Від листів на відстані до смарагдового весілля: історія кохання Марії та Миколи Горбачів з Волині

Доля звела їх під час перебування у Любитівському дитячому будинку, - пише газета «Слово правди».

«Я народився у Новосілках, закінчив восьмирічну школу в Суходолах. У дев’ятий клас мав іти навчатися у Володимирську школу-інтернат, адже був напівсиротою, зростав без батька. Мене направили у Любитівський дитбудинок, що на Ковельщині. Через рік сюди у сьомий клас прийшла Марія – найстарша із дітей багатодітної сім’ї з села Ситовичі. Там відбулося наше знайомство», – розповідає Микола Дмитрович.

Цей заклад подарував його вихованцям не лише міцний фундамент для подальшої реалізації у житті, а ще й щирих друзів на роки і низку теплих спогадів про спільне дозвілля – свята й екскурсії. Особливо запам’яталася поїздка до Молдови, про яку із посмішкою розповідають онукам, адже навіть сама дорога уже була не аби-якою пригодою. Їхали тоді на кузові вантажівки, сидячи на лавках під брезентовим накриттям.

Після закінчення 11-го класу Микола планував йти навчатися до військово-медичного училища. Та в останній момент разом із 15 однолітками вирішив спробувати сили у вступі до морехідного училища закордонного плавання в естонському Пярну, куди прийняли лише двох. Навчався рік, а на літні канікули приїздив у дитбудинок. Тут влітку на кухні працювала Марія. Спілкувалися, жартували, а коли їх знову розлучила відстань – писали одне одному листи…

Микола працював у морському пароплавстві в Естонії. А Марія після десятого класу вступила у Червоноградське технічне училище, після закінчення якого отримала направлення на панчішну фабрику у Харкові.

З роками міцніли їхні стосунки, ставали палкішими почуття, попри відстань у майже дві тисячі кілометрів. Зустрічі були нечастими – то Марія їхала в Естонію, то Микола приїздив у Харків. Зрештою обоє зрозуміли, що більше не хочуть жити в розлуці. Коли вирішили одружитися, Микола залишив роботу в морі й повернувся в Україну.

Веселим був день весілля. З Новосілок до Ситович наречений їхав на вантажівці. Попереду везли весільний коровай. Такий великий і пишний, що дорогою привертав увагу людей. Як пригадує подружжя, на Ковельщині тоді ще не бачили таких весільних галузок. Жінки кидали полоти колгоспні буряки й збігалися ближче до дороги, аби роздивитися цю весільну прикрасу.

Менше року молоде подружжя мешкало у Харкові, а тоді прийняли рішення їхати на рідну Волинь. Оселилися в Новосілках і кілька років жили під одним дахом з Миколиною мамою і сестрою з сім’єю, згодом – в орендованому житлі, а у 1984-му отримали квартиру. Усьому встигали давати лад: вели побут, ростили трьох дітей, здобували освіту й працювали.

Марія на Волині розпочала трудовий шлях на швейній фабриці. Згодом, опанувавши фах бухгалтерки у Горохівському сільськогосподарському технікумі, 27 років працювала на птахофабриці. На заслужений відпочинок не пішла й досі – уже чверть століття трудиться у науково-дослідному селянському (фермерському) господарстві Євгена Колача. Розповідає, що без труднощів опанувала комп’ютерний бухгалтерський облік і сучасні програми. Каже, якби й досі доводилося вести всю документацію лише на папері, то, можливо, вже не працювала б.

Микола Дмитрович вступив у Львівський політехнічний інститут на вечірню форму навчання, де здобув професію інженера-електрика. 42 роки працював на шахті «Бужанська»: 14 років був електрослюсарем, а згодом, аж до виходу на пенсію у 2014 році, обіймав посаду головного енергетика.

І тепер сидіти без діла не може. Уже сім років є слухачем Університету третього віку, де вивчає англійську мову, комп’ютерні технології, історію рідного краю та опановує базові цифрові навички роботи зі смартфоном.

