси води. Гуртувалися з іншими людьми з  їх християнської родини.

«Ми не ховалися у підвалі, тому що розуміли, що з нього навряд  чи вийшли б, якби сталося щось із будівлею. Жили на другому поверсі, а це дещо безпечніше, ніж на верхніх. Коли чули гул літаків, що пролітали над районом, ховалися ближче до опорних стін, – пригадує чоловік. – Від холоду рятувалися кількома шарами одягу, ковдрами. Та Господь усіх зберіг, хоч були серед нас люди з хворими нирками, серцем. У неділю 13 березня зібралися у моїй квартирі на молитву, я читав проповідь з Біблії у той момент, як прилетіла бомба під стіну будинку. Від вибуху повилітало скло у вікнах, на балконі. Ми все швидко затулили ковдрами, але  відтоді в оселі була добряча холоднеча, що аж набрана звечора вода вранці була покрита чималим шаром льоду».

Щоб містяни могли зробити запаси ліків, українські військові ще десь 8 березня повідчиняли аптеки. Згодом і магазини – будівельні, автозапчастин. Адміністрація міста, на жаль, не функціонувала.

Ситуація в Маріуполі з кожним днем ставала важчою, велися страшні бої, тож було очевидно, що потрібно рятувати дітей. Власного транспорту чоловік не мав, тож згуртувавшись з іншими членами його християнської сім’ї, з міста виходили пішки – восьмеро дорослих і шестеро дітей. Дружина Антона лишилася в Маріуполі, про неї чоловік попросить нічого не питати…

«Вранці 20 березня нас підвезли до околиці міста, а далі рушили у село Мелекіно, яке за 15 кілометрів від Маріуполя. Ще чотири кілометри йшли до школи, де зупинилися переночувати. Частина групи зупинилася в одному з будинків, – розповідає Антон. – Я ночував на лавці у фоє школи. Це була найхолодніша ніч у моєму житті».

Зарядивши телефон, група сконтактувала з друзями, повідомивши інформацію про себе. Згодом за ними приїхали капелани двома бусами та відвезли до Бердянська. Там жили упродовж десяти днів. Зупинилися на території християнської місії для дітей-сиріт «Orphans Promise». А коли їх забрали друзі, які теж полишили Маріуполь, то їхали, не знаючи куди. Ні в кого не було чіткого плану, розуміння, що робити  далі, не було знайомих, у яких можна було б деякий час погостювати.

Вимушеною зупинкою на два тижні для Антона стало Запоріжжя. Саме туди у дитячу лікарню госпіталізували його крихітну доньку Марію. Річ у тім, що у Бердянську діти й дорослі через питну воду підхопили інфекцію, яка викликала блювоту.  Найважчий стан був у найменшої дитини. Коли дівчинка одужала, то рушили до Нововолинська, де якраз і зупинилися члени релігійної громади, з якими був деякий час син Антона Марк. Буквально через день сім’я переїхала у Поромів та оселилася у будинку, який надали люди, що виїхали у США.

Антон – корінний маріуполець, який ніколи раніше не був на Волині, тож, звісно, відразу помітив кілька контрастів.

«В Україні є тільки два міста-конкуренти за забруднюваністю – це Кривий Ріг і Маріуполь. Тож було незвично, що тут на горизонті немає цих кольорових розтягнутих плям від задимлень заводів. А ще відчув, як стало легко дихати, – каже Антон. – Відрізняється тут і клімат. Здивувався, коли вперше побачив, що люди моляться і просять дощів, бо я б не назвав той період засухою, здавалося, цілком звична погода. Звісно, тут бувають доволі спекотні дні, майже як у нас».

Живучи постійно у великому місті чоловік каже, що із подивом пізнавав тутешнє сільське життя.

«Із весни до осені ми ходили як на екскурсії, до тих, хто працює на землі. На сході поля обробляють здебільшого великі агрохолдинги, а тут трактор, сіялка на кожному подвір’ї. Вперше побачив, що картоплю можна не городником викопувати, а за трактором збирати. Ну і саджати так само. Вразило і саме  ставлення людей до землі. Тут земля – це те, за чим доглядаєш, з чого маєш прибуток – натуральну продукцію чи фінансовий заробіток, якщо займатися господарством у більших масштабах. Та от не зрозуміло, чому досі ніхто не подумав про вирівнювання ділянок, щоб облаштувати зрошувальний полив? Тож це додало мені клопотів, коли облаштовував крапельний полив на городі».

На новому місці Антон каже, що відволікався від важких думок за повсякденною роботою. Потрібно було про дітей дбати,  води принести, котел розпалити, господарство попорати та й город обробляти. Чоловік двічі купував по 20 курей-бройлерів, курей-несучок, і навіть свиню, яку продали господарі будинку. Наступної весни планує облаштувати теплицю для вирощування овочів.

Антон розповідає, що у громаді відчув підтримку місцевих жителів, допомагали сусіди. Хтось картоплі приніс, молока, хтось – речі для дітей, візочок, стілець для годування, підгузки для донечки, бо ж чоловік зміг з собою у дорогу взяти лише деякий одяг та все найнеобхідніше для немовляти.

З вересня 2022 року чоловік працює у сільській раді спеціалістом з публічних закупівель.

«Мені тут комфортно, гарно прийняли у колективі. Хороша і фахова молода команда працює над розвитком громади», – каже Антон.

Деякий час чоловік був за перекладача, коли приїжджала в Поромів місіонерка з Бразилії, яка проводила для дітей уроки англійської мови. Антон допомагав їй комунікувати з іншими. Жартує, що отримав цікавий досвід і підтвердження, що його англійська чогось варта не тільки у професійній сфері. До речі, чоловік вільно спілкується українською, хоча зізнається, що раніше жив у повністю російськомовному оточенні, а українську хоч і вивчав у школі й виші, але майже не спілкувався нею.

Син Антона Марк уже другокласник місцевого ліцею, підростає донька Марія. Їхнє сімейне хобі – поїздки на велосипеді, які часто здійснюють разом із друзями. Це заняття чудово відволікає від думок про рідне місто. Все ж коли з гуркотом проїжджають центральною вулицею фури із зерном, згадуються страшні звуки воєнного Маріуполя.

Там, у тимчасово окупованому місті нині проживає рідня чоловіка. Повернулася додому мама, яка евакуйовувалася разом із Антоном і його дітьми. Вона змушена була поїхати доглядати свою матір, яка не могла полишити місто через стан здоров’я. Дехто з колег теж згодом повернувся. У розмовах з близькими Антон дізнається про те, що відбувається у рідному місті і як рідні люди намагаються займати себе буденними справами, щоб не роззиратися на те, що коїться навколо. Так і рятуються.

На Волині чоловік не почувається самотнім. Має друзів, часто спілкується із земляками, які знайшли прихисток у сусідніх громадах, у Нововолинську. 

Валентина ТИНЕНСЬКА

Читайте також:

• Ціною власного життя допоміг іншим пораненим військовим: Герою з Волині навіки 24
• Тепер він командир Небесної роти: молодий Герой з Волині загинув, прикриваючи побратимів
• На могилі полеглого волинянина майорять прапори України та Польщі: мама виконала заповіт сина-Героя
• Сказав «я все зроблю, щоб скоріше повернутися додому», і через 2 дні його не стало: історія молодого Героя з Волині