«Він любив пшеничне поле і соняшники»: спогади дружини про загиблого на війні чоловіка Андрія Сапігу з Волині

Пані Руслана родом з Тернопільщини, але коріння її проростає на Волині, звідки родом була мама. Так склалося, що Руслана одружилася з Андрієм Сапігою, який народився в селі Житані на Володимирщині. Там подружжя розпочинало своє спільне життя, а згодом переїхали до Володимира, - пише газета «Місто вечірнє».

Оскільки в родині зростало трійко діток, Руслан Сапіга не був зобов’язаним іти до війська. Та коли розпочалася війна, чоловік у перші ж дні пішов добровольцем. Напередодні ще встиг бути присутнім на реєстрації шлюбу сина Назара. 22 вересня 2022 року його життя обірвала ворожа куля. Це трапилося в селі Приморському Печенізького району на Харківщині.

Вирушаючи на війну, Андрій сказав, що має стати прикладом для Назара і Микити, своїх синів, захистити країну для того, щоб діти жили мирно, не знаючи страхіть війни. Захисника поховали на кладовищі в селі Житані, де спочивають його рідні, в тому числі та мама.

- Не раз, прибираючи на цвинтарі, Андрій ніби жартома просив поховати його саме там. Я, звичайно, тоді не сприймала його слів серйозно, - крізь сльози говорить пані Руслана. – До останньої хвилини я не вірила, що вже навіки втратила свого коханого. Він був дуже доброю, чуйною людиною, і про це скаже кожний, хто його знав.  

Родину героя підтримують хороші та вірні друзі, яких він мав дуже багато. Є серед них і військові. При любій вільній хвилині вони провідують побратима на кладовищі. 

- Руслан весь час гарно відгукувався про своїх друзів, - продовжує спогади пані Руслана. – Коли Руслана не стало, друзі повідомили мене про це. Коли я їхала туди, вони весь час телефоном передавали мені координати. Ці шляхетні люди не залишили мене саму, допомагали, супроводжували. Великим горем втрата 40-річного сина стала і для старенького тата. Важко без батьківського плеча і дітям, особливо найменшому, 12- річному синочку Микиті. Він вже мріє за прикладом тата стати військовим, захоплюється англійською мовою. 

Як дружина загиблого героя пані Руслана взяла участь в конкурсі «Жива». Правда, в дитинстві малюванням не захоплювалася. Навіть не відчувала потягу, хоч малюнки любила переглядати. Проте організатори конкурсу не звертали увагу на здібності до малювання, на техніку виконання, але на той талант, який схований у серці. Всі учасниці конкурсу малювали серцем. 

- Після загибелі Андрія я роздумувала над тим, щоб поїхати на відпочинок, але усвідомлювала, що повернусь до свого горя. А тому нікуди не прагнула, лише відпускала сина, - ділиться пані Руслана.  – При першій зустрічі ми познайомилися з дуже милою і привітною художницею Тетяною Салухою, яка стала нашою наставницею. Готуючись до конкурсу, я чомусь виношувала в думці колоски пшениці. Мій коханий чоловік любив землю, любив вирощувати сільськогосподарські рослини, особливо пшеницю і соняшники. Навіть з передової він телефонував мені, щоб перевірила, чи немає бур’янів у пшениці, чи все доглянуте.

Під керівництвом пані Тетяни ми отримали фарби, інвентар, папір тощо. Саме наша наставниця націлила нас на те, що це не має бути шедевр, а те, що є в душі. Ось так я створила малюнок, де зобразила око, яке наглядає за колоссям пшениці. Це око символізує світло і тепло. Саме очима, повними світла і тепла, доглядав рідне поле мій чоловік. Він жив тим, що доглядав за полем. Попри те, що ми мешкаємо в місті, душею завжди в селі. Ми навіть планували, що залишимо будинок дітям, а самі переїдемо в село, де і будемо доживати віку. 

На початку конкурсу нам включили розповідь про ангелів. Адже ми своїх чоловіків уявляємо ангелами. Та, скажу чесно, настільки захопилася малюнком, що далеко не все почула.

Дружину захисника дивує байдужість людей. Пані Руслана не може зрозуміти тих, хто не виходить на коридор шани або робить це поспішно, не замислюючись, наче відбуває певний ритуал. Жінка вважає, що людей не слід примушувати до будь-яких акцій. Потрібно так зробити, що вони самі зрозуміли, яку шану в них заслужили захисники України та заслуговують пошани у свої останні хвилини. 

- Нам, дружинам загиблих військових, дуже важко морально, бо фізичні проблеми ми ще подолаємо. І як добре, коли поруч є друзі, які підтримують, телефонують, яким можна відкрити душу. Не може не турбувати що існує ставлення до військових. 

Діти – це головна втіха і підтримка пані Руслани. Народився внучок Владислав, якого ще встиг побачити дідусь. Проте жінка вважає, що подібні конкурси – це велика підтримка для жінок, що втратили коханих. Вони сприяють створенню кола спілкування, душевним зустрічам. Хорошою стороною є те, що був відсутній дух змагання. Кожен виражав те, що було в його душі. Але всі старалися, щоб не підвести свою наставницю, яка багато їм допомогла. 

Антоніна Булавіна м. Володимир 

Читайте також: 

• «З перших днів вторгнення боронив Україну»: спогади про загиблого Героя з Волині Віталія Козачука
• Спогади дружини полеглого Героя з Володимира: «Серце відчуло біду за три дні до загибелі чоловіка»