Після особистої трагедії знайшов сенс у служінні Богові: отець Іван 29 років є духовним наставником у храмі поблизу Луцька

Його знають далеко за межами не лише рідного села. Бо ж, побувавши у нього на богослужінні, люди, які приїжджають в Боратин в гості, везуть у своїх серцях його мудрі настанови, теплі слова підтримки та зміцнену віру у Творця в усі куточки України та за її межі, - пишуть на інформаційному порталі Боратин 24. 

Я виховувався в дуже набожній родині, однак, чесно кажучи, про шлях священника ніколи не думав, – ділиться спогадами настоятель храму. – Дуже хотів допомагати людям як медик. Ми з батьками жили в невеликому місті Судова Вишня, що у Львівській області. Так сталося, що захворіла мама. Причому, так, що вже й не ходила. Лікарі лишень розводили руками й нічим не могли допомогти їй. Я щиро люблю маму і тому, бачачи як з кожним днем їй гіршає, був у відчаї. Дуже хотів, аби найрідніша людина одужала і подумки пообіцяв Творцеві, що стану служити Йому, аби тільки мамина хвороба минула. І сталося диво – моя мама одужала. Нині вона не лише ходить, але і їздить на велосипеді та навіть сідає на шпагат. А ще співає у церковному хорі. Я ж почав все більше думати про свою обіцянку служити Богу і зрештою вступив до Луцької духовної семінарії. Навчаючись на третьому курсі, під час презентації книги “Давні святині Полісся”, яка відбувалася у семінарії, познайомився із вродливою, дуже доброю дівчиною. Почали спілкуватися і я відчув, що ось вона – моя майбутня дружина. У неї був дуже великий духовний потенціал. Вона навчалася у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки. І через рік ми одружилися. 

На щасливе сімейне життя пару благословляв тодішній Митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук), який щиро любив свого вихованця і був йому духовним батьком. Коли Іван закінчив семінарію, Митрополит Луцький і Волинський Яків рукопокладав його на диякона. І тоді він почав звершувати богослужіння у Свято-Троїцькому кафедральному соборі в Луцьку. І невідомо як би склалося життя далі, якби одного разу до єпархії не приїхали парафіяни з Боратина. 

Тодішній настоятель храму отець Віктор захворів і Митрополит Яків прийняв рішення поставити мене на заміну, – ділиться спогадами отець Іван. – А коли отець Віктор помер, то жителі Боратина почали просити мене залишитися у них настоятелем. Митрополит Яків, проговоривши з ними, сказав, аби я йшов до них. “Вони шанують тебе, отче, – сказав він тоді. – То добрі люди й ти будь із ними, а вони будуть з тобою”. Час показав, що так і сталося. Селяни гуртувалися навколо церкви, вели духовне життя, дотримувалися постів і законів Божих. 

Храм, у якому вже 29 років служить священник, є по-справжньому унікальним. Історики дослідили, що в минулому село належало до церковних парафій навколишніх сіл. І лише згодом, у 1872 році з’явився Чеський Боратин – населений пункт, який заснували чехи-переселенці. Та громада належала до реформістської євангельської церкви й дуже прагла мати свій храм. Відтак отримала дозвіл на створення парафії у 1883 році. Люди придбали ділянку під майбутній костел, заклади цвинтар. Однак дозвіл на будівництво їм все не давали й лише згодом питання вдалося вирішили позитивно. Тож у 1906 році було закладено фундамент під будівництво і на початку серпня наступного року його освятили. До речі, в костелі встановили орган, послухати музику якого сходилися мешканці сусідніх сіл. Коли храм припинив свою роботу у 1947 році через повернення чеського населення до Чехословаччини, доля цієї святині повторила долю інших святинь того часу. Приміщення храму використовували як склад, а згодом відкрили у ньому клуб – показували кінострічки, влаштовували танці. Коли Україна стала незалежною, то місцеві жителі вирішили відкрити в приміщенні церкву. Тож оформили документи та взялися до роботи. В 1993 році нині спочиваючий у Бозі настоятель храму отець Віктор Панасюк вже освячував у храмі паску. А з  1997 року настоятелем храму є отець Іван. Разом із вірянами він зробив усе для того, аби сільська церква засяяла красою розпису, чудовими іконами. Звісно, ще є чимало зовнішніх робіт, адже на окремих цеглинах храму і досі можна прочитати щось на кшталт “Тут був Коля”, “Маша + Паша”. 

Моя місія – служити Богу і людям, – каже настоятель храму. – Саме так, адже я маю бути прикладом для людей. Прикладом як священник, як житель Боратина, який став рідним для мене. Дивлячись на мене, люди мають зацікавитися тим, хто такий Христос, які заповіді Він дав людям, як виконувати їх і ставати ще кращими християнами і які блага вони отримають за це у вічності. Або ж – як будуть покарані за їх не виконання. Бо ж, як жартують миряни, не знання закону не звільняє від відповідальності у суді. Тому я служу Богу і людям не лише у храмі, але й у повсякденному житті. Дуже люблю співати, тому співаю у місцевому хорі, часто виступаю на різноманітних фестивалях та концертах. Гарний голос це дар Божий і він також має служити людям. 

Священник зі сльозами на очах розповідає про тих захисників і захисниць які нині відстоюють територіальну цілісність нашої Батьківщини. Видно, що за кожного його душа болить наче за рідну дитину. І люди знають, що в будь-який час можуть прийти до нього зі своїми бідами. Якось прийшла мама, син якої разом зі своїм побратимом пропав безвісти в одній із “гарячих” точок на війні. Бідолашна ридала і все просила аби отець помолився за хлопців. В селі знають, що у відповідь на його палкі молитви Господь завжди допомагає. 

