Незважаючи на важку недугу, до останнього відмовлявся залишати побратимів на «нулі»: спогади про Героя з Волині Зоряна Франчука

Зорян був найменшим із трьох синів Зої Степанівни й Василя Герасимовича Франчуків. Народився він 7-го квітня 1978 року в селі Мовників, що на Іваничівщині. Мав двох старших братів – 4-річного Василя та 3-річного Богдана. Батько хлопця був гірником, працював на 9-й шахті, але важка шахтарська недуга вклала його в могилу, коли найменшому синові виповнилось лише 2 роки. Тож Зої Степанівні довелося піднімати та виховувати трьох малих діточок одній , замінивши їм і тата, і маму. На хліб жінка заробляла фізичною працею. Останнє місце роботи – санітарка в міській лікарні.

«Наскільки мені відомо з розповідей рідних чоловіка, в дитинстві він був дуже добрим, спокійним, в міру допитливим та врівноваженим, шанував старших, не ображав менших, у нього завжди було багато друзів. Навчався Зорян у дев’ятирічці села Мовників, після закінчення якої став учнем ВПУ в Будятичах (тепер - Центр профтехосвіти), де отримав будівельну спеціальність муляра – штукатура. Після закінчення училища його забрали в армію. Служив він в Ужгороді, у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді: був снайпером», - розповідає дружина Героя.

Свого майбутнього коханого чоловіка, з яким прожила 27 щасливих років, Оля знала від самого дитинства, оскільки дівчина часто бувала в селі, де в неї мешкала бабуся. Зустрічатися вони стали з 15-ти років. Коли юнак пішов в армію, листувалися, а після повернення Зоряна зі строкової служби, закохані одружилися. Сталося це у серпні 1999 року. Через рік у молодого подружжя народилася донечка, яку вони назвали Улянкою.

Це було якраз у ті роки, коли знайти хорошу роботу в Україні з достойною зарплатою було,  практично, неможливо. Тому, молода сім'я, порадившись, вирушила на заробітки до Москви. Зорян пропрацював там досить довго, а повернувшись додому, влаштувався на роботу слюсарем міського водоканалу.

 Війна на Донбасі

А потім, у кінці лютого 2014 року, на Сході розгорілося полум’я неоголошеної війни. Сепаратисти та бойовики Гіркіна захопили Донецьк і Луганськ, а у Криму з’явилися «зелені чоловічки», які майже без жодного пострілу окупували півострів. В Україні почали формуватися добровольчі батальйони, куди найперше увійшли активісти Майдану. А на початку березня оголосили  мобілізацію. Повістку в армію одним із перших отримав  і колишній 42-річний снайпер Зорян Франчук.

Зачислили його навідником гармати в тодішню 51-шу ОМБр й після Володимира відправили на полігон під Рівне, а потім на Миколаївщину – на полігон «Широкий Лан», пообіцявши відпустити додому через 45 днів. Та по закінченню цього терміну, повантажили у вагони й без належного обмундирування та зброї, майже роздягнених та босих, із поламаною технікою відправили воювати з бойовиками й російськими найманцями на Донбас.

Виживали хлопці, завдяки волонтерам та нечуваному патріотизму простих українців, які віддавали останні заощадження, купуючи й передаючи для них військову форму, бронежилети, берці та шоломи, ремонтували розбиту техніку.

Кривавий серпень 2014 -го

Із 19 червня по 30 серпня 2014 року підрозділ, в якому служив Зорян, воював у районі населених пунктів Стара Краснянка та Воєводівка на Луганнщині, звільняв Сіверськодонецьк, Мар’янівку та  Кутейникове - на Донеччині, після чого потрапив  під Іловайськ. 

«Іловайський котел» став однією з найтрагічніших та найкривавіших подій російсько-української війни на Сході.

Тут у серпні 2014 року українські війська вперше зіткнулися з регулярним російським спецназом. 18 серпня, у ході запеклих боїв, ЗСУ, що значною частиною складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в Іловайськ. Вони змогли взяти під свій контроль частину міста, але після заходу значних сил регулярної російської армії 23-24 серпня у тил українського воїнства, опинилося в оточенні.

У ніч з 28 на 29 серпня путлєр звернувся до так званих «сил ополчення» із закликом відкрити гуманітарний «зелений коридор» для українського війська, що опинилося в оточенні. О 8:15 українські воїни, серед яких були й  підрозділи 51-ї бригади, за попередніми домовленостями з російською стороною, організованими колонами почали виходити з міста. Спершу вони безперешкодно проходили повз укріплені позиції руського спецназу, проте через деякий час російські нелюди підло відкрили вогонь з усіх видів зброї, в упор розстрілюючи колони на марші…

 А в цей час в центрі столиці Гарант та його оточення приймало парад до Дня незалежності. Генерали армії, обвішані до пупа нагородами, та представники Міноборони із захопленням спостерігали, як Хрещатиком проїжджає нова бойова бронетехніка, серед якої, за неофіційною інформацією, був і знаменитий зенітно-ракетний комплекс «Нептун». І це тоді, коли це все було так необхідне бійцям на полі бою.

За офіційними даними, там нібито загинуло 366 українських воїнів, 429 були поранені, а 84 - зникли безвісти. 

