«Техніка не витримує. А люди - мусять»: історія бійця з Волині

Історія воїна з Волині розповідає «Перший».

«Я просто приїхав»

Війна застала Сергія в Румунії. У тому рейсі, який мав стати крайнім перед тривалою відпусткою, як кажуть, за сімейними обставинами.

«Дружині народжувати «поставили» на початку березня. Тому я запланував вертатися до України. Наперед домовився зі своїм шефом, що з рейсу він мене «зводить» до бази і відпускає додому», – пояснює співрозмовник.

Боєць каже: під кінець 2021-го у новинах панувала тривожність, із товаришами обговорював ймовірність того, чи буде наступ на Україну. Каже, що особливо хвилювався через інформацію, що російські війська стягували до Білорусі. Попри це, працював і рахував дні до відпустки. Однак…

«24 лютого подзвонив товариш. Це була приблизно п'ята година ранку. Сказав, що війна почалась. Одразу не усвідомив. Перепитав: яка війна?» – пригадує лучанин.

… Шеф-поляк відмовляв від повернення. Для «підсилення» аргументів надсилав Сергію відео – і з полеглими українськими військовослужбовцями, і з кадрами розстрілів полонених. Проте це залякування не діяло. Чоловік твердо вирішив їхати до дружини. І не сумнівався, що робить правильно.

3 березня Сергій Бричка вже був вдома. Батько його дружини на той час вже пішов добровольцем боронити Україну. І рішення чоловіка одразу прямувати у військкомат спровокувало, як він каже, «кіпіш».

Тимчасово крапку в дискусіях поставило те, що 5 березня Яна народила дівчинку. Донечку назвали Софійкою.

«Ми добряче сперечалися. Але врешті вдалося домовитися. Зійшлися на тому, що я точно буду поряд перші кілька тижнів. А потім – у військкомат. Заберуть – то заберуть, не заберуть –  то не заберуть», – відверто розповідає чоловік.

У квітні Сергій, хоча й не мав досвіду військової служби, таки з’явився у терцентр комплектування та соціальної підтримки (військкомат – стара назва, яка досі більш популярна у розмовній мові – авт.) І чекав на дзвінок. У травні до нього зателефонували та сказали приїхати на 5-те число вже з речами.

Аби не провокувати передчасних хвилювань, батькам про те, що його взяли  боронити Україну, повідомив, коли вже їхав на полігон у Житомир (про те, що він був у військкоматі, вони знали).

«Ну а навіщо було раніш хвилювати?» – аргументує. Бо того, що стануть відмовляти, не боявся. Його батько теж боронив Україну – тільки тоді це називали антитерористичною операцією на сході. А після повернення із зони АТО і до сьогодні активно волонтерить.

Довідково: Директор Старосільської загальноосвітньої школи I-III ступенів Анатолій Микитович Бричка у 55-річному віці, із четвертою хвилею мобілізації (фактично із січня 2015-го), добровольцем став на захист України. Спершу був на Яворівському полігоні, потім служив на сході в окремому евакуаційному підрозділі штабу АТО «Сармат». Багато учнів Микитовича (так його називали і в школі, і на фронті) боронили Україну, дехто віддав за нашу незалежність життя.

Тож про війну, яка розпочалася у 2014-му, родина знала не з чуток.

«Я ніколи в житті так не мерз, як на фронті»

У травні 2022-го Сергій Бричка потрапив у навчальний центр. Пробув там кілька тижнів. Потому бійця відправили на полігон поблизу Житомира в складі новосформованого батальйону. Той підрозділ, каже співрозмовник, доволі непогано готували: військові навчання, тактична медицина, стрільба і т. ін. Приблизно місяць так тренувалися, підрозділ постійно поповнювався.

Коли набрали необхідну кількість військовослужбовців, батальйон пройшов злагодження і якийсь час виїжджав на рейди під кордон із білоруссю. Там проводив чергування, як протиповітряна оборона, бо мав для ураження повітряних цілей (шахедів, ракет) ЗУ-23 (ЗУ-23 – прийнята на озброєння у 1960 році радянська 23-міліметрова спарена зенітка, що складається з двох авіаційних знарядь, верстата, прицілу ЗАП-23, платформи з ходом і наземного прицілу Т-3 – авт.)

