історія одного з найбільш яскравих легіонерів «Волині» Кахабера Дгебуадзе

Кахабер Дгебуадзе - один з найбільш яскравих легіонерів тернопільської «Ниви» та «Волині» на перетині тисячоліть. Два із трьох своїх голів у Вищій лізі він забив у ворота великого «Динамо» Валерія Лобановського. Відтоді минуло понад два десятиліття, він давно закінчив з футболом і кардинально змінив своє життя. Усе, що нині пов'язує Кахабера Дгебуадзе з минулим – чорне худі з написом DYNAMO KYIV.

В юності йому довелося покинути рідну Гагру через війну – так опинився на українському Донбасі. Коли війна вдруге наздогнала його, він вирішив залишитися, попри можливість покинути Україну. Про причини такого рішення, а також про унікальну трансформацію з футболіста у сомельє – в розмові Кахабера Дгебуадзе з Футбол 24.

«Кому як не Грузії розуміти нинішній біль України»

– Пропоную розпочати нашу розмову з крутої цитати, яку знайшов у ваших соцмережах: «Я шалено люблю Київ, але пізня осінь у цьому чарівному місті нестерпна для людини, яка народилася на березі Чорного моря. Але люди в цьому місті можуть береги Дніпра перетворити на океан кохання». Як часто думаєте про рідну Гагру?

– У мене ще не кирпатий ніс, але Україна – це мій дім (Усміхається). Я мав нагоду поїхати звідси, коли Росія атакувала 24 лютого. Проте в Україні народилася моя донька, тут минуло все моє свідоме життя. Пити, палити та грати у карти я почав вже тут. Попри стереотипи, у Грузії я жодної краплі вина не випив. Я люблю Україну, я вірю у цю країну.

Від футболіста до сомельє: історія одного з найбільш яскравих легіонерів «Волині»

– Коли востаннє були у Грузії?

– За 32 роки я провів там лише кілька тижнів. Востаннє був п’ять років тому на зустрічі однокласників. Я люблю Грузію, однак за стільки років у моєму світогляді відбулися певні метаморфози, а Україна стала для мене не менш рідною. На відстані краще помітні проблеми сучасної Грузії. А враховуючи, що я є критиком і свою думку завжди висловлюю – мені, напевно, не дуже безпечно там перебувати (Сміється).

– Нинішнє керівництво Грузії дуже залежне від Кремля.

– Із 90-х Грузія мала дві невдалі війни з Російською імперією. І хоча це мало руйнівний вплив на нас і це було принизливо, ми завжди знали, що наша боротьба не марна. Кому як не нам, розуміти нинішній біль України, і кому як не нам, усвідомлювати, наскільки ми залежні від перемоги героїчного народу України. Інакше Грузію з’їдять, як вишеньку на торті. Мордор має бути знищений.

– Під час однієї з воєн, про яку ви згадуєте, ви опинилися в епіцентрі бойових дій в Абхазії.

– Пам'ятаю той день – 19 серпня 1992-го. Я виступав за «Динамо» з Гагри, ми перебували поруч зі стадіоном у центрі міста. Базувалися у пансіонаті "Енергетик". Пригадую теплий літній бриз – до Чорного моря метрів 70… Перед стартом сезону нам підготували класну форму, як у Астон Вілли: чорні шорти і вишневі футболки. Все було готово до старту чемпіонату Грузії.

– Вам довелося покинути свою домівку?

– У пам'ять про той час зберігаю в Києві будинкову книгу, у якій вказано трьох зареєстрованих мешканців нашого будинку: тато, мама і я. Хтось замість нас живе там усі ці 30 років. Абхазці захопили місто, мене вивезли звідти. Батьки протрималися ще десь півроку і теж втекли з Грузії. Я переїхав у містечко Ясинувата на Донеччині, де мешкав наш родич, який працював заступником начальника місцевої шахти.

– З чого розпочався ваш інтерес до футболу?

