Історія родини медиків з Волині

Вже понад шістдесят років на Волині благородною справою займається династія медиків Радчуків із села Череваха на Волині. Ще у післявоєнні роки Марта Дмитрівна стала завідувачкою місцевого ФАПу, надаючи допомогу жителям Черевахи, а раніше й сусідньої Софіянівки. Її шлях продовжила донька Олена (на фото разом із мамою), яка також присвятила себе медицині. А нині справу родини продовжує онук Тарас — медик, що рятував життя українських захисників на фронті.

Історію родини розповідає Олена Бичкова для газети «Нова доба».

У далекому 1963 році випускниця Луцького медучилища за призначенням потрапила у село Софіянівка, згодом до Черевахи, де звила сімейне гніздечко. Воно стало їй таке ж рідне, як і її мала батьківщина Рудка. Після одруження раділа Марта народженню сина, потім доньки. Бог дав і третю дитину, та радість її появи на світ затьмарила страшна звістка: онкозахворювання. У час войовничого атеїзму 1970-х років як же благала жінка у Всевишнього про одужання, аби не дав він осиротіти її трьом діткам, меншенькій якій було лише декілька тижнів.

– Лікування тривало не один місяць, – пригадує Марта Дмитрівна. – Обезсилену мене привозили з лікарні додому і я не мала сил навіть пригорнути своїх сонечок. Я тоді дала обітницю Богу: «Якщо мені буде подароване життя, допомагатиму людям скільки стане сил».

І обітницю цю жінка виконала. Майже тридцять сім роки вона віддала справі порятунку людських життів. У Черевасі на той час не було жодної хати, поріг якої не переступила б. Не мала ні вихідних, ні відпустки, вночі навчилась швидко прокидатись від стукоту у вікно, а згодом телефонного дзвінка.

Сільська медичка у шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття була найпершим порятунком при усіляких хворобах. А ще вона була символом віри і надії, адже подолала одну із найстрашніших хвороб.

– Звичайно, не один раз довелося і приймати пологи, – зазначає Марта Дмитрівна. – Більше тридцятьом діткам я допомогла з’явитись на світ, вони вже давно самі стали батьками.

Ніколи нікому не відмовляла в допомозі і як вийшла на пенсію. До неї так же звертались за порадою, консультацією коли виїжджали із села. Лунали дзвінки навіть із США, куди переїхала одна із черевахівських сімей.

Не побоялась професійних труднощів її донька Олена – пішла медичною стежиною мами. І це попри те, що бачила якою нелегкою, відповідальною є її робота. Сама дивується, як ненька справлялась із господарством, дітьми, не маючи розмежувань на робочий і неробочий час.

– Змалку чула медичні терміни, бачила, з яким особливим почуттям не лише одного обов’язку мама поспішала на роботу, – каже Олена Шава. – Вагань не було – медучилище. Мій брат теж обрав медицину, а його дружина – фармацевт.

Пані Олені, яка змінила свою неньку на посту, завідуючи ФАПом у Черевасі, було у кого вчитись, переймати досвід. Мама була і є її першою порадницею.

– Нині значно легше працювати, ніж років 40-50 тому, – продовжує Олена Микитівна. – Адже медицина пішла вперед, є сімейні лікарі, чимало й вузьких спеціалістів. Щоправда, двічі пологи на дому і мені довелось приймати років дванадцять тому. За моєї допомоги на світ з’явились хлопчик і дівчинка.

Ківерцівське медучилище, як і мама, закінчив її старший син Тарас. На полі бою доводилось йому рятувати побратимів у 2017 році. Із перших днів повномасштабного вторгнення росіян він знову був серед наших захисників. І медичну допомогу повсякчас надавав, був і на «нулю», бойовий медик – цим сказано все.

– Молилися, чекали дзвінків, в яких, щоправда, Тарас мало що розповідав – «живий, здоровий» от і все, – проказує пані Олена. – Одному Богу відомо, що він пережив. Був поранений, оце нещодавно його комісували. Воює і молодший син. Віталій підписав контракт після армійської служби ще до повномасштабної війни і нині на захисті країни. Маю ще доньку Марту, названу на честь мами.

Тож возносить молитви до Бога Марта Дмитрівна і за двох внуків, які боронять всіх нас від російських окупантів. Має вже двоє правнуків.

Вже не один рік до 82-річної колишньої сільської медички навідується у гостину муза поезії. Тоді усі її переживання та почуття виливаються у віршовані рядки. Вони присвячені матерям, які чекають своїх рідних із війни, колегам, «всім тим, хто на шлях цей ступив, на шлях боротьби за життя, хто вдень і вночі, не жаліючи сил, людині дає майбуття».

Фото із сімейного архіву Радчуків

Читайте також: