У 18 став воїном, загинув напередодні 23-річчя, не встигнувши освідчитись коханій. Спогади про захисника з Волині

Упродовж трьох років бачила сина менш ніж місяць 

«Я не вірю, що його більше немає. Не хочу вірити, — каже мама полеглого воїна Олена. — Розумію, що звучить дивно, навіть після похорону. Але все одно чекаю дива».

Ігор Новицький народився у сонячній Італії.

«Так трапилось, що доля закинула мене за кордон, де з’явився на світ син. Але життя з чоловіком не склалось, і ми розлучилися, коли Ігор був зовсім маленьким. Згодом познайомилась з Андрієм, який узяв на себе роль батька, і став ним не за кров’ю, а за щоденною присутністю та відповідальністю. З часом у нас народився молодший син, і сім’я стала повнішою — з новими радощами та відповідальністю». 

Ігор навчався у гімназії імені Цинкаловського. По її закінчення вступив до місцевого вищого професійного училища на автослюсаря. У 2020 році, завершивши навчання, свідомо обрав шлях захисника: замість строкової служби підписав контракт із 14-ю окремою механізованою бригадою. Йому було 18.

Служив у складі ремонтного батальйону, лагодив техніку, без якої фронт не може рухатися вперед. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перебував на полігоні. Звідти його підрозділ перекинули на Київщину. Далі були Миколаївщина, Запорізький напрямок, Харківщина — дороги війни, якими  ішов, виконуючи свій обов’язок.

Ігор рідко телефонував — частіше писав короткі повідомлення. У відпустку приїздив у серпні і то ненадовго. Тому серпень у родині чекали як подію — єдину можливість побачити його. За роки повномасштабної війни — з 2022 по 2025-й — Олена бачила сина загалом менше ніж місяць. Їхня остання зустріч відбулася 1 листопада 2024 року, коли разом із чоловіком, котрий також є військовослужбовцем, приїхала до Харкова. 

«Син планував освідчитись своїй дівчині»

16 грудня Ігор написав рапорт на переведення до батальйону «Сапсан», обравши шлях ще більшого ризику — нищити ворога і тримати небо для своїх. Про це повідомив без зайвих пояснень. «Мамуль, усе буде добре», — писав він, намагаючись заспокоїти Олену, яка вже навчилася читати тривогу між рядками його коротких повідомлень.

«Якось він зателефонував мені майже напередодні того дня, коли зник безвісти, — згадує Олена. — Сказав, що планує освідчитися Іванці, своїй коханій, і попросив придивитися обручки. Просив нічого їй не говорити — хотів зробити сюрприз».

Уже 4 травня від побратимів вона дізналася страшну звістку. Згодом зателефонувала слідча й повідомила про необхідність здати ДНК. Водночас і досі залишається незрозумілим, чому родині не передали тіло одразу, якщо було відомо, що це Ігор? 7 травня надійшло офіційне сповіщення про те, що він вважається зниклим безвісти.

Упродовж семи місяців Олена жила надією, що син живий. Лише 7 жовтня отримала сповіщення про те, що підтверджений збіг ДНК. Ігоря поховали 10 жовтня. Того осіннього дня рідні прощалися з ним назавжди, поруч була його кохана Іванна — дівчина, якій він так і не встиг освідчитися. 

Історія кохання. Обидва чекали на серпневу відпустку                

З Іванкою Ігор почав спілкуватися у соцмережах, хоча були знайомі ще раніше. Щоденне переписування поступово переросла у щирі, справжні почуття. Згодом вони почали зустрічатися.

«Напередодні закінчення терміну контракту я просила його не продовжувати службу. Мені хотілося, щоб він проводив більше часу зі мною. Але він вирішив інакше», — розповідає Іванна.

З початком повномасштабного вторгнення їхні й так рідкісні зустрічі припинилися. Замість них були лише короткі повідомлення з передової, ще рідше — дзвінки. «Якщо раз на тиждень телефонував, це вже було щастям, а мені так хотілося аби він був завжди поруч», — зізнається Іванна, і в цих словах звучить усвідомлення того, як дорогоцінні були ті миті.

