«Наряд, у який захисник заступив разом із побратимами, на жаль, став для них останнім»: спогади про Героя з Волині Миколу Карпука

Про це пише газета Ратнівщина. 

Захисник народився 19 квітня 1977 року у простій селянській родині Миколи та Євгенії Карпуків. Він був другою дитиною в сім’ї. На момент його появи на світ у родині вже підростав дворічний Василь. Вони жили звичним сільським життям. Аби щось мати, утримували велике господарство. Синів привчали до праці. Та лихо у їхню сім’ю прийшло несподівано – трагічно загинув батько Микола. Мати, скільки могла, працювала, щоб підняти на ноги і відправити в самостійне життя хлопців.

Микола одружився з місцевою дівчиною Людмилою. Пішов у прийми. Разом з дружиною народили і виховали трьох синів – Руслана, Владислава і Дмитра. Карпуки були знаними господарями. Отримали навіть відзнаку від сільської ради у номінації «Найкраще обійстя». Однак у житті – як на довгій ниві. З роками усе змінилося. Невдовзі мине три роки, як померла Людмила. Сини пішли у доросле життя. Молодші Владислав та Дмитро мешкають і працюють у Луцьку. Найстарший Руслан був одружений, має доньку і сина, брав участь в АТО. Нещодавно пішов до лав ЗСУ.

Шлях Миколи Карпука до армії розпочався у серпні минулого року, коли його мобілізували. Став солдатом третього прикордонного загону. Служив на східному напрямку. Коли телефонував до друзів, то розповідав, що хоч він і в зоні бойових дій, але йому там добре, усім забезпечений. Він бачив пекло війни і розумів усі ризики. Казав: «Я не знаю, чи повернуся додому живим, але якщо судилося вмерти, то краще загинути на війні»!

У селі пригадують, що він був надзвичайно доброю людиною, трудягою. Мабуть, за ці якості його люб’язно називали «Колюсиком». Хоч опинився на війні, проявляв турботу про рідних. Особливо йому хотілося довести до ладу могили дорогих серцю людей. І процес цей він встиг розпочати – замовив пам’ятники для дружини, для батьків. А ще турбувався, щоб не було холодно в хаті й наступної зими попри те, що в ній ніхто не жив зараз. Замовив дрова, знайшов людей, які їх порубають і поскладають. Казав, що хоче, щоб не було холодно, якщо хтось із синів навідається додому.

19 квітня Миколі Миколайовичу мало виповнитися 47 років. На жаль, не судилося. Йому навіки залишиться 46! Уночі 9 квітня він загинув від артилерійського обстрілу противника. Той наряд, у який захисник заступив разом із побратимами, на жаль, став для них останнім. Отримані поранення були несумісними з життям.

Відспівали Миколу Карпука 11 квітня у Свято-Михайлівському храмі с. Гута.

Сумують за загиблим гутянці усім селом. Через усе своє непросте життя він проніс доброту і працелюбність. А коли помирає добра людина, її дуже шкода, хай навіть вона чужа нам. У рази більше жаль, коли доводиться прощатися з захисниками України!

Читайте також: 

• «Попри кров та біль бачила навколо себе прекрасне»: спогади по молоду Героїню з Волині
• Головний сержант бригади «Хартія»: спогади про загиблого Героя з Луцька Олександра Ющенка
• «У селі вже знали, що Сергій загинув, але мені про це ніхто не говорив»: спогади про батька трьох дітей, Героя з Волині