«Страшно було залишатися, коли земля двигтіла під ногами»: переселенка з Соледара про нове життя на Волині

Отож оповідка «Евакуація», у якій на реальних фактах йдеться про вимушену і важку розлуку її подруги Тетяни з вірним другом – собакою Аргоном, мимоволі скапувала сльозою на обличчі кожного. І дотепер сумує жінка за друзями й щиро вірить, що таки нарешті настане довгоочікувана перемога і вона повернеться до рідної домівки, в якій з часом радо зустрічатиме нових друзів з Волині, з якими звела доля у важкий час, - йдеться в інтерв'ю газети «Слово правди». 

– Отож, Валентино Петрівно, найперше, бодай коротко, розкажіть про своє місто.

– Соледар – порівняно невеличке місто на Донеччині. Його назва пов’язана із покладами тут кам’яної солі, якій за її складом немає рівних у всьому світі. Є у нас і гіпсові кар’єри, а також єдиний в Україні розплідник, де вирощують сріблясті та блакитні ялинки. На глибині соляної шахти діяв спелеосанаторій «Соляна симфонія». Під наглядом лікарів тут перебували люди, які мали проблеми із захворюваннями дихальних шляхів. У підземних тунелях є також музей, футбольне поле, концертна зала. А де ще, як не у нас, можна побачити стільки чудових соляних скульптур, яких виготовили місцеві майстри!

Є у Соледарі й досі до кінця не вивчене загадкове підземне соляне озеро, частина води в якому прісна, а інша – солона, а чим глибше занурюєшся у воду, тим вища її температура. Якщо влітку на поверхні вона сягає 20 градусів, то на глибині п’ять метрів уже в два рази вища. У місті є три заклади загальної середньої освіти, спортивний комплекс з басейном, лікарня, парк культури і відпочинку.

– Повідайте читачам і про свою сім’ю.

– Народилася я в Соледарі у простій робітничій сім’ї. Тато був токарем широкого профілю, завжди ділився досвідом з молоддю. Гордилася тим, що його фото постійно вивішували на Дошку пошани. Мама – оператор котельні. Світлої пам’яті старший брат, життя якого обірвалося у 2012 році, пішов у стежиною батька і також був прекрасним спеціалістом. Здобувши середню освіту, я вступила в Артемівський індустріальний технікум. Пізніше вийшла заміж, народила двох доньок і до квітня 2022 року працювала у рідному місті. Усі наші плани і мрії перекреслила проклята війна.

– А де зараз ваші діти та онуки?

– Усі вони разом зі мною у Нововолинську. Правда, старша донька Світлана тимчасово поїхала на роботу у Польщу. Молодша Ольга наприкінці минулого року закінчила навчання в університету імені Лесі Українки у Луцьку і здобула фах психологині. Це її друга вища освіта. До цього ж вузу вступила уже онука Софія, яка обрала фах логістки. А внук Денис – восьмикласник Нововолинського ліцею № 4.

Саме тут він втілив у життя свою мрію стати футболістом, за хорошу гру нагороджений чотирма кубками та 15 медалями, чим гордимося усі ми. Ще одна внучка навчається у Харкові за спеціальністю «соціальна робота».

– Чи підтримуєте зв’язки з друзями із Соледара і де зараз живе переважна більшість з них?

– Так, постійно переписуємося у соцмережах, телефонуємо одне одному. Більшість моїх друзів знайшли прихисток у Києві та Дніпрі, дехто виїхав за кордон. Словом, розкидала ненависна війна по світу, але не втрачаємо надії, що обов’язково зустрінемося у звільненому від ворога і відбудованому Соледарі.

– Чи не боязно було їхати на Захід України і чому вибрали саме Нововолинськ?

– Страшно було залишатися під постійними обстрілами, коли двигтить під ногами земля, а онуки стрімголов біжать з плачем до ванної кімнати, закриваючи вуха. За них найбільше боялася.

