Бібліотекар — це такий собі маленький «Google»: Оксана Ковальчук з Луцька про свою роботу

Оксана Вадимівна — бібліотекарка з досвідом 40 років. За час роботи вона змінила п’ять бібліотек і навіть мала досвід роботи за кордоном. В розмові з нашими журналістами вона зізналася, що не мріяла стати бібліотекарем, хоча завжди багато читала.

«У школі я була така собі «сіра мишка», багато читала, але не демонструвала цього оточенню. Після закінчення школи мріяла вступити до Київського інституту культури, проте батьки були занадто обережні, щоб відпустити мене. Я все ж була дуже домашньою дитиною.

І от настав момент, коли треба було вибирати, куди далі. А в мене була мрія, яку навіть батькам не озвучувала».

Оксана мріяла про творче майбутнє — ораторство, дикторську роботу — і не бачила себе в іншій професії, але для спокою батьків погодилася на пропозицію матері.

«У нас сусідка, тьотя Катя, була бібліотекаркою. Я ж усе перечитала і в неї в бібліотеці, і вдома. Кожну неділю міняла до п'яти книжок, постійно. Я читала багато.

Мама сказала: «Ти так любиш читати, Оксаночка. Дивися, от така робота — для жінки, душевна, саме для тебе. Там багато книжок», — пригадала пані Оксана.

Ще будучи юною, вона трохи схитрувала: погодилася на вибір батьків і після вступу до Рівненського інституту культури одразу записалася на студію сценічної мови. Проте побут і нове життя швидко поглинули бажання перевестися на іншу спеціальність, і вона закінчила навчання за бібліотечною спеціальністю.

Одразу після закінчення навчання Оксана Вадимівна почала працювати в бібліотеці Луцька. Однак робота виявилася не такою романтичною, як здавалося.

«Було якесь розчарування, тому що я цю роботу бачила зовсім по-іншому. Я не очікувала стільки цифр, статистики, планів, показників. Я бачила бібліотеку по-своєму: мені потрібно було спілкування, книги. А замість цього були щоденники, плани, облік. І підхід був не той, і читачі — не такі».

Вона пригадала, що прийшла в один із філіалів бібліотеки на ДПЗ, де завідувачка не виконувала частину роботи, і молоду бібліотекарку одразу поставили виконувати всі обов’язки. «Я не знала, як робиться план, як вести статистику. Це був філіал, куди ніхто не ходив, доступу до читачів майже не було. Було розчарування: книги читати не можна, треба виконувати рутинну роботу. Це мені зовсім не подобалося».

— Коли з'явилась любов до роботи? Що спонукало до цього?

— Це сталось неочікувано, через читачів бібліотеки.Перший читач, який мене зачепив, був чоловік, дуже цікавий. Він відкрив мені нових письменників, яких я не знала. Пам’ятаю, він порадив книгу Павла Вежинова «Бар'єр» і сказав дочитати до кінця. Я прочитала й отримала зовсім інше бачення.

Він приходив кожні 2–3 дні й змушував мене говорити, розвивав у мені сміливість. Він дав подих у тій рутинній роботі, показав, що це свята і цікава справа. Ти не знаєш, яку книгу почитати, а він підказує. І це надихнуло мене: робота бібліотекаря — це духовне покликання. Рутина є, але від неї треба брати лише те, що твоє.

Пані Оксана пригадує з теплотою подарунок того чоловіка. В один з днів він без причини подарував їй «Чотиритомник» Стефана Цвейга.

П'ять бібліотек, п'ять різних досвідів

За свою кар’єру Оксана Ковальчук пропрацювала у п’яти бібліотеках: сільській, бібліотеці військової частини в Чехії, бібліотеці заводу синтетичних шкір, обласній профспілковій бібліотеці та нині у Волинській державній обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки.

«У кожній бібліотеці було щось своє. У сільській я зрозуміла, що бібліотекар — це передусім комунікація, там я вперше відчула справжній контакт із читачем.

У військовій частині, де працювала за кордоном, було цікаво спілкуватися із солдатами — вони приходили не лише за книжками, а й за душевним словом. У бібліотеці заводу синтетичних шкір я навчилася пристосовуватись до різних умов і людей, зрозуміла, як важливо вміти знайти спільну мову з кожним.

Профспілкова бібліотека навчила цінувати стабільність і відповідальність, а теперішня робота у Волинській науковій бібліотеці дає можливість розвиватися, працювати з найрізноманітнішими читачами та відчувати, наскільки жива і сучасна ця професія».

— Хто такий бібліотекар? І чому ця професія важлива?

— Почну трішки здалеку.

