«В полон не здавались, бо мучили страшно»: історія 90-річного ветерана УПА з Волині

Його історію розповідає «Суспільне».

«У той час людей стали масово забирати до Німеччини, як робочу силу, тож горохівчани почали чинити опір» - ділиться Пало Івчук.

За його словами, перший вишкіл він пройшов у 9 років, у рідному селі Підбереззя нині Луцького району.

«Приходить дядько такий, вже старший батька. Чую, каже: «Пора, Григорович, у вас є багато воєнного досвіду. Ви будете в себе тут в Підбереззі, Милятин, Горохів, треба очолювати людей і збирати армію свою». Я побачив, що батько вийняв платок, сльози отер... і тоді сердито так: «То наказуйте, що мені робити», - розповідає ветеран.

Згодом повстанцям вдалося звільнити Горохів від німців та очолити місцеву владу, однак це тривало недовго.

«Німець знов послав своїх і далі ми вже втікали від німців. Ми, пацани, вже робили свою партизанку. Я був в третьому класі», - згадує чоловік.

Упівці боролися не лише з німцями, а й з радянською владою, яка чинила звірства.

З його слів, "совєти" забирали у людей хати, землю, майно та зганяли в колгоспи.

«Бачу, колєга мій сидить – в школу, в перший клас ми пішли – Володя. Сидить на фірі, а біля нього такий здоровий з вінтовкою, сторожують», - ділиться ветеран УПА.

У 40-х роках минулого століття на Поліссі діяла народно-революційна армія Поліська Січ – це була справжня, добре вишколена армія.

За словами Павла Ільчука, він був ще малим хлопчаком і уже тоді, дуже хотів допомогти. Як долучитися до повстанського руху, йому розповів двоюрідний брат.

«Ми проходили курс 28 днів, майже місяць. Бо, що ж, не пройти курсу, а тебе заберуть уб'ють і другого знову треба було вчити? А дорослому пройти курс було неможливо, бо ще німці проходили, комендант був і сексоти – неможливо. А ми вже юнацький вишкіл пройшли добрий», – каже Павло Ільчук.

За його словами, він виконував різні завдання командирів, і з небезпеками стикався часто. Ветеран згадує, як колись шукав двох дівчат, яких забрали ковпаківці.

«Ну вони якраз дорогою везли цих дівчат. Одна почала сопротівлятися – старша сестра. Він став ругатися, цей ковпаковець, і він її розстріляв.Мене замітили. І приїжджає до мене. Зразу мене в груди вдарив вінтовкою. Я одразу впав, але раз-два встав.Він каже: «Шо, бендера? Што несешь?» Кажу, та нічого. Але я помітив біля його коня людину. Обтянута дротом. То меншу вони обкрутили, щоб вона не шарпалася, і за коня прив’язали, і так сунули. Не можна було пізнати, тільки можна було по волоссі взнати, бо коси були. Обкривавляна. Я пісьмо ще мав занести, заніс його і виходить тітка – баба старенька-старенька. Вилетіла і кричить: «Що ви мого внука зачіпаєте?». Подивились так на мене і поїхали дальше. Таким словом я остався живим», - говорить Павло Ільчук.

Ветеран УПА розповідає, що ніхто нічого не боявся. За його словами, в полон не здавалися, щоб не потрапити до рук радянських солдатів – носили з собою гранату або патрон.

«Дівчата, хлопці. В полон не здавалися через те, що вони мучили страшно. Можеш не видержати муків…Чи можна було вдаритися, впасти – по-разному смерть була», – згадує чоловік.

Боротьба УПА продовжувалася до 1952-го року. Згодом, коли Павлові Івчуку виповнилося 20, його командири повідомили, що боротися немає сенсу і порадили йти служити у радянські війська.