Через кілька місяців, у листопаді 2022-го, підрозділ відправили на Мар’їнський напрямок.

«Військова спеціальність у мене – водій. Але на це не дивилися. Насправді кожен солдат у нас – і водій, і сапер, і стрілець. Людей на передовій дуже не вистачає. Ми робили все, що було потрібно», –  розповідає Сергій.

Боєць із побратимами «займалися всім»: і міни ставили, і виїжджали в окопи на чергування по три дні, працювали із антидроновими рушницями, виїздили на підкріплення до інших рот, відбивали наступи.

 «Але знаєте, з того періоду перебування на сході найбільше згадується, що я ніколи в житті так не мерз. Там немає лісів. І настільки воно дує та продуває, що жах. Одягав по четверо штанів, по три светри. Все, що мав, на себе пхав. Холодно так, що словами не передати. А коли дощ і одразу за ним мороз, то все це замерзає на тобі. Така дубарина!» – описує реалії фронтового буття Сергій.

Оскільки чоловік все ж був за спеціальністю водієм і в підрозділі їздив на «уралі», «удосконаленому» зенітною установкою, то місцем їхньої дислокації було село за 10 кілометрів від передової.

У ньому вже майже ніхто не жив. Лишилося місцевих дві-три хати. Все решта – що розбите, що пусте. В одному з вцілілих будинків й облаштували житло – хоч якийсь дах над головою. Вікна позабивали, лежаки наробили чи й просто на підлозі місце облаштували – і так собі жили. Раділи, що було світло. Воду брали з криниці.

«Але й це залежало від ситуації. Якщо, наприклад, вимагалося підсилення на передову, то спали там в окопах. Коли потрібно було просто на виїздах «зеушкою» відпрацювати, то відстрілялися – й назад», – уточнює Сергій.

За його словами, не було у них жодних проблем із забезпеченням. Щотижня їздили на склад, брали продукти. Хоча від бійців інших підрозділів чув різне.

Навіть, що харчувалися (і досі це роблять) за власний кошт. «Це для мене загадка, чому так. Ми мали все необхідне», – стверджує він.

Так само не виникало за той період, який військовий провів на передовій, і проблем із боєприпасами. «Ми мали і набої до автоматів, і гранати, і снаряди до зенітки. Все мали», – каже.

Проте співрозмовник уточнює, що цього всього, на жаль, було значно менше, ніж у ворога:

«Якщо там з їхньої сторони воно прилітає чи не щохвилини, і не стихає просто ні вдень, ні вночі, то наші значно менше «накидають».  Хоча я не працював ні з мінометними, ні з артилерійськими системами, але ж чути-видно все. Мабуть, різниця разів у десять».

«Вражений тим, скільки допомагають люди»

Коли Сергій став на захист України, до допомоги чоловіку та його побратимам доєдналося дружина. Жінка мала на руках немовля, але займались збором, купівлею, передавали необхідні для захисників речі. Боєць каже: ця підтримка Яни була дуже важливою як тоді, так і зараз. 

І коли перебував на передовій, і ще під час навчань у центрі Сергій Бричка також дуже відчував допомогу сестри. Вона з речима першої необхідності для воїна – амуніцією – підсобила, адже їх на початку повномасштабної війни ще треба було не просто придбати, а і знайти. Вже під час служби лучанина на сході підтримувала, як могла, братів підрозділ.

Довідково: Сестра Сергія Брички – волонтерка Анюта Щур. Живе і працює у Львові. Вже в перші дні вона почала шукати у магазинах речей, що були у вжитку, матеріал для маскувальних сіток. Потім зосередилася на зборах коштів та закупівлі необхідного для наших воїнів. Робить це й досі. Бо найбільше хоче, «щоб кожен захисник повернувся додому живим та здоровим, зміг міцно обійняти своїх рідних».

На фронті немає дрібниць. Тож передавала Анна Щур як тепловізор чи бінокуляр, як кевларовий шолом чи тактичні навушники, так і обігріви для бійців, кікімори, окопні свічки й медикаменти. А ще фонд, із яким співпрацює жінка, придбав для підрозділу Сергія автомобіль.