 Винні, бо залишилися в живих…

Згодом Генеральна прокуратура України, розслідуючи трагедію в Іловайську, назвала єдиним її винуватцем збройні сили росії. Та учасники бойових дій, рідні загиблих у «котлі та правозахисники вважають розслідування не закінченим, а наведені цифри далеко не точними. На їхню думку, увага слідства безпідставно перемістилася з вищого керівництва української армії на добровольців. Через Іловайськ, начебто, «полетіли голови» у Генштабі. Однак, покараних за цю трагедію досі не показали громадськості.

«Вони вирішили звинуватити у всьому росію, а бездіяльність наших командирів та Генштабу Генпрокуратура не розглядала. Командування ніяк не допомагало солдатам, які опинилися в оточенні. Залишивши їх без зв’язку та зрозумілих наказів, натомість вело перемовини із керівництвом російської армії. Генерали, які у день трагедії приймали парад із нагоди  Дня незалежності у Києві, й досі не покарані», - обурювалися учасник бойових дій під Іловайськом із батальйону «Донбас» Олександр Дейнега (позивний - «Чуб) та інші воїни з  добровольчих батальйонів. 

Зорян Франчук був одним із тих небагатьох щасливців, яким удалося вижити в цьому пеклі. Після Іловайська 51 ОМБ, через більш як півроку після відбуття з частини, повернулися до Володимира. Бійці були втомлені, виснажені, сердиті. Дехто з них за цей час жодного разу не був у відпустці, а щодня балансував між життям і смертю. Повернувшись додому у вересні 2015 року, Зорян зі своїми побратимами ще тривалий час потерпали від переслідувань прокурорів, які назвали їх дезертирами та зрадниками. Також була розформована й частково розкидана по інших частинах найбільша в Україні й найбоєздатніша на той час 51-ша бригада, де служили мужні воїни. Мовляв, і в полон здалися, і дезертирували, і втрат багато.

«Їх переслідували та звинувачували в тому, що залишилися живими й зуміли вийти з «котла». Тяганина ця тривала майже три роки, вимотуючи нерви та забираючи здоров’я не лише у колишніх воїнів, а й у їхніх рідних», - зі сльозами обурення зазначає пані Ольга.

Повномаштабна війна застала Зоряна у водоканалі, куди він знову влаштувався слюсарем після демобілізації з армії.

 До останнього залишався у строю

Як колишній учасник бойових дій, чоловік пішов до військкомату 24 лютого 2022 року без повістки, лише по дзвінку. Його зачислили навідником протитанкового ракетного комплексу «Стугна - П» 2-ї роти 2-го батальйону 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого й уже 2-го березня відправили на «нуль». Повозивши по 2-3 дні вдовж кордону Луганщини й Донеччини, передислокували в район села Пісківка на Житомирщину.

Потім перекинули в район Нового Бугу й Новоолександрівки на Миколаїщину. Далі бойовий шлях підрозділу Зоряна проліг на Донеччину, де йшли жорстокі бої за Соледар та навколишні села: Васюківку, Мазанівку, Білокузьмінівкута Виїмку.  

Після цього - новий маршрут. Цього разу –  під Куп’янськ на Харкіщину, де вони тримали позиції в районі сіл Іванівське, Камяна Яруга Дворічне, Петропавлівка, Грушківка та Богуславка. Під Куп’янськом і нині воює їхня рота.

Зорян Франчук помер у центральному госпіталі міста Харкова 12 травня 2023 року, так і не вийшовши з коми. 

«Незважаючи на важку хворобу, він до останнього відмовлявся залишити побратимів. Усе почалося із захворювання підшлункової залози, потім почалися кровотечі. Його відвезли в госпіталь, де медики поставили страшний діагноз: «Некроз нирок», тобто нирки повністю відмовили. У комі він пролежав трохи більше тижня й помер, так і не прийшовши до тями.

Ми щодня розмовляли телефоном, коли Зорян був на передку. На всі мої запитання, він лише в загальному скупо ділився інформацією про те, що відбувається на фронті. Мовляв, «було трохи шуму, але тепер усе добре». Не хотів мене засмучувати. Про свою недугу теж не розповідав, не хотів, аби його жаліли», - тремтячим голосом, витираючи сльози, згадує дружина захисника. 

Похоронений Герой на сільському цвинтарі в селі Мовників поруч із рідними: бабусею Катериною та братом Богданом.

За мужність та героїзм він нагороджений багатьма відзнаками, серед яких нагрудний знак - «Честь і слава», «Учасник  АТО» та інші. Рішенням сесії Нововолинської міськради йому посмертно надано статус «Почесний громадянин міста».

Та, попри все це, убита горем вдова захисника Батьківщини через черствість та байдужість представників військової адміністрації 14-ї бригади й досі не може отримати відповідно оформлені документи стосовно того, що її чоловік воював та помер, перебуваючи в районах бойових дій, оскільки в них постійно робляться якісь помилки.

 Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Загинув через чотири дні після дня народження: історія волинянина Олександра Пущала, який прикрив собою побратимів
• Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих
• Не міг спокійно спати, щоб ворог не прийшов до його дому: спогади про 35-річного Героя з Волині Ігоря Бричка