– Правильніше казати, з кого. Усе завдяки другу дитинства мого батька Гочі Гавашелі. Це легенда тбіліського Динамо. 1968-го він став найкращим бомбардиром чемпіонату СРСР. Гоча подарував мені футбольні значки і м'яч угорської фірми Artex. Я обожнював футбол, тож мама знала, як впливати на мою успішність у школі. Якщо я переставав вчитися, то просто не відпускала мене на тренування. Я мріяв стати великим футболістом. Мені не вдалося вирости у зірку, та я не засмучуюся.

«Можна мати дві вищих освіти, але марити ковбасою по три рублі»

– В Ясинуватій ви продовжили футбольну кар'єру?

– Футбол на Донбасі розпочався для мене з того, що я попросився побігати з простими хлопцями на вулиці. «Грузине, та ти красень!» – сказали мені після першої гри і запропонували спробувати себе у команді колгоспу «Перемога» на чемпіонат області. В якості оплати за матчі я отримував молоко та м'ясо (Усміхається). Невдовзі ми стали чемпіонами Донецької області і я потрапив у «Шахтар-2» до Євгена Короля, який став моїм футбольним хрещеним батьком.

– Повноцінного прогресу у структурі «Шахтаря» у вас не було, зате ви пограли у Костянтинівці та Макіївці. А ще у Херсоні.

– Можливо, у футбольному плані там я себе не проявив, утім про місто спогади чудові. Для мене деокупація Херсона – особлива подія, це перемога. До речі, на Донбасі теж чекають на Україну і люблять її. Там багато чудових людей. Нещодавно у Києві на Золотих воротах зустрів макіївську легенду Раіса Теркулова, ми 30 років не бачилися. На жаль, не всі люди вміють мислити. Можна мати дві вищих освіти, але марити тією ковбасою по три рублі чи стаканом газованої води, з якого пив увесь район.

– Після пошуків себе в командах Другої ліги ви перебралися у донецький «Металург», який тільки-но заснували.

– «Металург» створили на базі друголігового клубу Шахтар із містечка Шахтарськ. Якщо говорити про мої досягнення у «Металургу», то це гол у післяматчевих пенальті в Кубку України у ворота київського «Динамо» і потрапляння на перший плакат команди. Досягнення такі собі, але які вже є. Велику роль у «Металургу» відігравав Олександр Косевич, наш президент. Він мені дуже допоміг тоді, коли я закінчував. Після футболу зіткнувся з проблемами, у кишенях порожньо. Передзвонив йому і сказав, що гроші потрібні. «Даю все, що треба, але давай зустрінемося», – відповів Косевич. І я поїхав до нього у Кривий Ріг.

– Якщо перша частина вашої кар’єри минула на Донеччині, то друга – на заході України. Як ви опинилися у «Поділлі»?

– Донецький «Металург» очолив Володимир Онищенко, який розпочав оновлення команди. Попередній тренер «Металурга» Король запропонував мені варіант з Вінницею, та я відмовився. Пізніше надійшла пропозиція з Молдови. Туди я все ж поїхав, однак без особливого ентузіазму. Провів у Бєльцях кілька днів і вирішив повертатися в Україну. Перед цим зателефонував товаришу Георгію Бабуадзе, воротарю, який виступав за «Поділля».

– Ви поїхали у Хмельницький одразу з Молдови?

– Маршрут потяга додому пролягав через Хмельницький, тож це було нескладно. Переодягнувся фактично на вокзалі і з потяга потрапив у склад на спаринг Поділля. Напевно, це доля, але я ще й забив – лупнув здалека у дев’ятку. Тренера Юрія Аванесова це вразило: «Цього грузина треба брати».

«При першій нагоді купував газету «Команда». Це мені заважало»

– Ваше «Поділля» без проблем вийшло у Першу лігу.

