Неодноразово відчував Божу допомогу: історія іконописця з Волині

З часом Іван вступив до училища, опановував художню різьбу, а пізніше навчався у Львівській національній академії мистецтв. Саме там зробив перші кроки в іконописі. Сьогодні він бере участь у розписі храмів по всій Україні, зокрема і в рідному Боратині, - пишуть на інформаційному порталі Боратин 24.

- Коли навчався у п’ятому класі, то батьки, бачачи, що дитяче захоплення не минає, записали мене в гурток малювання, – розповідає волинянин, який нині мешкає у Львові. – Заняття відбувалися двічі на тиждень, однак я приїжджав туди практично кожного дня. Нас навчали талановиті педагоги і в мене постійно була жага до нових знань – хотілося більше малювати та більше дізнаватися про ту чи іншу техніку. Після школи вступив у Луцьке вище професійне училище будівництва та архітектури. Опановував секрети художньої різьби по дереву і мріяв, що в майбутньому займатимуся цією справою. 

Можливо, саме так і було б, якби не старший брат Андрій. Він працював будівельником і, бачачи талант молодшого брата, все говорив, аби той розвивав даний Богом дар. 

Мовляв, наш прадід малював, від нього талант перейшов лише мені і я не маю права знехтувати ним, – ділиться спогадами майстер-іконописець.

–  Він неймовірно надихав мене, вселяв віру у власні сили. На жаль, нині мій брат у списку тих, хто зник безвісти на війні й ми усі молимо Бога, аби він живим повернувся додому. Коли мені запропонували продовжити навчання у Львівській національній академії мистецтв, то брат здорово підтримав мене. Я навчався на кафедрі сакрального мистецтва і брат часто говорив, що я обов’язково стану відомим іконописцем. Також мене дуже підтримав Франц Черняк, відомий художник скла й кераміки, професор кафедри художнього скла Львівської національної академії мистецтв, член Національної спілки художників України.

 

Опісля були храми в селах Закарпаття, Львівщини, Волині. Попрацював іконописець і в церкві рідного села – саме він розписав Хрестовоздвиженський храм у Боратині. Місцеві парафіяни щиро раділи за талановитого земляка. А як приємно було мамі, якій часто дякували за талановитого сина! 

Це був дуже давній, дерев’яний храм цікавої архітектури у селищі на Львівщині, – каже майстер. – І цей храм дуже багато дав для мене – саме там я отримав нові знання і практичні вміння. Там були й страх, що не справлюся, і віра, що Бог обов’язково допоможе. Відверто кажучи, саме там я отримав неоціненний досвід. 

 

Під час навчання у академії я зустрів свою долю, – усміхається молодий чоловік. – Одного дня майстер, показуючи майстерню де ми мали працювати. Побачив дівчину, яка працювала в сусідньому кабінеті. І, вказавши на мене, сказав їй, що ось, мовляв, я привів тобі чоловіка. Так я познайомився з Олею. Спілкування. Дружба. Симпатія. Кохання. Одруження. І нині у нас підростає три чудові донечки – дев'ятирічна Мартуся, п'ятирічна Анна і однорічна Марічка. Звісно, дружині непросто самій, адже робота, малі діти. А я тижнями працюю за десятки, або й сотні кілометрів від дому. Тож мріємо про спільний відпочинок, а ще хочемо мандрувати нашою Батьківщиною – відвідати цікаві місця, побачити культурні, історичні, архітектурні пам'ятки. Мріємо про перемогу наших захисників, після якої відкриється нова сторінка в історії України. 

Не пройшло й року навчання у Львові, як одного дня одногрупник Івана запропонував разом із ним та його друзями долучитися до розпису храмів. Звісно, він починав з орнаментів і, спостерігаючи за роботою старших колег, щиро захоплювався нею і мріяв про той час, коли й сам вмітиме так працювати. 

Митець щиро вірить у Господа і каже, що неодноразово відчував Божу допомогу. Зокрема, одного разу він працював у дуже великому храмі. Риштування були на чималій висоті. 

Цей випадок я пам'ятаю так добре, наче це було вчора, – каже він – Я саме взяв до рук чималу, завдовжки півтора метра дошку яка була доволі важкою. І в голові промайнула думка, що потрібно міцніше її тримати. Бо в храмі був священник і я чув, як він щось говорив. І ось – щойно я так подумав, що у мене з рук дошка наче вислизнула і почала падати. А далі відбувалося неймовірне – я бачив, наче в уповільненій зйомці, як вона падає. Час наче зупинився. “Боже, врятуй його”, – промайнуло в голові. І дошка, падаючи буквально за декілька сантиметрів від голови  настоятеля храму, вертикально пролетіла так, що лише трішечки торкнулася його спини. Це було явне диво, яке створив Бог.

В ці дні Іван Петльоха разом зі своїм колегою – іконописцем розписують храм у Луцьку. Святиня, зведена на честь преподобного Іова Почаївського, знаходиться в мікрорайоні ДПЗ. 

Коли беруся до розпису храму, то відчуваю внутрішню зібраність, – ділиться художник-іконописець. – Разом із колегами ми ретельно продумуємо як виглядатиме храм після розпису. Погоджуємо зі священником. І приступаємо до роботи. Відношення до неї завжди дуже трепетне. Під час роботи слухаю аудіозаписи про життя святих, Біблію. І щиро вірю, що наша робота, розписи приведуть людей до живої віри в Господа. 

 

Читайте також: 

• Кульова блискавка змінила її долю, а нитка - стала зброєю пам’яті: легендарна майстриня з Волині відзначила ювілей
• «Бог готував мене до того, що втрачу ноги»: історія майстра-чоботаря з Волині