Ніколи не пошкодувала, що доля закинула нас у Нововолинськ, бо тут щирі і добрі люди, які підтримують морально і матеріально. До речі, сюди потрапили випадково, адже спочатку їхали в нікуди. Вже коли були у потягу, доньці Ользі зателефонувала її кума, яка поїхала із Соледара на тиждень раніше. Вона й запропонувала Нововолинськ. Нас тепло зустріли, надали безплатне житло.

Волонтери та місцеві мешканці приносили продукти, одяг, запрошували у кафе на безплатні обіди. Пізніше отримавали багато гуманітарної допомоги від різних благодійних фондів із-за кордону. Зокрема, з Німеччини, Польщі, Франції, Голландії, США. Французи у гуртожитку, куди нас поселили, поставили пластикові вікна, відремонтували та встановили душові кабіни. Зараз у місті будують два житлові будинки для вимушених переселенців, котрі втратили житло. Отож, можливо, пощастить і нам його отримати.

– Як потрапили до Університету вільного часу, де ви тепер одна із найактивніших?

– Майже з перших днів перебування у місті донька Оля займалася волонтерством, набувала досвіду в організації благодійних ярмарків. Саме там і почула, що Лариса Жила та Катерина Варвус набирають слухачів віком 50 плюс до цього громадського об’єднання. А відколи потрапила на першу екскурсію у яблуневий сад Юрія Єлеви, намагаюся не пропустити жодного заходу. Та й сама беру активну участь і вдячна організаторам за їхню потрібну у цей важкий час для людей старшого покоління роботу. У пам’яті й досі незабутні дні, коли разом вчилися робити букети до свята Маковія, які пізніше освятили в храмі і продали, а виручені кошти передали для ЗСУ. Про усе це можу розповідати багато, бо позитивні враження неймовірні. Ними ділюся із соледарськими друзями.

– Знаю, що ви також волонтерили.

– Коли проживали у гуртожитку, власниця і волонтерка кафе «Куба» Наталія Матвіюк привозила їжу, яку готувала для ВПО, бо з початком війни вона, закривши свій заклад для відвідувачів, безплатно годувала нас. Я попросилася допомагати їй. Через два тижні отримала ствердну відповідь. Зі мною ще троє жінок зголосилися працювати без оплати. Отож чистили картоплю, смажили рибу, м’ясо, готували салати, робили піцу, бо її люблять діти. А чоловік Наталії розвозив усе це по гуртожитках. Я вдячна Наталії і Михайлу Матвіюкам – цим чудовим людям, з якими поруч працювала півтора року.

– У колі слухачів Університету вільного часу знають вас, як талановиту поетесу. Цікавими є й ваші оповідки. Коли прийшло бажання творити?

– Пригадую, що перший вірш написала, коли народила донечку. А потім – сім’я, діти, робота, отож рідко знаходила час для творчості. І тільки коли вже вийшла на пенсію, почала віршувати. А до написання оповідок спонукав випадок. Вже тут, у Нововолинську, одного грудневого дня, відкривши квартирку, почула щебет синичок, які й надихнули на оповідання «Невигадана розповідь».

– Чи маєте вже власні збірки?

– На жаль, не маю, але вони обов’язково будуть. Завдяки Інтернету спілкувалася з багатьма творчими людьми, які вміщують вірші чи прозу в альманахах. Отак і появилися мої напрацювання у семи літературних альманахах, зокрема «Стихія», «Роздуми», «Обійми», «Вир думок», «Осінній реверанс», «Відображення», «Затишок».

– Попри те, що війна триває, все ж таки будуєте плани на майбутнє.

– Як і у всіх тепер, у мене найзаповітніша мрія – швидше дочекатися перемоги і жити у вільній та незалежній Україні. А потім все інше – знову мати своє житло, видати і ще побачити власну збірку поезії і прози. Щиро вірю, що так і буде!

Читайте також: 

• Переселенка з Маріуполя, яка проживає у Луцьку, стала героїнею нового реаліті
• На Волині добудовують будинок для переселенців: 70 квартир здадуть уже за три місяці
• Переселенка, яка переїхала на Волинь, стала пілотом дронів: історія військової Ніколь-Марі