– Та у нас команда прекрасна була. У другому колі виграли 16 матчів і лише в одному поступилися. Зіграли у піддавки, а я навіть гол забив. Творцями тієї команди були Володимир Булгаков, Юрій Аванесов та Микола Шершун, батько Богдана. Успіх Поділля – це також і наслідок сильного підбору виконавців: Ярослав Хома, який у збірній грав, Олег Бойчишин з Карпат, Віктор Мацюк, який у «Волині» та «Шахтарі» виступав, а ще Сергій Кривий, Сергій Соботович, Ігор Товкач, мої земляки Георгій Бабуадзе і Георгій Магріані.

– У наступній команді, тернопільській «Ниві», грузинське представництво було набагато більшим. Хто вважався найвеселішим?

– Не те, щоб найвеселішим, проте дуже цікавим був Автанділ Сіхарулідзе. Він з дитинства дружив з Георгієм Деметрадзе. Одного разу ми разом поїхали до нього у Київ. Деметрадзе подарував Автанділу свої нові бутси Adidas Predator. Ми повернулися у Тернопіль, Сіхарулідзе з’явився на тренуванні в обновці. Але пробіг кілька кіл, бо взуття натерло ноги – бутси треба було добряче розбивати. Тому Сіха зняв ці адідаси і продовжив у гетрах бігати. Тренер Валерій Богуславський отетерів від такого вчинку.

– У сезоні 1999/00 Сіхарулідзе забив три важливі голи.

– Найбільше мені запам'ятався матч з «Прикарпаттям», коли Автанділ вийшов на заміну і відзначився. Ми ж боролися з Івано-Франківськом за право залишитися у Вищій лізі. На жаль, Сіхарулідзе мав проблеми поза футбольним полем. Коли я намагався з ним про це поговорити, то почув у відповідь: «А ти думаєш, чому Марадона так класно грає?» Мені інколи бракувало такої легкості та ставлення до футболу.

– У чому це проявлялося?

– Я занадто переймався тим, що напишуть журналісти. При першій нагоді купував газету «Команда». А інші грузини з «Ниви» навіть не знали про її існування. Це мені заважало. «Тернопіль накупив грузинів, які погано грають», – написали якось у газеті. Я мав довести, що це не так і дуже переймався цим. Водночас треба пам’ятати, що люди тебе критикуватимуть навіть, якщо ти гратимеш, як Мессі.

– Зате у Тернополі ви мали чудову підтримку вболівальників. Автанділ Гвіанідзе розповідав: «Повертаюся з роботи. У мене борода велика, шапка натягнута на очі. Падає мокрий сніг. Назустріч наближається хлопчина років 30-ти: «Ви Автанділ Гвіанідзе? Я вас пам’ятаю. Мене батько у дитинстві завжди возив на матчі Ниви. Дякую за гру». Було дуже приємно це почути. Такі речі – безцінні».

– У мене є схожа історія. Я щойно завершив кар'єру і, як уже згадував, зіткнувся з фінансовими проблемами. Йду поруч із тернопільським вокзалом, засмучений і занурений у свої турботи. Раптом до мене підходить хлопець і каже: «Ви Дгебуадзе? Дайте, будь ласка, автограф» І протягує свій паспорт. Я поставив підпис, попрощався і відчув, як на душі стало добре… Ніби й людина мене попросила про послугу, втім я отримав навіть більше за нього. Ця випадкова зустріч повернула мене до життя.

– Гвіанідзе казав, що вам бракувало техніки, однак ви компенсували це хорошою дистанційною швидкістю. У чому полягала сила вашого земляка?

– Автанділ – це фантастика. Невисокий на зріст, але який кусючий. Проти нього неможливо було грати. Я не міг його пройти. Гвіанідзе – захисник-інтелектуал. Богуславський поставив його на позицію останнього захисника, ліберо. Точний пас на 30 чи 50 метрів – узагалі не проблема. Якби президент «Ниви» Кривий погодився свого часу, то Гвіанідзе грав би за «Левскі» у Грозного. Вони хотіли 250 тисяч доларів… Водночас треба сказати, що керівники Ниви Олександр Кривий та Автанділ Мдінарадзе буквально тягнули клуб на собі і робили все можливе для того, щоб «Нива» жила і розвивалася.

