«Віддам свої роботи, а сама зникну»: відома волинська художниця Олена Бурдаш

Журналісти видання ВСН поспілкувалися з мисткинею і дізналися про її творчий шлях, як вдається поєднувати живопис та поезію, а також про ще поки нездійснені проєкти.

- Як і коли Ви почали свій творчий шлях?

- На мою думку, творчий шлях немає чіткого початку чи кінця. Він завжди присутній в людині, оскільки творчість нерозривно пов’язана з любов’ю, а любов - це основа всього. У мене все почалося ще в юності, яку я провела у Львові. Це був час глибоких пошуків себе, тоді я писала вірші, новели, афоризми. Це був час інтенсивного творчого пошуку, який супроводжував усе моє життя.

- Як переїзд з Львова до Луцька вплинув на Ваше мистецьке бачення та творчий шлях?

- Це був довгий і важливий етап у житті. Кожна людина має свої якісь пригоди, і я не виняток. В мене їх було чимало різних і зараз вони теж продовжуються. Насправді пізнавати себе можна будь-де: навіть у полі чи лісі. Після 50 років я отримала можливість безкоштовно їздити маршрутками й автобусами, тож почала подорожувати лісами. У Луцьку також розпочався свій процес - кожного.

- Чи є у Вас ритуали або особливі умови для творчого процесу?

- Мої умови для творчості завжди змінювалися залежно від обставин. Раніше у Львові я малювала будь-де, адже в мене не було постійного житла - жила у друзів, де тільки можна було. Якщо житла не знаходилося, просто сідала в потяг і їхала до Києва, переночувавши ніч у плацкарті. Тоді це було дуже доступно й дешево. До речі, у Львові мої роботи купували євреї, які згодом повивозили їх за кордон і навіть створили альбом із моїми роботами. Коли відкривається творчий канал, з’являється сильне бажання творити і це може проявлятися будь-де: у тролейбусі або під час подорожей. Воно наче набуває іншої форми, яка потім втілюється в майстерні чи вдома - на папері ручкою або фарбами. разу по-різному.

За часів СРСР я їздила до Вільнюса, Прибалтики, Риги, Києва, де в мене були друзі. Однак, вже понад 30 років живу безвиїзно в Луцьку. Я навчалася в педагогічному училищі [ред. зараз Луцький педагогічний коледж] за спеціальністю «Дошкільне виховання» і закінчила його за два роки. У той період я написала багато віршів. Була знайома з відомими поетами: Троцюком, Петром Махом, Чернецьким, а також з молодими авторами - Василем Вороном, Зоєю Навроцькою, Олександром Валентою.

- Чи є у Вас улюблена робота з вашого творчого доробку? Чому саме вона?

- У мене багато таких робіт. Кожна з них - це щось пережите, усвідомлене, що залишилося в пам’яті, хоча творчість - це завжди відображення минулого. Малюючи теперішнє, наприклад, натюрморт чи портрет, ти просто копіюєш те, що бачиш. Це, на мій погляд, «мертва натура» - ти її не переживаєш, я, наприклад, таким ніколи не займалася. Для мене важливо слідувати за покликом душі.

Коли створюєш щось, що змушує тебе переживати емоції - плакати, радіти, розмірковувати - ти глибше входиш у творчий процес. У такі моменти відчуваєш енергію, яка рухає тобою, навіть якщо спочатку не знаєш, що саме хочеш зобразити. Часто результат дивує навіть мене саму, а інколи мені кажуть: «Як тобі вдалося так передати цей нахил голови?», а я у відповідь кажу: «Не знаю, рука сама так повела». Це і є магія творчості - довіра до внутрішнього потоку.

-  Які емоції або думки ви прагнете передати своїми роботами?- У своїх роботах я передаю те, що переживаю. Я завжди прагну залишатися на позитиві та творю лише тоді, коли всередині все спокійно, коли душа втихомирюється. Адже на життєвому шляху трапляються різні люди: хтось може образити, але я живу за принципом «Хто до мене каменем, а я до них хлібом».

Проте вдруге каменем мене вже не вдарять - я просто обійду і піду іншою дорогою. Емоції, які переповнюють, можуть бути різними і усі вони важливі, адже це те, що є в кожній людині. Емоції даються нам для того, щоб ми їх усвідомили, пережили та зрозуміли. Коли в душі встановлюється баланс, уже немає потреби занурюватися в сильні емоційні стани чи щось доводити. З часом, з досвідом, приходить усвідомлення, що кожна людина рано чи пізно сама зрозуміє свої вчинки. 

- Ви ілюстрували поетичні збірки. Як Ви поєднуєте поезію та живопис, і як цей досвід вплинув на Вашу творчість?

- Поезія та живопис для мене йдуть паралельно. Це дуже природний процес: коли з’являється бажання щось написати, думки наче самі приходять, римуються чи навіть не римуються. Відбувається щось дуже дивне, немов потік, у якому ти опиняєшся. Наприклад, пригадую один із моїх віршів:

«Стоїть в дворі засніжена черешня,

Нема на ній узимку черешень,

І пада сніг у соте, як у перше,

Вночі він білий, білий він і вдень.

Стоїть черешня, біла та холодна,

Зимова наречена, молода,

Стоїть стара, стоїть собі черешня,

А із дупла синочка вигляда»

Поезія часто стає для мене джерелом натхнення для живопису. Вона формує образи, які потім трансформуються у кольори, форми та лінії на полотні. Цей досвід навчив мене глибше відчувати й передавати тонкі настрої, створюючи гармонію між словом і зображенням.

- Чи є у Вас улюблені художники або мистецькі напрями, які вплинули на Ваш стиль?

- Мене завжди захоплювали імпресіоністи. Ще у школі, в селі, я читала серію «Життя видатних людей» і розпочала саме з Ван Гога. Тоді картин я не бачила, бо мистецтво в селі це було щось далеке. Школа, друзі, дім - все було однаковим. А потім Луцьк, нові люди, новий досвід - усе це формувало інше бачення та інші переживання і я продовжувала знайомитися з життям художників, таких як Матісс.

Їх історії дали мені величезний поштовх, тоді я зрозуміла, що через творчість можна виражати свою душу, свої переживання, і це - шлях до наповненого життя. Малювати для мене стало способом виходу творчої енергії, яка доповнює життя і створює нові зв’язки.

- Чи є у Вас нездійснені мистецькі проєкти або мрії, які Ви плануєте реалізувати в майбутньому?

- Я мрію створити виставку під назвою «Траєкторія польоту» або «Вершини і долини». Вона буде про життя - про його злети й падіння. Я б включила в неї свої ранні роботи, мініатюри, графіку, пастелі та експериментальний декор, щоб показати, як із будь-якого матеріалу можна створити щось унікальне. Також планую зробити камерну виставку, поєднавши 30 робіт з моїми афоризмами. За три роки я написала понад 350 афоризмів, а перед війною видала збірку з 270 афоризмів. Тепер мрію видати все разом, у гарному оформленні. І ще одна ідея — створити гігантську скульптуру під назвою «Динамічна спіраль».

Вона вже повністю сформована в моїй уяві. Це був би масштабний проєкт, але для його реалізації потрібна команда і великі кошти.

- Як Ви вважаєте, яку роль відіграє мистецтво у формуванні суспільної свідомості?

- Мистецтво має здатність змінювати свідомість. Людина, яка дивиться на картину, повинна відчути її, знайти відгук у своїй душі. Проте сучасне мистецтво часто дозволяє собі все, і не завжди це сприяє духовному зростанню чи усвідомленню. Я вважаю, що людина повинна спочатку пізнати себе, зрозуміти свою дуальність - добро і зло, які є в кожному. Коли людина дивиться на картину, вона має побачити, що добро перемагає, що любов є джерелом щастя, але для цього потрібно пройти свій шлях, пережити труднощі, зрозуміти їх і знайти баланс.

- Як змінилося Ваше сприйняття мистецтва з початку кар’єри до сьогодні?

- Спочатку мій девіз був: «Мистецтво для людей», - це давало мені стимул працювати, але з часом я зрозуміла, що не всі проєкти викликають відгук у душі, часто вони стають просто проявом его. Я ціную ті роботи, які мають стрижень, які роблять людей добрішими та щасливішими. Адже щастя — це не в матеріальному, це вміння приймати те, що дає життя, шліфувати себе як людину, не осуджувати інших, бути чесним із собою. Найважливіше в житті - діяти. Надія має значення, але тільки дія здатна щось змінити.

- Як ви хотіли б, щоб вас запам’ятали як митця?

- Я не прагну слави, мені не подобається коли хтось мене шанує чи говорить про мене. Часто думаю, що колись віддам свої роботи, а сама зникну, щоб ніхто не знав, де я і що зі мною. Для мене важливо не залишати слід заради визнання, а щоб мої роботи говорили самі за себе. 

- Які поради Ви б дали молодим художникам, які тільки починають свій шлях у мистецтві?

- Вірте в те, що робите. Рухайтеся вперед, відчувайте, що ви потрібні світу. Найважливіше - віра в себе і свою справу, без сумнівів. Сумніви ведуть до відчаю, а цього не можна допускати, якщо відчай приходить, тоді дозвольте собі раз відчути його, але потім знайдіть в собі сили рухатися далі.

- Розкажіть про Ваш досвід перебування в Почаївському монастирі.

- Так склалося, що до 28 років я прожила своє життя дуже насичено, як кажуть «на повну катушку». Я ніби пройшла все, що могла: емоційно, почуттєво, життєво і в якийсь момент зрозуміла, що далі йти нікуди, настала внутрішня криза. Я почала шукати вихід і так сталося, що в мене були друзі, які часто розповідали мені про монастир. Я подумала: «Ось цього досвіду в мене ще немає» і тоді почала читати Євангелія, цікавитися істиною. Після чого я усвідомила, що мені потрібно в монастир, бо саме там я зможу щось пізнати. Віра, надія, любов - усе це почало відгукуватися в мені. Я була найщасливішою людиною, коли вирішила туди піти, але проживши там певний час, я вийшла звідти зовсім іншою - нещасною.

У монастирі все так само як у звичайному житті: ті самі спокуси, ті самі емоції, але через тісне коло все стає набагато помітнішим. 

Вікторія Давидюк

Читайте також:

• «Вівтар свободи»: у День Соборності презентували ікони на бронежилетах захисників
• Козак у творчості та житті: історія художника Івана Кечми з Волині