Горбачі вчили дітей бути дружними й працьовитими. Донька Людмила – заступниця директора з навчальної роботи, викладачка по класу домри Володимирської дитячої музичної школи, Павло уже багато років працює за кордоном. Нелегкі випробування теж не оминули родину. В автоаварії вони втратили сина Анатолія.

Микола Дмитрович і Марія Миколаївна тішаться успіхами чотирьох онуків. Радіють, коли дружною сім’єю вдається зібратися разом – на день народження чи релігійне свято. Не втрачають Горбачі й тісного зв’язку з іншими родичами, підтримуючи давню традицію родинної єдності на Рідзвяні свята.

«Мій дід, мамин батько, народився у 1887 році. У нього було восьмеро дітей. Усі вони дожили до поважного віку, створили великі родини. У мене 15 двоюрідних братів і сестер, і ми усі підтримуємо міцний зв’язок. По можливості зустрічаємося, хоч і живемо в різних куточках України, – розповідає Микола Дмитрович. – Не малою є й родина Марії. Вона має трьох братів і сестру. Попри те, що в батьківській хаті в Ситовичах уже ніхто не живе, сюди з’їжджається рідня».

Цікавлюся світом захоплень подружжя. Микола Дмитрович зізнається, що до риболовлі байдужий. Його справжня віддушина – тихе полювання. Раніше любив ходити до лісу по гриби та чорниці, й досі із захопленням згадує, якими щедрими на ці дари природи були ліси поблизу Ситович, звідки родом дружина. А ще він – майстер на всі руки. Якщо вдома потрібно було щось полагодити чи змайструвати, охоче брався за справу. Із задоволенням проводить час на дачі.

«Люблю черешні, маю десять таких дерев. Росте багато сортів яблунь. Торік деякі плоди збереглися аж до нового врожаю. Є й виноград, і малина», – розповідає Микола Дмитрович.

Марія Миколаївна ж черпає наснагу від квітів – вирощує їх на дачній ділянці. Від перших весняних тюльпанів до пізніх осінніх хризантем її квітник майорить барвами. Не менше любить і кімнатні рослини. Справжнім довгожителем у її домашній оранжереї є епіфілум, який росте в родині ще з 1980-х й щороку тішить господиню рясним цвітом.

«Кажуть, молодість бачить світ у рожевих окулярах і лиш з роками починаєш дивитися на все іншими очима. Коли за плечима вже чимало прожитих літ, починаєш по-справжньому розуміти ціну кожному дню, – каже Марія Миколаївна. – Ми пройшли довгу дорогу. І якщо хтось думає, що сімейне життя – це лише свята та радісні хвилини, це зовсім не так. На шляху нам зустрічалося різне – і важкі випробування, і гіркі розчарування, і біда, яка, здавалося, вибивала землю з-під ніг. Були хвилини, коли руки опускалися від утоми та болю. Нині, сидячи поряд, дивимося на те, що вдалося створити за ці роки, на дітей, онуків і розуміємо: треба цінувати кожну мить, дякувати Богові за новий ранок. І найбільше багатство у житті – через роки можливість бачити рідні очі, які дивляться на тебе з таким же теплим поглядом, як і колись».

Секрет свого міцного шлюбу Горбачі вбачають у любові. Саме вона, переконані, допомогла пройти крізь життєві випробування, зберегти повагу одне до одного й побудувати хорошу родину.

Цьогоріч у рамках відзначення Дня міста вшанують 13 «золотих пар», які своєю любов’ю, взаємною повагою та відданістю родині є прикладом для молодших поколінь. Серед них – вісім пар, які разом уже пів століття, три пари, які відзначили чи відзначатимуть 55 років, дві – 60 років подружнього життя.

Читайте також:

• Найбільшою гордістю є родина — четверо онуків та п'ятеро правнуків: волинянин відзначив 90-річний ювілей
• На Волині привітали 90-річну ювілярку, онук якої захищає Україну
• 90 років мудрості й любові: волинянка Марія Прокоп'юк відзначила поважний ювілей