Волонтерить Анна увесь час з 24 лютого. У квітні 2023-го відкрила збір на тепловізійного дрона «Mavic 3T» для захисника Колківської тергромади, який служить у розвідроті 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

«Я взагалі вражений тим, скільки допомагають люди, волонтери. Без них ми б не витримали», – акцентує Сергій. І пригадує, як під час перебування на сході йому навіть випала нагода поспілкуватися з односельцями, коли допомогу з малої батьківщини привозили й підрозділу Брички в Курахове (адже у Колках є частина людей, яка створила потужний волонтерський центр).

Кажучи про підтримку, воїн з теплом говорить про колектив, у якому працював кілька років перед повномасштабним вторгненням Росії. Його основну частину становлять українці. Вони дзвонили, дякували, запитували, що передати. А як збирали на тепловізор для підрозділу, то навіть керівник-поляк передав доволі значну суму.

«Дуже класні. Якщо щось просив, то одразу, майже моментально, скидали кошти. Так само ще одному хлопчині, родом із Кривого Рогу, який із цієї фірми теж пішов добровольцем, багато чого придбали, навіть авто і спеціальні колеса до нього для їзди по бездоріжжю», – розповідає боєць.

Він щасливий, що має у житті справжніх людей, які підтримують і допомагають досі.

«Майже кожен день хтось приїжджає провідати. Багато чув, що як стається біда, то друзі відразу десь пропадають. У моєму випадку все навпаки: навіть люди, яких я мало знав, телефонували і пропонували свою допомогу», – усміхається співрозмовник.

«Не знаю, як ті хлопці нас винесли»

… На передовій минула осінь, закінчився рік. Передріздвяний день 6 січня обіцяв у новинах перемир'я. росіяни його зрозуміли як зазвичай і продовжували «поливати».

«Якраз на те «перемир'я» приїхав командир. Сказав, що потрібно кілька людей на підсилення – бо є «трьохсоті». Ми поїхали. Замінили поранених. Їх трьох забрали, нас троє залишилося.

6 січня цілий день лив дощ. Бійці в окопах мерзли від того, що мокрі були. А потім на ніч – мінус 12 вдарило. Холеднеча страшенна. Але як мороз, уточнює співрозмовник, хоча б земля до взуття не налипає: «Бо ж там – чорнозем. То коли йдеш по мокрому, то ще на собі кілограми три землі несеш».

«Гріли» вороги. Бійці відбили дві їхні атаки, допомогли хлопцях із сусідніх окопів з перехресним вогнем. І ніби на трохи втихло. Але…

7 січня дуже близько біля них розірвався ворожий боєприпас.

«Це були не наші позиції, а росіян, із яких їх вибили за кілька днів до цього. Вони знали їхні точні координати, тому так прицільно й крили. 5 січня їхній снаряд потрапив у місце, де ночували наші бійці (ті поранені, на заміну яким прийшли ми). А через день – ідентична ситуація з нами», – каже воїн.

Прилетіло настільки близько, що товаришу Сергія рикошетом скалки з дерева так позалітали в тіло, що їх і в обласній лікарні витягували, і в районній, у яку перевели через кілька тижнів після того.

Сергію теж тоді добряче дісталося: бійцю перебило дві ноги, дуже роздробило кістки, був осколок у животі і множинні посічення. Разом із ним покалічило ще двох військових, які приїхали на підсилення. А оскільки їх на позиції було шестеро, то троє інших допомогли пораненим, наклали турнікети.

І потяглися години невідомості. Бійців «поливали» вогнем, тому поранених довго не могли забрати. Адже між посадками були ніби «залисини» на метрів 50-70 без дерев, які добре проглядалися.

«Хоча… і деревами то назвати важко. Одні тички без гілля – скільки туди вже усього прилітало… А носили ж поранених по одному. То тільки вони починають із нами бігти – як знов щільніші обстріли.

Не знаю, як ті хлопці нас винесли. Дякую Богу і прошу їм здоров’я. Бо я бачив, от чесно, як над головами летіли міни…» – ділиться пережитим співрозмовник.

