Спогади дружини полеглого Героя з Володимира: «Серце відчуло біду за три дні до загибелі чоловіка»

«Не можу пояснити причину, але ось уже упродовж багатьох років напередодні смерті когось із рідних у мене починає тиснути в області серця. І коли того дня, а це була середа, з’явилися знайомі симптоми, зрозуміла: варто чекати біди, - ділиться спогадами дружина полеглого героя Юрія Града Ірина. - У п’ятницю стало геть зле, навіть ліки не допомагали. Серце тріпотіло так, здавалося, вискочить з грудей. А в суботу з невідомих причин стала дуже плакати, сльози лилися градом і я не могла їх зупинити, та водночас пояснити сама собі, чому плачу, і чому душу рве на шматки? Якби ж могла знати, що саме того фатального дня мого Юри не стане…».

Юрій народився і виріс у Володимирі. Крім нього у сім’ї є ще старша сестра Ольга. Після закінчення ЗОШ №2 (тепер ліцей №2 Володимирської міської ради) вступив до Володимирського фахового коледжу на електромонтера. По його закінченні працював на меблевих підприємствах «Гербор Холдинг» та ТЗоВ «Венгер».

З 2007 року до початку повномасштабного вторгнення трудився електромонтером у Володимирській філії ПРаТ «Волиньобленерго». Зі слів дружини, чоловік брав участь у зборах резервістів, і коли принесли повістку, без вагань пішов до ТЦК та СП (військкомат). 

Спочатку проходив службу в охороні 14 ОМБР, а у травні був переведений у бойову частину. У липні у складі 2 батальйону вирушив у зону ведення бойових дій. Звідти дзвонив щодня, за виключенням, коли йшов на позиції. Про тамтешнє життя не розповідав, не хотів, щоб рідні знали, що насправді діється на лінії фронту.

Натомість цікавився домашніми справами й давав поради та настанови з ведення господарства. Здебільшого такі розмови вів із сином Віталієм, котрому на той час виповнилось 16, і який за відсутності батька взяв на себе чоловічі обов’язки по дому. 

«Чоловік любив поратись по господарству. Хоча воно у нас було невеликим, але йому подобалось дбати про живність, обробляти город, щось майструвати. Загалом він полюбляв бути вдома, і категорично відмовлявся кудись їхати на відпочинок. Навіть на Світязь я їздила з дітьми без нього.

Свою нелюбов до активного відпочинку пояснював тим, що його втомлює дорога. Хоча коли друзі запрошували нас на природу десь не далеко, не відмовлявся. Ось такий був домашній хлопець».

Ірина з Юрієм познайомились на свято Івана Купала у 2004 році. Хоча знаки уваги чоловік почав приділяти значно раніше. 

«Я працювала продавцем в одному з магазинів у районі військового містечка. Одного дня двоє строковиків завітали, щоб купити кілька кілограмів оселедців. Тоді ще поцікавилась, навіщо їм стільки багато? Один із них пояснив, що у частині щось святкують, і старші по званню відправили їх до магазину. На цьому наша розмова закінчилась, хлопці, розрахувалися й пішли. Тоді якось не звернула уваги на одного з них, бо розмовляла з іншим. Утім він запам’ятав мене, і став частіше заходити до магазину.

Згодом почав приділяти знаки уваги, то квітку подарує, то на ціннику напише, що кохає мене. Та на знайомство наважився на свято Івана Купала. Того дня поверталася з роботи, а Юрій наздогнав мене і попросив дозволу провести. Вже біля дому сказав, що хоче, щоб я стала його дівчиною, і дав три дні на роздуми. Його слова стали несподіванкою для мене і водночас розсмішили. Ми почали зустрічатися, за пів року одружились, і він став ніжно називати мене – моя градушка. Вже потім зізнався, що коли вперше побачив, для себе вирішив: буду його».

У шлюбі майже один за одним народилося двійко діточок - донечка Оля та син Віталій. Ірина з Юрієм жили, працювали та займалися їхнім вихованням, будували плани на майбутнє і мріяли дожити до старості та няньчити онуків. Усе змінила війна. 

