«Це кайф - дарувати життя старим авто»: брати з Волині безплатно ремонтують техніку для ЗСУ

Хлопці працюють без пафосу, без зарплат і великого шуму. Просто – з розумінням, що це потрібно, пише газета «Нова доба».

– Все моє дитинство пройшло з гайками та мопедами, – каже, посміхаючись, Дмитро. – Мій тато Михайло, дядьки і дід по батьковій лінії мали відношення до техніки. Тому в мене не було вибору, щоб не полюбити цю справу.

Першим у нього із власної техніки з’явився мопед міні-мокік «Стелла». Потім, коли хлопець пожалівся батькові, що не встигає на ньому їздити за друзями на швидких скутерах, той купив йому мотоцикл «Мінськ Лідер». А через рік він вже сам продав мотоцикла і вклався у свій перший «Фольксваген Пассат» кінця 1980-х. І все – понеслося.

– Тата немає вже десять років, але підтримку я отримував від свого діда по матері Дмитра Фальковського. Саме він віддав мені свого старенького «Пассата B2», аби я навчався варити метал, – розповідає Дмитро. – «Пробуй, вчися, старайся», – казав мені дід. Так у мене з’явився перший досвід роботи зі зварювання.

Згодом, уже під час заочного навчання в рівненському Національному університеті водного господарства та природокористування на спеціальності «Автомобільний транспорт», Дмитро деякий час працював на розборці у Рівному в компанії «Autoplus» земляка Андрія Біланчука, пізніше – в автомайстерні у Львові, де здобував певні навички. Але справжня майстерність прийшла пізніше. У 2019-му Дмитро повернувся додому – в батьківський дім у Маневичах. Там і став до роботи в гаражі, де було практично все необхідне для лагодження автівок.

Разом із Дмитром гайки почав крутити і його на два роки молодший двоюрідний брат Олег.

– В Олега досвіду взагалі не було, окрім того, що завершив навчання в Маневичах на кранівника.  Але вчився він дуже швидко, – говорить Діма Куранов. – Та, головне, що я мав до кого звернутися, бо всі знали, чий я син. І це було ключем до багатьох дверей. Зокрема, нам дуже допомагав Юрій Петлюк, який разом із моїм татом ще зі школи захоплювався технікою. Якщо щось не так – одразу до дядька Юри. Ще один рятівник – наш троюрідний брат Сергій Оксенюк, «Паскаль».

Роботу в гаражі хлопці розпочинали з особистих замовлень. Першим клієнтом, як пригадав Дмитро, був Володимир Василюк. Тоді він замінив йому в автомобілі гідропідсилювач і заробив свої перші 150 гривень. Відтоді чоловік приїздить лагодити автівку лише до Куранових.

Коли почалась повномасштабна війна, Дмитро познайомився із маневичанином Андрієм Зариповим. 

– Якось я долучився до екологічних прибирань, які організовував Андрій в нашому селищі, – пригадує автомайстер. – Познайомились ближче, подружилися. Одного разу він попросив подивитися машину Іллі Фоміна, нашого земляка, який, на жаль, загинув. Ми оглянули авто, яке виявилось непридатним до відновлення. Стали шукати інше. Так почалась наша спільна справа з ремонту військових автівок.

Із того часу брати за посередництвом Андрія Зарипова приймають розбиті машини, розбирають їх на запчастини, безкоштовно ремонтують ті, що ще можуть поїхати. Андрій, котрий створив благодійний фонд «ВАЙТАЛІТІ ЮА», допомагає хлопцям закривати витрати на електроенергію та інструмент, інші дрібні витрати.

За словами Дмитра, за два роки через гараж пройшло кілька десятків автівок.

– Є такі автомобілі, що потребували повного перебору: ми знімали двигуни, підварювали кузови, міняли ходову, – каже Дмитро. – Буває, що машина стоїть довгий час, бо і ремонт дорогий, і вона не надто потрібна хлопцям на передку. Є на подвір’ї машини, що потребують 20 тисяч гривень і більше вкладень. Вони поки що не по кишені.

Братній розподіл обов’язків у гаражі простий: Дмитро здебільшого шукає й привозить запчастини, чаклує над моторами, Олег став фахівцем із ходової і зварювання.

Улітку до команди долучаються їхні друзі. Маневичанин Олександр Любчик, студент-медик, завжди допомагає щось підвезти-завезти. Постійно в гаражі названий брат хлопців Олег Колядинський, а також ще один двоюрідний брат Вадим Куранов. Вони допомагають розбирати автівки і економлять головним майстрам купу часу.

Раніше Дмитро з Олегом теж долучалися до відвезення автівок військовим, а нині передають іншим волонтерам. Зокрема, на стіні у кімнаті відпочинку в гаражі красується фото із поїздки до Куп’янська із земляками з 14-ої бригади. Поряд висять подяки від 8-го полку ССО, «Волинської сотки». Також Дмитро з гордістю показав відзнаку «Воїн добра» від 14-ої бригади. Все теж саме має і Олег.

– Це такі приємні бонуси. Але головне – відчуття, що ти робиш щось справді важливе, – каже Дмитро.

В кінці нашої розмови Дмитро зізнався, що йому найбільше подобається давати нове життя старим авто.

– Береш того «дрючка», якому, здається, вже кінець. А потім – перебрав, переварив, підшаманив – і він поїхав. Це кайф. Це ніби ти комусь життя подарував.

Тож, сподіваюсь, мине зовсім небагато часу, як закінчиться війна і Дмитро зможе спокійно у вільний від роботи час копирсатися у своїх «дрючках», або допомагати лагодити автівки друзям та знайомим. А поки що їхніх вправних рук потребують автівки наших військових.

Читайте також:

• «Не було такої хати, щоб чоловік не робив»: майстер з Луцького району виготовляє коробки з дерева
• Мону Лізу вишив на нічній зміні: працівник АЗС із Волині здивував виставкою шедеврів
• «Бог готував мене до того, що втрачу ноги»: історія майстра-чоботаря з Волині