Я, як міг, намагався втішити її та сказав, що обов’язково помолюсь за хлопців і їй також порадив молитися, – розповідає священник. – Було близько опівночі коли я прийшов до храму. І, впавши на коліна, молився перед Престолом Божим. Зі сльозами просив Господа врятувати цих хлопців заради сліз їхніх матерів. До четвертої ранку я був у храмі, а тоді на телефон прийшло повідомлення тієї мами, яка приходила напередодні. Вона писала, що хлопці вийшли на зв’язок і дякувала за молитви. Я завжди прошу своїх парафіян – моліться! бо молитва це наша розмова з Богом. Це розмова творіння із Творцем. І ця розмова є необхідною як для нашого власного спасіння, так і спасіння тих, за кого ми молимося. Можна і потрібно молитися під час якоїсь діяльності короткими молитвами “Господи, помилуй”, “Пресвята Богородице, спаси нас!”. Тоді наш розум і серце будуть концентруватися на словах молитви. 

Четверти рік триває війна. Багато хто похоронив рідних, ще в когось чоловік, син, зять чи онук потрапили у полон чи зникли безвісти. І буває вкрай важко втриматися, не втратити опору під ногами та не впасти у прірву відчаю. Нерідко в таких ситуаціях люди кажуть, що Бог залишив їх. 

Та це не неправда – Господь ніколи не залишає своїх дітей, – наголошує отець Іван. – Звісно, втрата дорогих людей це завжди неймовірно боляче. Свого часу трапилася ДТП яка докорінно змінила життя моєї сім’ї – загинула моя дорога матінка і наша старша дитина. В одну мить без мами та сестрички залишилася наша молодша донечка Христинка, якій тоді було лише одинадцять місяців. Я опинився в кріслі-каталці. Неможливо підібрати слова, аби розповісти про мій тодішній стан. Але хочу наголосити, що навіть у найчорніші миті нашого життя ми повинні пам’ятати про те, що Бог ніколи не залишає нас. І тому коли нам важко, біль терзає душу, ми повинні ще більше линути до Нього, як линуть діти до люблячого батька. Звертатися у молитвах, просити допомоги полоненим та зниклим безвісти. А також підтримки нам самим. Трапляється, що ми, у відчаї, плачучи, перестаємо взивати до Господа, молитися, відвідувати богослужіння. Це означає, що ми самі, через свою недосконалість, відходимо від Нього. А такого допускати в жодному разі не можна. Пережити втрату дружини та доньки мені допоміг Господь, мої дорогі батьки та парафіяни. Відтоді я кажу, що в мене є дві сім’ї – моя донечка Христинка і мої батьки та мої дорогі парафіяни, яких я дуже поважаю, якими я неймовірно дорожу і за яких з усього серця молюся перед Престолом Господнім. Щиро кажу – за своїх парафіян готовий віддати власне життя.

І люди відчувають душею, що поруч із ними – справжній подвижник, великий молитвеник. Людина, для якої передусім Христос, Церква, Пресвята Богородиця, сонми святих і ангелів. 

Старші покоління люблять його як турботливого сина, – розповідає Ніна Сахан, парафіянка храму, мешканка села Боратин. – Бо він завжди поцікавиться здоров’ям, дасть пораду щодо лікування. В разі хвороби в будь-який час доби та за будь-якої погоди поспішає втішити добрим словом, посповідати чи соборувати. Молодші відносяться як до батька, бо знають, що у важкі хвилини можуть прийти, розповісти про складні обставини чи якусь прикру ситуацію та отримати мудру пораду чи допомогу. Отець Іван завжди уважний і особливо дбає про те, аби змалку дітки хотіли ходити до храму, а не йшли туди тому, що мама чи бабуся ведуть за руку. Є активним учасником життя громади. Його палка і щира віра гуртує навколо храму людей, зміцнює віру у Господа і допомагає долати життєві труднощі. 

Священник радить усім поїхати на джерело Святої Праведної Анни, після омивання в купелі якого зцілився й сам після тієї страшної ДТП. Вода йде глибоко з-під землі й тому не нагрівається навіть у спеку – її температура в межах – чотири-шість градусів протягом цілого року. Воду з джерела додають у страви, поливають болючі місця. 

Ще тривають радісні, післяпасхальні дні й хочу звернутися до кожного, хто читає ці рядки, – каже отець Іван. – Радійте Воскресінню Христовому! Діліться цією радістю із ближніми – згадуйте їх у своїх молитвах, творіть справи милосердя. Ще сорок днів після Воскресіння Господь ходить по землі та кожен із нас може зустрітися із Ним. Господь може прийти в особі безпритульного, який попросить декілька гривень на їжу, старенької сусідки, якій знадобиться допомога, заплаканої дитини яку потрібно перевести через дорогу. Тому ми повинні бути уважними до усіх, кого зустрічаємо в житті. А особливо у ці дні – раптом саме нас відвідає Христос?! Через добрі справи ми єднаємося з іншими людьми та нам усім стає легше. Також я бажаю усім віри у майбутнє, душевного спокою – нехай Воскресіння Христове надихає кожного на добрі справи та воскресить в душах щиру любов. В Божому ракурсі нехай здійсняться усі ваші бажання і мрії. Обов’язково раджу читати ті короткі молитви, які прославляють Бога “Слава Богу за все!” – це ті неймовірні слова Святого Івана Златоуста який навчив нас молитися цим, таким містким і об’ємним, словосполученням, яке містить і подяку Богу, і сподівання на Його допомогу. 

Читайте також: 

• Неодноразово відчував Божу допомогу: історія іконописця з Волині
• Приїжджають не лише з Волині, але й з інших областей: волинянин вже 20 років допомагає людям
• «Бог готував мене до того, що втрачу ноги»: історія майстра-чоботаря з Волині