Він каже: за записом про час накладання турнікету знає, що годин приблизно п'ять їх доправляли від того окопа до бригадних медиків. Один із поранених не вижив. «Десь йому прилетіло під бронежилет. Він за цей час стік кров’ю, бо необхідну допомогу йому не могли надати надто довго», – з болем пригадує Сергій.

З війни – з переломами, осколками, обмороженнями

Першу допомогу пораненим надали медики їхнього батальйону. Сергію зняли турнікети, поставили шини, затампонували рани і відправили в Селідове. «Погано пам'ятаю, що вони мені там робили, бо вже дали наркоз. А потім, як прийшов до тями, то вже везли в Покровськ. Звідти – на Дніпро.

А там мені дуже-дуже пощастило, що поїхав додому. Бо так склалося, що через чотири дні після мого прибуття йшов евакуаційний потяг до Луцька. Тож потрапив одразу в обласну лікарню», – розповідає військовослужбовець.

А ще, зізнається, про поранення і те, що він у госпіталі, рідні дізналися не одразу. Бо він – «почекав дні два, не хотів їх у Різдво хвилювати».

З того часу Сергій у медзакладі. Переніс не одну операцію. На лівій нозі стоїть штир – там кістки не вистачає. На правій перебило, власне, біля коліна. Дуже роздробило кістку. Лікарі вшили пластину, щоб скріпити докупи.

«Не було до чого те все чіпляти... Треба часу багато, щоб одужати. Бо це ж не побутовий перелом, а осколкові поранення. А вони не були стерильними. І час грав проти мене. Тому з ран довго йшли виділення, ніяк не хотіли заживати. Тішу себе тим, що обіцяють – ходити буду. Але попереду ще не один місяць, щоб усе зрослося. І тривала реабілітація», – констатує.

Провівши стільки часу на лікарняних ліжках, Сергій стверджує, що не стикався з жодними проблемами. Боєць повторює: дуже вдячний лікарям і медперсоналу як за лікування, так і за ставлення. Він наразі перебуває вже у третьому за ліком медзакладі і «скрізь усе – на вищому рівні».

Наголошує, що йому не довелося нічого купувати – все необхідне надавала Волинська обласна клінічна лікарня. «Хіба які дрібниці, які теж би принесли безплатно, якби сказав. Але то вже мені було незручно. Наприклад, придбав знеболювальне – щоб мати, коли вкрай треба. Ну або якого препарату на цей момент не було, то теж купував – лише, щоб не чекати, бо то – недорого. Бо ж необхідно враховувати, що нас, військових, багато. І кожному щось треба», – стверджує він.

А ще, уточнює Сергій, це не єдині проблеми зі здоров’ям. Зима на передовій залишила «на згадку» ще й обмороження. Чутливість потрохи відновлюється, проте є досі «німі» пальці. На руках облізли нігті, ростуть нові.

«Розуміємо, що перемога ще не близько»

Поранених у лікарні чимало.І вони, звичайно, спілкуються між собою – «усі ж знають, яка ситуація, бо звідти – з передової».

«Розуміємо, що перемога ще не близько. Так, нам допомагають. Але і в росіян нічого не закінчується. Ті снаряди летять на нас і вдень, і вночі. Вогонь вести не перестають. Бо це – війна артилерії.

Бої йдуть хіба при штурмах. А так щодня – нас просто поливають вогнем. Боєприпаси у них є, хай хто що каже. Нові виробляють без затримок. Плюс є ж країни, які росії і деталі постачають, і шахеди. Швидко та легко росіяни не поступляться. Бо і людей теж вистачає для мобілізації. Вони їх не шкодують», – розмірковує співрозмовник.

«Ще їм треба й наші багатства. От з останнього, що я читав. Forbes оцінив вартість корисних копалин України у 14,8 трильйона доларів. А основна їхня частина – у трьох областях біля росії. Це ж ясно, чому вони це хочуть забрати», – каже він.