У Чехії мене вперше запросили на телебачення — цей момент добре пам’ятаю. Тоді готували сюжет про важливість професії бібліотекаря, і потрібно було показати нашу роботу зсередини. Камери, світло — усе це було новим для мене, водночас хвилюючим і трохи кумедним. Але саме перед зйомкою я натрапила на одну коротку замітку, яка згодом допомогла мені побудувати розповідь.

У ній розповідалося, що в якомусь великому місті із зоопарку втік олень. Люди не знали, що робити, куди звертатися. Поруч була бібліотека, і вони забігли туди по допомогу. «Що ж нам робити?» — питають. А бібліотекар — він же все знає, у нього ж книжки на всі випадки життя! І він знайшов потрібну літературу, пояснив, що тварину не можна лякати чи заганяти, як правильно діяти та в яку службу звернутися. Завдяки порадам бібліотекаря усе завершилося добре: оленя спіймали без шкоди й повернули куди треба.

І от саме цю історію я згадала в ефірі. Розповіла, що бібліотекар повинен володіти знаннями з різних напрямків — і з літератури, і трохи з математики, і навіть із фізики. Ми справді потрібні, бо бібліотекар — це такий собі маленький «Google», який має під рукою інформацію на будь-яку тему. Ми можемо допомогти людині, дати пораду, підтримати. І саме в цьому, я вважаю, наша сила.

Пані Оксана зізнається, що саме зараз, у бібліотеці імені Олени Пчілки, вона «на своєму місці» та вдячна попередньому керівництву за те, що привела її сюди. З приходом нового директора з’явилися нововведення, які повністю збіглися з її власними поглядами ще з юності.

Сьогодні, жінка є очільницею клубу «Золоте покоління» та автором проєкту «Читачі рекомендують». 

«Одного разу прийшла до нас жінка — читачка, користувачка бібліотеки. Вона принесла книгу, яку щойно прочитала, і сказала: «Боже, цю книгу треба читати всім, у кого є сини! Це неймовірно глибока річ про виховання хлопчиків».

У тій книзі йшлося про те, як у деяких східних країнах виховують хлопців із раннього дитинства, готуючи їх до дорослого життя. Ми звикли, що зазвичай до «великого світу» готують дівчат — майбутніх танцівниць, виконавиць, які мають приносити прибуток сім’ї. А тут — навпаки. Маленьких хлопчиків змалку вчать танцювати, щоб вони згодом розважали публіку й також заробляли гроші для родини. Це дуже сильна, подекуди болюча книга — вона глибоко показує, як формується дитина в таких умовах.

Ми довго обговорювали її, і тоді з’явилася цікава думка: чому б не дати можливість читачам самим рекомендувати книги іншим? Адже це зовсім інше сприйняття, коли не бібліотекар радить, а людина, яку справді щось зворушило. Так у нас народився проєкт «Читач рекомендує».

— Що сьогодні читають лучани? Чи є молодь серед відвідувачів бібліотеки?

— Читають зараз дуже добре, особливо україномовну літературу. Молодь приходить активно, читає свідомо, без нав’язування якихось напрямків — просто обирають хороші книги.

Після початку війни, звісно, постало питання щодо російськомовної літератури. Ми не варвари, ми не палили книги, не викидали, але провели очищення фонду. У нас було багато дублетів, наприклад, того ж Пушкіна — по дві полички. Ми вирішили залишити лише по одному примірнику для збереження історії, а решту прибрали в сховище. Тепер у відкритому доступі немає жодної книги російською мовою — лише українські видання або переклади.

Зараз чудово працює Український інститут книги, активно перекладають світових класиків і сучасну літературу українською. Переклади якісні, видання гарні — і поліграфія, і оформлення, і редагування на високому рівні. Тому зараз читачів побільшало. До нас приходять дуже хороші, вдумливі, відповідальні люди, які справді люблять читати. І особливо тішить, що серед них багато молоді.

— Я люблю цю роботу. Люблю людей, люблю книги. Я знайшла себе в цій професії — і мені тут усе підходить. Іноді навіть дивуюся, наскільки сильно я полюбила те, що роблю. Пройшовши всі етапи — від розчарування до натхнення — я знайшла свою родзинку в роботі.

Мені подобається, коли люди приходять, коли я можу допомогти, дати пораду чи почути рекомендацію від них. Це спілкування, яке живить. Я бачу, що мене цінують, що до мене тягнуться, і це, мабуть, найбільша нагорода.

За ці роки я виросла. Тепер у мене є власна думка, позиція, своє бачення літератури — і це дає мені впевненість. Я просто люблю те, чим живу.

Читайте також:

• «Для мене основне, щоб мої вихованці росли людяними»: педагогиня з Луцька Наталія Хомяк про своє покликання
• Як у Луцьку наносять розмітку, щоб на дорогах було менше аварій: інтерв’ю з Павлом Мазилюком
• 12 годин у ковтунах: як грумерка з Луцька рятує найважчих клієнтів