«Він був непохитним щитом України»: історія життя й трагедії прикордонника Сергія Деркача з Волині

Життя військового раптово обірвалося за кілька хвилин до початку бойової місії на військовому полігоні. Він пішов із життя у строю, залишивши по собі світлу пам’ять і велику родину. 

Спогади про воїна опублікувала газета «Полісся».

На превеликий жаль, українські бійці гинуть не лише серед гуркоту снарядів і вибухів на полі зіткнення з ворогом — війна залишає свій невидимий слід в їхніх серцях, стискаючи болем і тривогою. Іноді цей тягар стає нестерпний, і рана, що рве душу зсередини, буває сильнішою за кулі. Так смерть забирає життя, воїнів, які не зрадили і завжди залишалися вірними своїм життєвим принципам — мужності, честі та обов’язку патріота.

Саме так сталося з майстер-сержантом прикордонних військ Сергієм Деркачем. Охоронець державного кордону понад двадцять п’ять років сумлінно служив із гідністю, як чоловік вірний присязі, який не кидає свій пост за жодних обставин. Але коли настав час замінити вартових побратимів на Донеччині, його наздогнала раптова смерть. Сорокап’ятирічний військовий мріяв бути там, де точаться нестерпні бої і вирішується майбутнє його Батьківщини, щоб і надалі віддано служити їй. Втім доля розпорядилася інакше — його шлях обірвався раніше, ніж він встиг зреалізувати цей щирий намір.

Своє професійне зростання Сергій Деркач розпочав у школі сержантів на Черкащині, де закладалися основи його військової витримки та лідерства. Згодом він сам передавав знання і досвід молодим прикордонникам, готуючи їх до непростих реалій служби. У 2017 році в період АТО/ООС кар’єра привела його на передову до Мар’їнки, що стала новим випробуванням і викликом.

Під час служби на сході Сергій Анатолійович зустрічав не лише противників за переконаннями, але й місцевих мешканців, відданих Україні. Вони усіляко підтримували наших військових, виявляли повагу і шанували їхній внесок у захист країни. Пройшовши крізь лють і бурі фронтових буднів, сержант повернувся додому — на Волинь, звідси не відступав він ні на крок навіть тоді, як війна охопила усю країну.

Хоч іноді Сергія турбували непомітні симптоми недуги, втім ніхто в родині не підозрював, наскільки серйозною була хвороба його серця. Однак прихована болячка невблаганно послаблювала його організм, гнітила зсередини, готуючи несподіваний удар долі.

— Попри те, що чоловік відчував втому, легку задишку та нестабільний пульс, ми не могли усвідомити справжню тяжкість його стану. Ці симптоми списували на перевантаження та щоденні виклики служби, адже він завжди залишався сильним і відповідальним. А пізніше, коли Сергій проходив лікування у госпіталі, попередження лікаря про серйозну хворобу серця прозвучало для нас ніби грім серед ясного неба. Не виключено, що його стан міг погіршитися через те, що чоловіка відправляли з підрозділу, що базувався на Рівнещині, у Краматорськ.

Тож стрес і навантаження, мабуть, дали свій відбиток. Напередодні свого від’їзду, коли речі були спаковані і автомобіль був готовий вирушати на схід, ми ще встигли поспілкуватися по телефону. Але в короткій розмові Сергій відзначив, що має ще перевірити екіпаж та привести усе необхідне до ладу. За якусь мить я набрала до нього ще раз, але цього разу по той бік стояла тривожна мовчазна тиша. Як згодом повідомили побратими, Сергія знайшли мертвим з телефоном у руках, — ділиться пережитим болем дружина Людмила Володимирівна.

Зі своєю вірною супутницею життя пані Людмилою Сергій ділив і тривожні вечори, і світлі миті родинного щастя. Вони виростили трьох синів, які любили батька за його доброту і щирість. Старший, Олександр, наслідуючи голову родини, також став на шлях служіння Батьківщині. Нині він лейтенант прикордонних військ.

Середній, Андрій, опановує IT-технології в університеті, а наймолодший, Денис, ще школяр, але вже встиг потішити тата своїми стараннями в науці. В останні дні перед смертю татка дванадцятирічний хлопець похвалився йому грамотою, яку отримав за досягнення та успіхи в навчанні. Батько щиро радів за нього і пишався сином.

Як і багатьох інших визволителів України від російського ярма, Сергія не злякала війна, не зламала втома, однак лише підступна хвороба змусила тіло зупинитися. Але душа мужнього захисника залишилася з тими, хто продовжує боротьбу, виконає його місію до кінця. Висловлюємо щирі співчуття родині полеглого прикордонника. Світле ім’я Сергія Деркача назавжди залишиться в строю тих, хто оберігав Україну.

Леся МІНІБАЄВА, село Підцир’я

Читайте також:

• «Найважче – втрачати побратимів, з якими воював із перших днів»: історія воїна «Ската» зі Сталевої Сотки
• «Відправляючись на завдання, син, мабуть, передчував, що назад уже не повернеться…»: спогади матері про Героя з Волині
• «Поховав себе заживо, коли прилетіла ворожа міна»: історія поліцейського з Волині, який рік служив у складі стрілецького батальйону