Довідково: За інформацією Forbes.ua, станом на початок 2005 року ро­звідані запаси оцінювалися в урядових документах як «150 000 доларів на душу населення, а за оцінками західних екс­пертів – понад 200 000 доларів», що відповідало сукупній оцінці 7–10 трильйонів доларів. Сьогодні, за оцінкою Forbes, ця сума зросла майже до 15 трильйонів доларів. При цьому понад 70% загальної суми припада­ють лише на три області – Донецьку, Дніпропетровську та Луганську. В загальній вартості корисних копалин 62% за­безпечує кам’яне вугілля, 14% – залізна руда, кожен з інших активів – менш ніж 5%. Загальний обсяг корисних копалин – 111 мільярдів тонн».

Також військовослужбовці відслідковують й усі інші новини, зокрема й тему ймовірного наступу. Якщо судити з відгуків під публікаціями, то хтось його чекає, хтось навіть вимагає.

«А я бачив, що таке та стара техніка. Наш танк день їздить – кілька днів його крутять, бо щось зламалося. Відчувається постійно нестача запчастин – все дуже давнє, тож зараз таких просто не виробляють.

Навіть ці наші «урали» із зенітками. Ми їх самі ремонтували-реставрували: й установку, і машини. Купу і часу, і грошей витратили. А результат…

На одну машину (яку нам дали волонтери, до речі) ми поставили ту установку ЗУ-23. На «уралі» змінили паливну систему. І до позицій доїхали. А назад вже машина не рушила сама. Я не знаю, що з нею потім було, бо мене поранило. Але добре усвідомлюю, наскільки б нам було легше, якби хоч техніка нормальна. А так скільки траплялося, що вночі їздити тягнути – той застряг, той зламався.

Техніка там не витримує. А люди – мусять. Їх тримають ті, хто вдома. Сім’я. Діти. Я, наприклад, думав про рідних, про дружину і доньку. Читав, як вивозять дітей у невідомому напрямку з окупованих територій, і вжахався. У голові не міг це скласти… Забирають і відають чужим людям, які невідомо як з ними поводитимуться… І розумів, що маю бути тут, на передовій, аби мою дитину ніхто з дому не забрав, щоб своїх рідних захистити. 

Так люди і тримаються. Ця війна вже всім набридла. І в тилу, і тим хлопцям, що на передовій. Є ж люди, які воюють ще з 2014 року. Я зустрів у Курахово знайомого з Колок. Старший лейтенант. З 24 лютого вдома не був, нікого з рідних не бачив Це дуже важко», – з хвилюваням у голосі каже боєць.

«Жодного нормального росіянина не бачив»

Також поміж собою поранені говорять і про місцевих, які досі проживають на лінії вогню або неподалік фронту. Як каже співрозмовник, принаймні в тому селі, де вони жили, критичних ситуацій не виникало.

Проте, визнає Сергій, стикався він із різними людьми. Наприклад, у селі майже на передовій була жінка, яка в себе в хаті зробила магазин. Скуплятися до неї приїздили бійці з багатьох підрозділів. «Але по тому спілкуванню з нею я зрозумів, що вона і росіянам теж би продавала, якби вони в селі були», – дипломатично уникає подробиць співрозмовник.

А ще він став свідком того, як літній чоловік чіплявся до українських бійців, що вони обстрілюють його і за спинами дітей ховаються. Жодних слів здорового глузду той дід чути не хотів. Хоч там і аналізувати багато не треба – як на долоні видно, звідки летить.

«Є такі «ждуни». Переконані, що їм росія треба. Хоча вони й не усвідомлюють, що то таке. Зазомбовані», – розповідає боєць.

Він не тримає зла навіть на тих, хто плював у спину. Хоча й розуміє: ці проросійські налаштовані мешканці могли наробити біди. І не відкидає, що прямі попадання у цивільні об’єкти (наприклад, невеличкий базарчик у Кураховому) могли робитися за їхньою наводкою.

Тож і в цій проблемі наразі більше запитань, ніж відповідей. І чимало роботи – після перемоги. Проте пояснення цього явища у Сергія є. Бо він сам, як ще їздив далекобійником, то дивився чимало українських викривальних передач про пропаганду в росії.

