Три дні народження на війні: історія ветерана з Волині, який втратив ногу, але зберіг силу духу

Про нього розповідає видання «Нове життя» - новини Любешівщини. 

Юрій розповідає свою історію неквапом, то з усмішкою, то зі сльозами. Іноді робить паузу, вдивляючись у світлини на телефоні: побратими, окопи, уламки війни. А поруч – буденний Любешів, у якому хтось п’є каву, хтось квапиться у своїх справах. Такий контраст особливо відчувається і особливо болить. Щоправда, лише тим, хто на собі відчув усю його глибину.

«Просто мусив іти»

«Пішов я добровольцем 26 лютого 2022 року. Думав про сестру, племінників. Вона ж сама їх ростить, без батька. Я відчував, що мушу іти їх захищати», – ділиться Юрій Сінчук.

Спочатку була служба в «сотці». Тижні навчання, здобуття бодай елементарних навичок: як ховатися, як рити окоп, як тримати зброю. А вже зовсім скоро – справжня війна. Далі – інша  бригада: 101-ша. І вже інші напрямки. А ще відчуття небезпеки, яка чигала щомиті.

Узимку він пережив свій другий день народження – дивом виживши після кількаденного перебування зовсім близько біля ворога.

«Ночував у підвалі, а зверху були рашисти. Зізнаюся чесно, у ті дні навіть були думки про суїцид. Але потім подумав, що якщо і помирати, то точно не як боягуз. Тому вийшов і почав шукати шлях до наших», – пригадує він.

Випадкова зустріч із ворогом на вулиці, страх і адреналін у кожному русі, молитви й холодні ночі. Це все в найменших дрібницях ніколи не забуде наш земляк. Коли ж зрештою дістався до своїх, його старшина не повірив власним очам.

«Старшина як побачив мене, то заплакав. Каже: «Я думав, що тебе вже нема». А я стою перед ним, живий… От у ті хвилини розумієш, що таке братерство. Не слова, а справжні сльози за тебе».

«Я не знав, що в мене артерія пошкоджена…»

Далі була реабілітація, прикомандирування до іншої бригади, інший напрямок. Але небезпека така ж підступна. Бронежилет і каска не раз рятували Юрія на перехрестях війни. Але все-таки були й поранення, котрих не вдалося уникнути. Один крок, мить – і зовсім поряд вибухнула міна.

«Я не знав, що в мене артерія пошкоджена. Їхав серед «двохсотих»… Думав, що вже все», – пригадує він.

Цей «день народження» теж був у січні. І тоді він уперше задумався, що його позивний «Січень» не випадковий. Бо саме в перший місяць року доля не раз залишала йому шанс на життя. Життя, яке зародилося насправді теж у січні – 22.

«Ми нарвалися на «ОЗМку». Мене врятувало лише те, що я трохи відстав, бо якраз відповідав по рації. Троє «двохсотих» наших тоді було… А тут ще й дрон над нами. А не знаєш, чий: може, кацапський. У такі моменти краще притворитися, що мертвий. І це теж рятує», – розповідає він.

«Хлопці тягнули мене, а я курив…»

Після тяжкого поранення – шпиталі, операції, лікарняні стіни, які часом більше давлять на психіку, ніж на тіло. Осколок у коліні так і залишився. Попри це, невдовзі наш земляк знову був у строю.

«Так, звісно, пішов знову», – каже він, ніби й справді це найпростіша істина.

Але доля ще не раз випробовувала його. Після чергових навчань – новий напрямок, нові побратими, нові завдання. Черговий вихід на позицію.

Юрій знову викурює цигарку, тушить недопалок і продовжує гортати сторінки своєї служби, часто обпалені болем і незабутніми спогадами. Про те, як ворог труїв їх димом, як доводилося швидко рити собі окоп, аби вберегтися від кацапського дрона. А ще – про маленькі позитивні дрібниці, які не дають упасти духом на війні: зустріч Нового року на фронті, закарпатські пироги на Різдво.

Мав наш земляк і ще один «день народження» на війні, коли дивом вижив. І знову таки ж у січні. Щоправда, цього разу йому вже пощастило не так, як у попередні.

«Це було дуже раптово. Вибух – і все. Оговтався. Подивився: ніби ноги є. Хоча розумію: одна просто вже теліпається. Вся в крові. Наклали турнікети. Хлопці через ліс несуть мене. Тільки чути небезпеку – хлопці розбігаються. А я лежу і розумію: якщо прилетить, то все. Я ж нікуди не піду. Просто курив цигарку за цигаркою. То хлопці ще й жартували: «Ну ти, Січень, даєш: ми тебе тягнемо, а ти собі покурюєш», – пригадує любешівець. 

Після цього на нашого земляка чекали довгі місяці лікування, численні операції. Одну ногу врятувати не вдалося. Інша й досі – в апараті Єлізарова. Попереду – ще тривала реабілітація.

«Ціную кожну мить»

Нині Юрій удома, на реабілітації. У рідному Любешові він на кріслі колісному їздить вулицями, вітається зі знайомими, дивиться, як бавляться діти, проїжджають повз автомобілі. Звикає до іншої, мирної, реальності.

Він кидає черговий недопалок у смітник, під’їжджає ближче до столу й показує відео звідти, з фронту. На фоні звучить пісня про війну, мелодія ще часів його студентської юності.

«Хіба ми думали колись, як слухали ці пісні, що вони будуть актуальними і для нас?» – риторично запитує.

Юрій ще раз закурює. Його обличчя одночасно спокійне й утомлене, очі то світяться теплом, то затуманюються спогадами. Він говорить прості слова, але за ними – незмірний біль і водночас сила. Сила пережити жахіття війни. Сила людини, яка не раз дивилася смерті в обличчя, яка втратила здоров’я, але зберегла найдорожче – життя.

Читайте також:

• Директор ліцею на Волині повернувся з фронту: учні влаштували зворушливу зустріч
• «Я чоловік! Чого я мав відсиджуватися вдома», - мінометник з волинської бригади
• «Наш Володимирович»: 58-річний танкіст із волинської бригади став повним кавалером ордена «За мужність»