На ту серпневу короткочасну відпустку чекали обидва. Іванна — щоб вкотре міцно обійняти коханого. Ігор —  освідчитись їй, зробити найважливіший крок у їхніх стосунках. Але травень жорстоко перекреслив усі сподівання та мрії.

Повідомлення без відповіді

3 травня близько обіду Ігор перестав виходити на зв’язок. Спершу Іванна не надала цьому значення — розуміла, війна диктує свої правила, і зв’язку може не бути, а хлопець міг бути зайнятий. Ввечері надіслала повідомлення з побажанням доброї ночі, а наступного ранку прокинулася й побачила: воно залишилося непрочитаним. На серці з’явилася тривога, невидимий тягар, який не відпускав.

«З тривогою збиралася їхати додому, у село. Якраз була провідна неділя. І саме в той час подзвонила подруга, брат якої служив разом з Ігорем. Вона цікавилась, чи давно він виходив на зв’язок, бо її Артем був поза досяжністю. А вже за кілька годин дізналася, що Артем поранений… Ігор був поруч із ним», — згадує Іванна.

Найважче було і залишається — навчитися жити без нього. Прийняти тишу замість дзвінків і порожнечу замість людини, яка була цілим світом. Жити без його «доброго ранку, кохана», без його «кохаю тебе».

Жити лише спогадами й усвідомлювати, що цього вже ніколи не повернути. Іванна говорить, що  заради збереження пам’яті про Ігоря, заради його жертовності й ціни, яку заплатив власним життям, подала петицію про присвоєння йому звання Героя України. І просить усіх небайдужих підтримати цю ініціативу — як знак вдячності й пам’яті про того, хто віддав найцінніше.

«Він боровся за свободу, за майбутнє України, за право жити у незалежній державі. У розмовах часто повторював: «Я тут хлопцям потрібен. Я їх не покину — вони для мене стали  сім’єю», - ділиться спогадами про коханого  Іванна. - У планах було збудувати власний дім, мати сім’ю, дітей і… лабрадора.  Прості, світлі життєві мрії, які не мали нічого спільного з війною. Мрії, що  обірвалися разом із життям, але залишилися як нагадування про те, заради чого він боровся. Для мене Ігор був і залишається Героєм, я надзвичайно ним пишаюсь. Він моя гордість, моє все. І я хочу, аби про нього дізналося якомога більше людей, бо він на це заслуговує». 

Війна забрала не лише коханого, а й батька

Війна забрала в Іванни не лише коханого — вона відібрала й батька. Зв’язок із ним обірвався 13 серпня. За десять днів до того Іванна востаннє бачила його. Тоді він сказав, що їх мають відправляти на передову.

«Доцю, усе буде добре», — сумно усміхнувшись, промовив він. — «Хтось має вас захищати. Син воює, а я що, вдома сидітиму?»

 26 вересня 2025 року додому принесли сповіщення про те, що він зник безвісти. І ще одна тиша оселилася поруч — така сама глуха й невблаганна, як і та, що вже жила в її серці.

«Син постійно сниться й запевняє, що живий. Якось наснився, ніби прийшов додому, і ми зібралися всією сім’єю. Я підходжу до нього, торкаюся, не вірячи очам, що це він, і тихо, ніби боюсь, аби не зник, питаю: «Сину, ти живий?»

«А який маю бути, мамуль? Звичайно, що живий», — відповідає він», — розповідає Олена. — У снах розмовляємо так само як за життя — просто, по-домашньому. А коли настає ранок, він розчиняється у тиші… і я знову прокидаюся в реальності без нього».

Ігоря Новицького поховали на Алеї Слави на Федорівському кладовищі. У нього лишились мама, вітчим, який став для нього батьком, молодший брат і кохана дівчина Іванна.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Ворожий обстріл обірвав життя Героя: на Волині дружині полеглого захисника вручили державну нагороду
• «Я везучий, я повернуся»: історія 29-річного Героя з Волині
• Загинув у бою на Дніпропетровщині: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду