Разом майже 50 років: історія волинського подружжя

Про це пише Анатолій СНІТКО для «Нової доби».

Галина Миколаївна народилася в мальовничому куточку на початку села Чорниж у багатодітній родині Ляшуків. Батьки працювали в місцевому колгоспі. Росла на радість і втіху родині, засвоювала шкільні предмети, зростала.

«Для мене батьки завжди були чимось святим, – каже Галина Кратюк, – вони дали мені не тільки життя, а й виховали у справжніх українських традиціях. Навчили любити і поважати родину та свій край».

Після школи поступила на навчання у Рожищенський зооветеринарний технікум. Студентські роки минули швидко, і невдовзі молода спеціалістка почала працювати у гораймівському колгоспі зоотехніком.

«Повернувшись після закінчення строкової військової служби додому, я якось не зразу запримітив свою Галину, – пригадує її чоловік Володимир. – Але одного разу на танцях у місцевому Будинку культури побачив її високу зі стрункою фігурою і зрозумів, що закохався».

Молоді довго не зустрічалися, вирішили створити  сім’ю. Весілля відгуляли 1981 року. На ньому було все як зазвичай: за святковим столом на покуті сиділи щасливі наречена та наречений. Поруч з ними – почесні свідки, свати. Молодята обмінялися золотими обручками, постелили їм весільний рушничок на щастя, долю, лунало традиційне солодке «Гірко».

Як рідну доньку зустріли невістку Микола Климович та Надія Антонівна Кратюки. Вже згодом молоде подружжя тішилося сином Олександром та доньками Тетяною і Ларисою. Разом із чоловіком наполовину ділили радощі та горе. Володимир Миколайович шоферував у місцевому колгоспі, згодом, після його реорганізації, став працювати у своєму господарстві. У їхньому домі панували любов, злагода та повага. Це вони перейняли від батьків і цьому навчали своїх дітей.

Хіба може сільська людина прожити без господарства? Напевне, ні. Тож і Кратюки дають лад різній домашній живності, обробляють землю. Скрізь відчувається порядок. Не любить Галина Миколаївна, аби щось було зроблено не так, як їй хочеться.

Час йшов. На дочок уже почали звертати увагу кавалери, Саша став парубкувати. Коли настала пора, весілля справили: спершу одружили Олександра, згодом – Тетяну та Ларису. Тепер батьки не жалкують – мають від дітей добру віддачу та підтримку. Коли минулоріч Галина Миколаївна захворіла і не могла рухатися, всі полишили буденні справи й приїхали провідати матір.

Радіють зараз Галина та Володимир Кратюки, коли діти та онуки з’їжджаються додому з Луцька та сусіднього Чорнижа. Та й є чим похвалитися: семеро онуків називають їх «бабусею» та «дідусем». Старша внучка Каріна (дочка Олександра) уже закінчує школу в Луцьку, Мілана навчається у 7-му класі, діти Тетяни – Софія та Ігор – у військовому ліцеї, а у молодшої Лариси – троє синів: Кирило, Дем’ян і Радіон, шкільного віку.

Сильніше билося серце, коли зять Іван (чоловік Лариси, проживає в с. Чорниж) потрапив у зону бойових дій на Сході України. Знають, що йому там було нелегко. Він нічого про це не розповідає, але рідні все відчувають, дивлячись на нього: змужніли його риси обличчя, посуворішав погляд.

Подружжя свого часу давало лад великій господарці: дві корови, бик, кінь, свині, шмат городу.

«Бувало й опівночі доводилося поратися, якщо на роботі піковий період. Нині тримаємо одну корову, свині, кури – здоров’я вже не те, – каже Галина Миколаївна. – Як більшість односельчан, сіємо зернові (ячмінь, пшеницю, овес), садимо картоплю, вирощуємо малину».

«Зараз набагато легше працювати у селі, ніж в часи нашої молодості, – долучається до розмови Володимир Миколайович. – Нині чи не всю сільську роботу виконує техніка. Нарікати зайве – працювати можна, було б лише бажання. Ну і, звісно, здоров’я та мир».

Зараз подружжя Кратюків проживає удвох. Через дорогу дочка Тетяна з чоловіком Іваном. На вихідні навідуються син і дочки з сім’ями. Повниться хата гамором дорослих, сміхом дітвори. Це і є справжнє щастя Кратюків – добрих і люблячих бабусі та дідуся, найкращих і невтомних, водночас щирих та простих селян. Вони втішені тим, що стежки дітей завжди ведуть до отчого порога.

Коли подружжя переглядало сімейний альбом, варто було бачити очі Володимира Миколайовича. Світилися вони ніжністю і теплом.

«Ось подивися, на цьому знімку моя Галина особливо вродлива… Оце її фото – найкраще», – коментував чоловік.

Світлини в альбомі наближали нас до сьогодення, а його реакція залишалася такою ж зворушливо захопленою. Подумалося: усе-таки чудеса любові бувають. Утім, можливо, тут і недоречно говорити про диво – так і має бути, коли люди поєднують свої долі всерйоз і надовго.

Наостанок цікавлюся, у чому секрет їхнього сімейного щастя.

«Та які там секрети, – відповідає Галина Миколаївна. – Прожили разом майже пів століття, допомагаємо одне одному, поважаємо. Любов, злагода і повага – ось весь «рецепт». А головною винагородою від Всевишнього вважаємо те, що він послав нам семеро онуків. Тішимося, що не забувають, навідуються, допомагають у всьому. Що ще треба для щастя?»

Слухаючи ці роздуми, мимоволі ловиш себе на думці про те, наскільки справедливою є одна з мудрих цитат про сім’ю: «Будьте руками і очима один одному. Коли рукам боляче – очі плачуть, а коли очі плачуть – руки витирають сльози». 

Читайте також:

• Шестеро онуків та дев’ятеро правнуків: на Волині довгожитель відзначив 95-річчя
• «До мурах»: співак з Волині презентував нову пісню
• Кохання, що перемагає війну: у Луцьку одружився військовий Дмитро Мєлєжніков