У Луцьку презентували книгу про ГУЛАГ історикині Лесі Бондарук. Як це було

Надрукована на книжковій фабриці «Глобус» у незламному Харкові. Презентована вперше у незламному Луцьку, на Волині - батьківщині багатьох українських повстанців і сильних духом людей, які є героями цієї книги. Йде другий рік «великої війни» з Росією. А ми всупереч обставинам пишемо та видаємо книжки.

 * * *

Лучанка Леся Бондарук так давно і плідно працює над відкриттям правди про в’язнів сталінських таборів, що ця книга не стала несподіванкою. Вона радше справді стала підсумком 25-річній складній роботі з архівами та свідченнями людей, багато з яких уже немає серед нас.

Колосальна праця на понад 600 сторінок розповідає про тих, хто чинив опір у концтаборах, у сталінських катівнях - про героїв Норильського, Воркутинського та Кенгірського повстань. Про мережу концтаборів, в яких гноїли цвіт української нації. 

Це не сухе історичне дослідження, а разом із достеменно виписаним історичним фактажем - книга людських доль. Унікальне і зникоме - світлини та документи. 

Цей літопис репресій, зізналася Леся, кажучи своє вступне слово у «Книгарні Є», де й відбувалася презентація, писався усе її свідоме життя. 

- Їх відправили в ГУЛАГ вмирати від каторжної праці, від приниження, від умов, в яких вижити було важко, не кажучи про якусь боротьбу. А вони виживали, вони об’єднувалися. Вони бунтували. Вони піднімали повстання. І зрештою, цю систему розхитали до того, що в 60-му році ГУЛАГ був розформований. Далі уже тривав наступний етап боротьби - аж до 1991 року. Але найбільший опір стався саме в таборах особливо жорстокого утримання. Радянська влада робила все, щоб ці політичні в'язні ніколи не повернулися звідти додому, в Україну, - каже Леся Бондарук. 

Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький розповів про те, як у війну їм вдається видавати книжки: 

- Мабуть, ми єдине на просторі України видавництво-бомж, бо спочатку ми втратили друкарню, яка на півночі області була окупована в перший день, а після звільнення там одразу ж снаряд втрапив у підстанцію і електрики немає. Перше влучання біля нашого офісу в центрі Харкова було 1-го березня, 2-го вже друге. Потім третє, а четверте на День Незалежності. Так що там працювати неможливо. Але наші люди змогли це робити, перебуваючи в різних країнах світу. 

Це видання - попередження, вважає він.

- Якщо українці не будуть пручатися навалі, яка весь час йде на нас зі сходу та півночі, то вона триватиме. Радянський союз зробив кілька ключових помилок. Перше - те, що після 1956 року вони дозволили тисячам українців повернутися сюди, додому, після того, що вони побачили там. Це сприяло тому, що ми сидимо тут і обговорюємо цю книжку, - переконаний Олександр Красовицький. 

Леся Бондарук розповіла про назву.

Слово «прямостояння» - Стусове. Він розумів його як протистояння радянському режимові. 

- А для мене це прямостояння читається з гімну Кенгірського повстання, який написав свого часу Михайло Сорока,  політв'язень, який пробув в ув'язненні майже 35 років. Там є слова: «розігнули утомлені спини у святому пориві». Я собі одразу уявила людей, які десятки років ходять під конвоєм, зігнуті, з руками за спиною, але все одно між собою спілкуючись, роблять підпілля. І настає момент, коли вони розгинають спини і протестують проти сваволі табірної влади, - пояснює авторка. 

Поділитися думками про феномен книги та історикині загалом прийшли теж свого роду унікальні люди.

Надія Гуменюк - журналістка і письменниця, яка привела Лесю у журналістику. Вона розповіла про те, як вперше побачила її у стінах газети «Народна трибуна», що стала на зорі Незалежності простором для опору. Тоді редакцію штурмували старші люди, які нарешті насмілювалися говорити правду про пережите. Молоді майже не було, хіба - Леся. 

Леся Ковальчук - свідок першого в Україні процесу над шістдесятниками, з родини, в якій її четверо дядьків були арештовані за участь в українському повстанському русі. А 17-річним арештували і її двоюрідного брата. Колись він няньчився із Лесею, а та згодом після арешту писала йому листи у табори. За участь у студентському гуртку викладачів-шістдесятників Мороза та Іващенка вона теж зазнала переслідувань. Пані Леся зачитала спогади про дорогу в концтабір волинянки та рухівки Марії Бондарук, тоді дівчинки, яка їхала потягом у сталінське пекло разом із десятками родин з Волині. Ці спогади у рукописному варіанті жінка передала пані Лесі в надії, що вони колись будуть надруковані, вони вражають фактажем. 

Лариса Павленко - філологиня, професорка СНУ і донька в’язня ГУЛАГу Петра Марценюка поділилася зворушливими спогадами про батька. Свого часу його затримували просто в кабінеті головного редактора газети «Радянська Волинь». Він відбув 8 років заслання, засуджений - на 25, а за що - родина дотепер достеменно не знає. 

Костянтин Гарбарчук - колега, журналіст, автор численних публікацій на тему повстанської історії Волині, зі слів Лесі Бондарук, першим знайшов на Рівненщині в'язня сталінських таборів з унікальною історією, чим фактично відкрив його ім'я дослідникам. Це Микола Курчик із хутора Харалуг Корецького району на Рівненщині. Історія Миколи Курчика є й у цій книзі. 

 * * *

Якщо ви раптом хочете почитати про ГУЛАГ щось те, де доступно викладені факти і де (що дуже цінно) сотні людських історій виписані на тлі цих подій - то от вона, саме та книга. 

Текст і фото: Олена Лівіцька 

Читайте також: 

• Розмова в книгарні з Марією Адамчук-Коротицькою: «Мені було 12, я читала про любов. Зараз думаю: о Господи!»./
• Як у музеї в Луцьку створюють найбільшу картину світу.
• Усе про луцький собор, на будівництво якого виділяв гроші Путін.