Устиг повоювати лише три тижні: історія добровольця з Волині, який загинув, захищаючи Україну

Сашко Войчик народився у місті гірників на Волині 15 серпня 1983 року і був меншим сином у родині Михайла Петровича та Любові Павлівни Войчиків, мав ще старшу сестру Наталію. Коли хлопцеві минуло 8 років, батьки розучилися, тож мама, яка тоді працювала нянею в дитсадку, виховувала обох дітей одна.

Коли ж у країні почалась так звана перебудова і працівникам підприємств та установ стали місяцями боргувати зарплату, жінка, аби забезпечити синові й доньці щасливе й безбідне життя, почала їздити на заробітки за кордон, переважно – в Польщу. 

Досягнувши семирічного віку, Саша став першокласником тоді - ЗОШ №7, де закінчив 9 класів. Після того продовжив навчання у тодішньому ВПУ в Будятичах (тепер – Центр профтехосвіти), освоюючи професії штукатура й лицювальника-плиточника.

«Як і для кожної мами, мій син був для мене найкращою, найулюбленішою, найкрасивішою, із золотими руками дитиною - добрим, розумним, щирим, доброзичливим та небайдужим до чужої біди хлопчиком, завжди готовим прийти на поміч іншим. Навчаючись у школі, він, як і всі його ровесники, грав у футбол, займався спортом, добре вчився і мав дуже багато друзів, з якими залюбки проводив  вільний від навчання і домашньої роботи час.

Він ніколи не відмовлявся, якщо я просила його допомогти мені в домі - вважав себе відповідальним за мене й сестру. Тому його любили й поважали всі, хто його знав», - розповідає мама загиблого захисника.

Робота будівничого була найулюбленішим хобі

Закінчивши училище, Олександр не мав коштів, аби здобути вищу освіту у виші, не захотів також і сидіти на шиї в матері, тож відразу поїхав на роботу за кордон. Маючи кілька будівельних спеціальностей, працював на будовах Польщі, Чехії, Німеччини, а останніми роками – у Латвії. 

«У нього там були дуже хороші господарі, які телефонували мені вже після загибелі Сашка, висловлювали співчуття і дуже його хвалили, зауважуючи, що такого хорошого та вмілого будівельника, у них більше не було і навряд чи буде. Не було такої роботи, яка не була би до снаги золотим рукам мого синочка.

Він так мріяв заробити достатньо грошей, повернутися в Україну, оселитися в селі Бужанка Поромівської громади (там у нас є будинок), відкрити власний агробізнес із вирощування сільськогосподарських культур, а потім одружитися з гарною дівчиною й народити діток. На жаль, не судилось…», - ділиться наболілим мама Героя, витираючи затуманені горем очі.

Коли у столиці розпочалися студентські протести проти драконівських законів Януковича та за Європейський вибір України, Олександр разом з іншими активістами теж поїхав на Майдан. А, коли в 2014 році на Донбасі розгорілося полум’я гібридної війни, чоловік якраз перебував за кордоном. Повернувшись згодом додому, розмовляючи з сестрою, дуже шкодував, що підписана угода, завадила йому піти на захист суверенітету й незалежності рідної держави.

 Був твердо переконаний, що його місце там, де вирішується доля Батьківщини

24 лютого 2022 року, дізнавшись із новин про те, що  над Україною нависла величезна загроза знищення, того ж ранку пішов у сільраду (родина тоді мешкала в Бужанці, - Авт.) і попросився на фронт. Оскільки був комісований, то в армію його не взяли. Тоді, щоб не гаяти даремно часу, Олександр записався в місцеву самооборону і декілька тижнів разом з іншими патріотами патрулював село, чергував на блокпостах та охороняв об’єкти критичної  інфраструктури.

Але така робота зовсім не приносила йому задоволення – чоловік рвався на передову, хотів бути там, де вирішувалася майбутня доля Батьківщини. І таки добився свого - 17 березня отримав повістку.

Спочатку його направили в Кропивницький – у навчально-тренувальний стрілецький центр «Кедр», де Олександр пів року проходив бойовий вишкіл, а після закінчення військової підготовки він із побратимами поїхав у Київ. Там його зачислили навідником екіпажу бойової машини 2-го відділення 2-го аероиобільного взводу 3-ї роти аеромобільного батальйону елітної 81-ї окремої Слобожанської аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ, яка тоді входила до 7-го корпусу швидкого реагування з місцем дислокації у Краматорську, Костянтинівці та в Полтаві.

Бойове хрещення бригада пройшла наприкінці 2014-го - на початку 2015 року під час оборони Донецького аеропорту. На початку лютого 2022 року підрозділи бригади брали участь в обороні міста Суми, а також тримали рубежі в районі Гуляйполя (Запоріжжя).

Олександр Войчик із позивним «Зєльоний» прибув на місце дислокації свого підрозділу наприкінці серпня 2022 року й відразу приступив до виконання бойових завдань командування.

На той момент після виснажливої оборони Сівєрськодонецька й Лисичанська влітку, десантники 81-ї ОАеМБр вели важкі й запеклі стримувальні бої на Слов'янському та Сіверському напрямках - в районах Богородичного, Долини та Сіверського Дінця. Саме там сили ворога було остаточно виснажено, що створило умови для Слобожанського контрнаступу, який почався на початку вересня.

Лишався холоднокровним і непохитним у найкритичніших ситуаціях

Навіднику бойової машини в аеромобільній бригаді належить ключова роль на полі бою. В його службові обов’язки входить: постійний пошук наземних і низьколітаючих повітряних, виявлення найбільш небезпечних із них (ворожа бронетехніка, розрахунки ПТРК, кулеметні гнізда) та їхнє першочергове знищення, а також утримання зброї в бойовій готовності (техобслуговування, чищення після стрільби, підготовка і завантаження боєкомплекту) та чітка робота в команді з командиром машини.

Він повинен миттєво реагувати на зміну обстановки, влучно вести вогонь під час руху машини по пересіченій місцевості (використовуючи стабілізатор озброєння), а в разі потреби - замінити командира машини або механіка-водія, тобто - діяти як звичайний піхотинець під час спішування екіпажу.

І, як зазначається у зведеннях командира взводу та в розповідях побратимів, Олександр відмінно справлявся зі своїми обов’язками навідника. Він швидко і чітко виконував команди, ніколи не пасував перед труднощами, виконував найскладніші бойові завдання, залишаючись холоднокровним і непохитним навіть у найнесподіваніших та найкритичніших ситуаціях, у бойових умовах умів миттєво відшукати найнебезпечніші цілі і влучно знищити їх з одного чи двох пострілів.

 На жаль, доля розпорядилася так, що цей відважний воїн встиг повоювати лише неповних три тижні. 14 вересня під час бою поблизу селища Соснове Краматорського району він отримав поранення, несумісні з життям.  

22 вересня 2022 року після заупокійної молитви в Низкиницькому Свято-Успенському монастирі Герой був похований на монастирському кладовищі.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку 39-річний Олександр Войчик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Йому також надано статус «Почесний громадянин міста».

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• «Краще загину, ніж здамся в полон»: батько з Волині розповів про сина-розвідника, який віддав життя за Україну
• Побратими два дні не могли врятувати пораненого воїна: історія 23-річного Героя з Волині
• «Соромно сидіти, коли на “нулі” хлопці гинуть»: волинянин міг залишитися за кордоном, але двічі пішов захищати Україну
• Лікарі назвали його симулянтом, а він повернувся на фронт: історія воїна з Волині Олександра Білецького