«Було соромно стояти поруч з Капанадзе»

– У Вищій лізі ви дебютували аж у 27 років. Це була довга дорога?

– До цього я відхилив пропозицію з Греції. Віталій Кварцяний, з яким ми перетнулися у «Поділлі», запропонував авантюру – ми зменшуємо мені вік і я їду в Грецію на хорошу зарплату. «Віталію Володимировичу, хочу у Вищій лізі грати», – відповів я. На мене вийшли з Ниви, я погодив фінансові умови з Кривим і поїхав у Словаччину на збори.

– Рівень команди елітного дивізіону відчувався?

– Взяти до прикладу нашого тренера Ігоря Юрченка. Це неймовірно! Людина віддавала точну передачу з будь-якої точки на полі. Та й фахівцем він був крутим. Одразу поставив мене на позицію під форвардом. Хоча мене брали на роль правого нападника замість вікового Таріела Капанадзе. Але як можна замінити Капанадзе? Це нереально. Ну яка конкуренція?

– У вас точно є розповіді про братів. Якими вони були?

– Та мені соромно було поруч з ними стояти. Що вони на тренуваннях виробляли! Б’ємо після подач з флангів. Навісили зліва, а Таріел та Автанділ «бац» зльоту у дев’ятку. Навісили справа – знову дев’ятка. Потім навішують мені – а я по пожежній машині б’ю. Брати Капанадзе – майстри!

– Технарям Капанадзе доводилося боротися з реаліями українського брутального футболу.

– Розкажу про свій досвід. Грали ми проти Металіста. У боротьбі суперник вдарив мене в обличчя так, що лінза з ока вилетіла.

– Ви грали у лінзах?

– Аякже. На полі я її, звичайно, не знайшов. Ми проїхали 700 кілометрів автобусом, повернулися в Тернопіль, я виспався, а на ранок прокинувся і відшукав її у себе під повікою. Увесь цей час не відчував її, бо користувався дуже ніжними американським лінзами.

– Ще один атрибут нашого футболу 90-х – суперечливе суддівство.

– Це заважало. Траплялося, що суддя міг відверто команду вбити. Поставив три пенальті і ви спокійно перемогли. Про Сергія Татуляна усі знають. Просто це працювало і у зворотній бік. Пригадую, як тернопільську «Ниву» в Маріуполі прибили. Таких випадків було багато.

«Прокинув Каладзе поміж ніг. Зізнаюся, випадково»

– Ваші два голи у ворота могутнього «Динамо». Як це було?

– Я двічі забивав, та ми обидва рази програли: 1:4 та 3:7. У випадку з сімома пропущеними м'ячами все просто – Богуславський вирішив зіграти з дуже сильним «Динамо» у відкритий футбол. «Нива» на 5-й хвилині горіла 0:3, потім Павло Філіпенко забив на 7-й хвилині. Люди, які запізнилися на матч, напевно, очам повірити не могли – минуло кілька хвилин, а на табло вже 1:3. З тим «Динамо» було легше грати, ніж у Микулинцях на чемпіонат області. Глянь статистику Капанадзе – та вони там навіть забити не могли. В обласному чемпіонаті так у підкатах стелилися, що ноги відривали. З Динамо інша історія. Пам'ятаю, як дивився на Белькевича. Який же він крутий! На цьому рівні нереальна швидкість ухвалення рішення.

– Ще до 3:7 «Нива» програла у першому колі на виїзді, а ви забили єдиний м’яч тернополян.

– Перед тим, як відзначитися, я прокинув Каладзе поміж ніг. Зізнаюся, випадково. Як футболіст Каха – легенда.

– Ви казали, що російсько-українська війна – це також і справа Грузії. Каладзе так не вважає.