«Я відчула, що настрій чоловіка почав змінюватись. Хоч він не зізнавався, але інколи у розмовах не приховував, що ситуація є складною через брак озброєння та людей. Траплялось, його з побратимами не було кому міняти на позиціях, і він перебував там по кілька тижнів. Не маючи з ним зв’язку, починала бити тривогу, і дзвонила його побратимам, щоб дізнатися, чи у нього все гаразд. Того дня, 19 листопада, ми розмовляли востаннє. Юра попередив, що йде на позиції, і зателефонує, як тільки повернеться. У голосі була напруга, я відчула, що щось не так. Але не стала нічого питати, розуміла, відповіді не буде. Ми попрощалися, як виявилось згодом, назавжди».

Понеділок добігав кінця, як у ЦНАП, де працює Ірина, зайшли представники ТЦК та СП. Жінка не звернула особливої уваги на них, оскільки вони нерідко приходили у службових справах. Але за кілька хвилин її покликала директорка. Увійшовши до кабінету, в очі впала пляшечка з нашатирем що стояла на столі. Вона одразу зрозуміла причину їхнього візиту. 

«Після звістки про загибель чоловіка, переді мною постала непроста місія – повідомити свекруху. Сама не наважилась це зробити, тож звернулась за підтримкою до дівчини племінника, яка має медичну освіту, і є частим гостем у нашому домі. Донечка ж дізналася про смерть Юри з соцмереж, і одразу зателефонувала зі словами: «Мамо, це правда, що тата більше немає?» Діти дуже важко перенесли смерть чоловіка, лише зараз починають оговтуватись, хоча й досі не віриться, що Юри більше немає. Інколи здається, що він просто не виходить на зв’язок». 

Юрій Град загинув в результаті артилерійського обстрілу на Куп’янському напрямку. Один із уламків потрапив у ключицю, інший пройшов повз бронежилет і поцілив у серце. Зі слів побратима, з яким Ірині вдалося обмовитися кількома словами телефоном, Юрій ціною власного життя врятував іншого військовослужбовця. Як саме це відбулося, достеменно не пояснив, але додав, що її чоловік – справжній герой.

На похороні був присутній один із побратимів, від якого жінка дізналася про те, що той також завдячує життям Юрію. Одного разу під час виконання бойового завдання він ледь не наступив на розтяжку. І якби не Град, котрий вчасно помітив небезпеку, того б ймовірно його вже не було б у живих. 

«Чоловік завжди мислив стратегічно, й умів донести до оточуючих власну думку. На роботі користувався авторитетом, його поважали, до нього дослухались. А коли його не було, хлопці казали: «Немає Юри – немає роботи». Між собою жартома називали його градусом через прізвище, яке на війні стало його позивним».

Після загибелі Юрій часто снився Ірині. Одного разу вона побачила його в окопі з автоматом у руках. В іншому сні разом йшли засніженим полем, а за ними бігли дві собаки, одна руда, інша - чорна. «Заберімо їх додому, інакше вони замерзнуть», - запропонувала Ірина, і Юрій погодився.

«Напередодні відправки на фронт чоловік насправді привів рудого пса, який залишився у нас. А після його загибелі прибився ще один, чорного кольору, я не знала, що з ним робити, і підгодовувала. Та коли прокинулась від дивного сновидіння, вирішила не виганяти чотирилапого друга».

У крайньому сні Юрій ніжно обійняв Ірину, поцілував і сказав, що кохає. Більше не снився.

Юрія Града нагороджено медаллю «Хрест свободи», нагрудним знаком «Золотий хрест» та пам’ятною відзнакою Князівський хрест Героя «Навіки в строю» (посмертно). Поховали воїна на Федорівському кладовищі на Алеї Слави. У нього залишилось двоє дітей, дружина, матір та сестра.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• І через 3 роки після смерті Героя з Волині на його мобільний дзвонять побратими: спогади про старшого лейтенанта Тараса Мельника
• «Наряд, у який захисник заступив разом із побратимами, на жаль, став для них останнім»: спогади про Героя з Волині Миколу Карпука
• Універсальний солдат та тато-мрія: спогади про молодого Героя з Волині