Каже: добре розуміє, що і в Україні у цьому плані чимало всякого. Але «60 мінут» (пропагандистське ток-шоу на телеканалі «Росія» з ведучими Євгеном Поповим та Ольгою Скабєєвою – авт.) дивитися його нервова система не витримувала.

Однак те, що співрозмовник окреслює коротко фразою «що воно меле», чимало люду дивилося та вбирало у себе, як губка воду. Зараз у їхній голові – лише те, що почули із зомбо-ящика роспропаганди. На основі цього і говорять, і діють.

Бо те, як діє промивання мізків у москалів, знає не з чуток. На роботі мусив спілкуватися із багатьма громадянами росії, які працюють не у своїй «чудовій» країні, а у «загниваючій» Європі.

«Повірте: за роки роботи за кордоном стикався з безлліччю росіян – і жодного нормального не бачив», – каже співрозмовник.

Бо, як  пригадує Сергій, дуже багато росіян працюють також у фірмах (особливо литовських та німецьких), що займаються перевезеннями по Європі.

«І от, ми досить часто на роботі плавали паромами, бо в нас загрузки були в основному на Грецію і з Греції. Це найкоротший та найвигідніший фінансово шлях. Заїхав – і пливеш 24-30 годин. За цей час доводилося спілкуватися. Але – говорити нема про що.

Зомбі!  Бо «путін красавчік, путін маладєц!» Все! А починаєш питати: «А чому ж ти, заразо, тут сидиш чи працюєш на литовську фірму, а не їдеш до себе на росію?» – «Потому што мнє і здєсь харашо!» От скажіть: за путіна – але якоїсь холери живуть у Європі!»  – емоційний у спогадах Сергій.

Боєць каже: мав безліч словесних перепалок. Бо просто не міг стриматися від того, що говорили росіяни. «Бо вже або заткнися, або в росію. А то заробляє тут 80-100 євро в день, бо в нього там гімно. Але при тому за те, що «путін покоріт вєсь мір», – досі «тримає» Сергія те спілкування.

Замість післямови. Сергій Бричка має квартиру у луцькій п’ятиповерхівці. Там зараз живе його дружина та донька. А от чоловік, навіть якби йому й дозволили візити додому, наразі туди потрапити не може. Бо їхнє житло – на останньому поверсі будівлі без ліфта. Тож у лікарні волинянин буде доти, доки не зростуться кістки.

«Чи ж я про це думав, коли купував квартиру? Зараз і дружині важко з дитиною самій. У Колках теж не реально жити. Там такі пороги, що візком їх не здолати», –  вихоплюється про поточні проблеми у Сергія.

А говорячи про майбутнє, Бричка каже, що наразі найбільша особиста мрія – стати на ноги. Бо щось глобальніше загадувати зараз, коли ще навіть переломи не зрослися, не може. Але – дуже хотів би жити і працювали  в Україні. Адже їздив по Європі і він, і багато з тих, кого знає. Усі вони впевнені: таки тут найкраще. І це не просто слова.

«Якось для людей демократичніше у нас. Тому, зрештою, треба лише трохи більше порядку і відповідальності. Але от щоб багато від Європи брати собі – то точно ні. У нас справді привітні люди. Щирі. І краса ж яка! Треба лише її відвоювати. А далі роботи буде багато, десь себе знайду. Бо ще й важливо те, що тут – моя родина, моя дитина. До її народження навіть не думав, що можна аж таку безмежну любов відчувати, що аж так сильно увесь час тягне додому», – зізнається він.

Я дякую за розмову. І вже збираюся іти, як Сергій цікавиться, чи можна і в мене щось уточнити. Запитання вражає.

«А чому ви зі мною робите інтерв’ю? – несміливо каже. – Що я? Є ж дійсно герої. Наприклад, могли власним життям за порятунок побратимів заплатити, але йшли і витягували. Знаю випадок, коли трьох – один виніс! Як рятував останнього, то прилетіло і перебило ноги. Зараз одна нога не працює».

Читайте також:

• «Найважче - ховати загиблих побратимів»: військові, які евакуюють населення з-під обстрілів, розповіли про війну
• У Луцьку рідним полеглих Героїв вручили державні нагороди