– Я не настільки близький з ним, щоб судити про людські якості. Якби не ситуація з війною, то у нас би до нього й питань не було. Але кожен проявляє себе у складних ситуаціях. Як Каладзе себе проявив, ми бачимо. Мені здається, що акторам і спортсменам не варто йти у політику. Випадок із Каладзе – лише доказ цьому. Як за два роки можна не приїхати до Києва, до міста, де він став тим, ким він став? Мені незрозуміло.

– Окрім «Динамо», у Вищій лізі ви забивали «Кривбасу». До того ж переможний у Кривому Розі.

– Мені та гра більше запам'яталася конфліктом. Один з гравців суперника обізвав нашого Капанадзе «чорнож*пим». Ну як можна на наших Капанадзе таке говорити? Це ж максимально неконфліктні люди. Добре, що капітан «Кривбасу» Олександр Зотов усе розрулив, ми з ним зналися ще з «Шахтаря-2». Щодо мого гола, то він був випадковим. Я прийняв на груди і потужно пробив. І це на очах у Гецка, Паляниці та Мізіна.

– Ниву ви покинули після трьох яскравих сезонів. Як залишали клуб?

– Певна образа на Тернопіль у мене є, але пов'язана лише з післяфутбольним періодом. Коли у тебе щось не виходить, то виникає осад. Проте я люблю Тернопіль. Це одне із трьох моїх рідних міст на рівні з Гагрою та Києвом.

«Був улюбленцем Кварцяного, але він перейшов на футболістів +185 см»

– Ви поїхали у Луцьк, де возз’єдналися з Кварцяним.

– Я попросив Олександра Кривого відпустити мене. Розповів усе, як є. У Волині я видав прекрасний сезон – став найкращим бомбардиром команди. Усе завдяки довірі Кварцяного. Коли ти відчуваєш, що тренер довіряє, ти розслабляєшся. Футболісти – як актори, нам потрібні емоції. А голова має бути вільною.

– Тобто тиску від Віталія Володимировича ви не відчували?

– У нас були класні стосунки. Віталій Володимирович не раз казав: «Грузине, та ти задовбав зі своїми танцями і перебираннями ніг». Це у нас, грузинів, у крові. Спершу я був улюбленцем Кварцяного, але потім він перейшов на футболістів, вищих за 185 сантиметрів.

– Ви вже згадували про складність етапу, що настав після прощання з футболом. Що було найскладнішим?

– Тобі увесь час кажуть: «Кахо, йди поснідай, а тоді поспи. Потім на тренування». А ти ходиш і думаєш: «Що ви усі від мене хочете?» А тоді однієї миті все зникає. Це трагедія. Люди спиваються і не можуть знайти себе. Я пішов працювати на склад у компанію Savservice на зарплату 300 гривень. У них багато своїх брендів. Я ж займався продукцією від Gillette. Там познайомився з людиною, яка зараз володіє відомими закладами продажу алкогольних напоїв. Почав працювати торговим представником.

– Там закохалися у вино?

– Вперше вино я випив у тернопільському кафе на перехресті вулиць Саксаганського та Валової. Робота у цій сфері допомогла мені пережити постфутбольну травму. Мені сни зазвичай не сняться. А тоді я постійно прокидався посеред ночі з усвідомленням того, що мені футбол сниться.

– Робота у винній сфері – певною мірою наука. У вас же не було жодних навичок.

– Я не вмію себе хвалити, тому просто скажу, що я не настільки фахово володію інформацією, як хотів би. Мені варто наполегливіше працювати і розвиватися у цій сфері. Моя посада називається бренд-сомельє. Важливо розумітися не лише на сортах вин, а й аналізувати процес продажів.

– Доводилося чути, що ви – один із найкращих сомельє України.

– Вважаю, що футболістом я був більш професійним, ніж сомельє. Я знайшов свою нішу, спеціалізуюся на грузинських винах. Можливо, відчув поклик предків. А там принцип один – в Грузії не обов'язково все знати. Важливіше просто пити до дна.