Ексклюзивне інтерв'ю з керівником патрульної поліції Волині

Сергій Мерчук пройшов шлях від військового ліцею, Майдану та служби в «Азові» до керівної посади в патрульній поліції Волині. Біг став для нього не лише спортом, а рятівною ниткою після зникнення брата на фронті, а служба на Донеччині показала, що навіть перед обличчям ворога місцеві люди зберігають неймовірну гідність та мужність.

Журналісти ВСН зустрілися з Сергієм на робочому місці та поспілкувалися про досвід на передовій, особисті випробування, виклики, з якими щодня стикається підрозділ та пріоритети у роботі.

«Звіробій» з Волині: шлях Сергія Мерчука від військового ліцею та «Азову» до керівника патрульної поліції області

— Сергію, розкажіть про себе нашим читачам. Звідки Ви, яку освіту маєте?

— Я корінний волинянин, родом із села Холоневичі Луцького району, народився в сім’ї лісника та домогосподарки. Маю двох молодших братів, які теж стали воїнами.

Навчався у своєму селі до 9 класу, а потім вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Ще у шостому класі я побачив вирізку з газети і вирішив вступати саме туди. Спершу не пройшов конкурс, але з третьої спроби мене прийняли.

Після ліцею пробувався в систему МВС у Харкові та на факультет фізичного виховання, але зрештою обрав юридичну освіту в Чернігові.

Ще у ліцеї познайомився з діяльністю Національного альянсом, організував обласний осередок і возив хлопців на Волинь на різні заходи — звитяги, активності, табори.

Фото з особистого архіву Сергія Мерчука, Національний альянс

— Знаємо, що Ви були активним учасником Революції гідності. Розкажіть про свій шлях після Майдану.

— Після Майдану я певний час був у Правому секторі на Волині — близько трьох місяців, а потім пішов служити в «Азов». Там познайомився з Вадимом Янкі.

Фото з особистого архіву Сергія Мерчука, період Революції гідності і АТО

Пізніше випала можливість спробувати себе в поліції. Пройшов двомісячне навчання в Сокиричах, після чого мене забрали до Києва командиром роти, а звідти відправили керівником управління патрульної поліції (УПП) у Рівненській області — спершу по містах, потім по всій області. Там прослужив 8,5 років.

Фото з особистого архіву Сергія Мерчука, служба в поліції Рівненської області

Під час служби на Донеччині, з 2017 року, був у різних відрядженнях. З 2022 по 2023, під час повномасштабного вторгнення, возили зброю та брали участь у боях: я працював з дронами, а також у мінометних розрахунках із командою.

— Чому Вас називають «Звіробій»?

— Цей позивний я взяв собі ще на звитягах, і він «тягнувся» далі — під час таборів, на Майдані, в «Азові». Коли я прийшов у поліцію, старі знайомі продовжували називати мене Звіробій — пам’ятали цей позивний.

— Розкажіть, як Ви прийшли до бігу, що для вас означає цей спорт і який був перший марафон?

— Якщо відверто, я ніколи особливо не любив бігати — спорт люблю, а біг для мене був некомфортним. Активно зайнявся ним, коли на передовій зник безвісти мій брат. Як старший брат, відчував відповідальність, тримав усі емоції в собі, і біг став способом якось витримувати цей тиск.

Фото з особистого архіву Сергія Мерчука, брат Андрій, який повернувся з російського полону, і його брат-близнюк Григорій

Спочатку бігав по 3–5 км, поступово нарощував дистанцію до 30 км. Перший марафон для мене був як ідея-фікс — на Донеччині. Біг у парку Ювілейний, де коло близько 4 км з набором висоти 160 м, повторив його 10 разів. Стартував без серйозного планування, бо попередній забіг на 30 км пройшов невдало. Але все одно пробіг ті 30 км, після чого зробив паузу близько місяця і потім повернувся до бігу.

— Під час служби на Донеччині Ви відвідали багато місць, безпосередньо контактували з місцевими, поділіться спогадами.

— Мене дуже вразили звичайні люди — їхня стійкість і погляди на життя. Ось, наприклад, місто Покровськ — дуже красиве. Заїжджаєш у село — дідусь і бабуся, їм по 60–65 років. Казали їм: «Ви виїжджайте, бо скоро прийдуть росіяни». А вони відповідають: «Нехай приходять. Уб’ють — уб’ють, а ні — будемо жити». Бачив жінку, яка відкриває хлів, випускає корову, свиней, відв’язує собаку і плаче — адже у цьому все її життя. Просиш: «Бабусю, виїжджайте з села», а вона: «Ні, не поїду».

Фото з особистого архіву Сергія Мерчука, служба на сході України

Були евакуації, де чоловік каже: «Я все життя тут працюю. Якщо вже буде геть погано — це мій вибір. Я підпалю хату, щоб ворогам не дісталась, і піду звідси». Повірте мені: люди там стали дуже проукраїнські, навіть націоналістично налаштовані.

— Які у вас пріоритети на посаді керівника патрульної поліції і на чому робите основний акцент?

— Є напрямки роботи, про які поки що не можу детально розповідати, але їм буде приділено особливу увагу. Деякі процеси потребують оновлення, щоб система працювала чіткіше й ефективніше. Основний акцент — на ревізії цих процесів і на тому, щоб привести їх у робочий стан, де кожен знає свої обов’язки та відповідає за результат.

— Чи є в Луцьку, на Вашу думку, проблемні райони і чи може бути там посилене патрулювання?

— На останній оперативній нараді міського голови, наприклад, просили звернути увагу на центр, зокрема територію поблизу фонтану. Я системно сам відправляв туди екіпажі — приходиш, бачиш, що там твориться. У місті чергує десять екіпажів: один на ДТП, інший — на крадіжці, ще хтось — на п'яного водія.

Ти їм кажеш: «Їдьте сюди», а поки вони їдуть, треба розгрібати іншу історію. Є виклики значно вагоміші — на сімейне насильство поїдуть першим, аніж на роботу з неповнолітніми. Там не сидять люди 25–27 років; там сидить дітвора, яка знаходить безхатька, який купує їм алкоголь і дає за це щось натомість.

— Як відбуваєтся підготовка патрульних і чи плануєте змінувати цей процес?

— Наразі патрульні проходять піврічне навчання в академії — наш напрямок це Рівненська академія (є також Київ і Кривий Ріг). Там дають базу, а потім — ще два місяці стажування з ментором, старшим наставником, після чого патрульний може працювати самостійно. Постійне вдосконалення — частина системи: раз на квартал — фізпідготовка, стрільба, рукопашний — це нікуди не зникне.

Якщо людина не розвиває себе фізично чи морально — є інструменти впливу: від розмов і додаткових тренувань до дисциплінарних заходів. Але я вірю в індивідуальний підхід — знайду, як мотивувати кожного. Завжди прагну, щоб людина сама захотіла працювати краще, тож вони постійно вдосконалюються.