Зранку ще отримав від дружини фото сина, а за годину - героїчно загинув: спогади про Героя з Волині

Про це пише газета Волинь. 

– Хлопці, звісно, підростали не ідеальними, але добрими, слухняними дітьми. Добре навчалися в школі та в один рік вступили до Львівського національного лісотехнічного університету. Вони завжди підтримували один одного.

У гуртожитку теж жили разом, то ми почувалися спокійними за них, – у зворушливій розмові дорожить сокровенними спогадами Олександр Григорович. А ще за мить воістину захоплююся простими батьківськими словами, за якими – сила, любов і мудрість цієї родини: «Ми завжди і все робили разом: на городі, у садку, біля хати… Наші діти однаково вміло тримали в руках сокиру й мотику, не цуралися хатньої роботи, не ділили її між собою, намагаючись зробити все завзято й так, як треба».

Свого часу шановане подружжя благословило всіх трьох своїх найдорожчих на шлюб і прийняло в родину, як доньок, невісток – Уляну та Мар’яну, як сина – зятя Тараса. Коли ж в Україні розпочалася повномасштабна війна, Грицюки-старші знали: сини не будуть від неї ховатися, «косити» чи втікати…

У боях здобув псевдо Лютий

«Я йду у військкомат»! – цими словами Тарас Грицюк почав ранок 24 лютого 2022 року. Промовив їх до дружини Мар’яни спокійно, зі звичною впевненістю й порядністю, які вона свого часу вирізнила в статному юнакові. 

Красива історія їхнього кохання зовсім не схожа романтичністю на всі інші. Вони не помітили одне одного в Мар’янівській школі, де дівчина з Холонева навчалася у старших класах. Згодом їхні погляди лише на мить зустрілися на дискотеці в клубі й розминулися... Потім Мар’яна стала студенткою Тернопільського національного медичного університету, а Тарас розпочав навчання у Львові. Тим часом зустрічалися п’ять років.

– А одружилися 18 лютого 2017 року. Днем розпису обрали день Тарасового народження. Поруч із ним я жила прегарним відчуттям, що серед усіх знайомих хлопців я обрала найдобрішого, найнадійнішого, вродливого серцем і вдачею. Був розсудливим і далекоглядним, мріяв про народження … дівчинки. Казав, що назвемо її Аліною, та коли дізнався, що чекаємо сина, здавалося, від радості не чув під собою землі, – сумує за весною свого щастя пані Мар’яна. Її «цвіт» – свого первістка – щасливі батьки назвали Артемом.

 …У військкомат Тараса Грицюка викликали тричі. Два рази повернули додому, а з 12 березня 2022 року 29-річний лейтенант розпочав свою бойову дорогу в рядах 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України. За ненависть до ворогів, за сміливість, якою відзначався в боях, побратими дали йому псевдо Лютий.

«Мамо, у татка влучила ракета?»

Фронтові дороги військового – заступника начальника третьої прикордонної застави, начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Львів» – пролягали від Заходу до Сходу.

Протягом півтора року, де б не був, він жодного разу ні на що не нарікав, нікому не дорікнув. Розмовляючи з батьками, відлуння вибухів у телефонній слухавці заспокійливо називав грозою чи громовицею, в одкровенні з дружиною понад усе переймався ранами й смертями побратимів, а коли приходив у короткочасні відпустки, здавалося, поспішав у пекло війни, щоб додому швидше на кілька днів потрапив хтось з окопних друзів.

Поміж тим готував свою Мар’яну, яка працює лікаркою загальної практики сімейної медицини, до страшного, але не до найстрашнішого. Припускав, надивившись на поранення бійців, що і йому може знадобитися протез.

«Але про те, що може загинути, я не допускала навіть думки, настільки вірила словам рідного, що все буде добре», – не забуде довіку воєнного лихоліття пані Мар’яна.

…У день загибелі коханого вона звично відсилала йому ранкове фото синочка. Шостого вересня чекав зміни на бойовому посту. О 9 годині 34 хвилини зателефонував дружині й сказав, що чекає на вечірню світлину з Артемчиком. Так було щодня, відколи воював. Однак о 10 годині 56 хвилин до Мар’яни вже телефонував його командир Тараса зі словами: «Ваш чоловік героїчно загинув…».

Не повірила. Не знала, що сказати батькам, як розповісти про страшну звістку синові. А маленький, почувши з вуст заплаканої матусі, що його тата вже нема, по-дитячому запитав: «У нашого тата влучила ракета?» А за хвильку маленький чоловік із великою честю, успадкованою від батька-Героя, підтримав матусю словами: «Наш тато тепер на Небі. А на землі ми завжди будемо разом…».

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

Читайте також: 

• Не встиг створити сім'ю: Герою з Луцького району навіки 25 років
• Хобі переросло у бізнес: історія переселенки з Луганщини, яка стала «льодяниковою королевою» на Волині
• Перший доброволець, що загинув у війні: спогади про Героя України з Луцька Рустама Хамраєва