І через 3 роки після смерті Героя з Волині на його мобільний дзвонять побратими: спогади про старшого лейтенанта Тараса Мельника

Про це пише газета Волинь 

Пішов у військкомат у червні 2015 року, щойно наново навчився ходити без милиць. Почувався настільки своїм на передовій, де були потрібні справжні чоловіки, що не зважав ні на «вмонтовану» в кінцівку металеву пластину, ні на застороги лікарів про те, що великі навантаження на неї можуть викликати зворотну реакцію.

У боях «Шах» (так кликали волинянина бойові побратими), здавалося, горів ненавистю до ворогів й був незамінним другом для всіх, хто в пеклі війни опинявся з ним поруч.

«Тарас став моєю єдиною надією…»

Було ж, що Іван Антонович і Мирослава Адамівна Мельники почувалися щасливими у своїх мріях і багатими надіями. Свого часу сім’я переїхала мешкати з Луцька в Мар’янівку. Жителі селища і всієї довколишньої округи досі пам’ятають Івана Антоновича відповідальним начальником залізничної станції Горохів та добрим господарем у своєму обійсті. Пані Мирослава сумлінно працювала під його керівництвом старшим товарним касиром.

У промінні батьківської любові їхні діти – Тарас і Оленка – підростали гарні, як цвіт. Не було такої роботи, якої біля мами не навчилася б робити донька. Тарас, як і хотів, став працювати слідчим, закінчивши Львівський інститут. У ті радісні дні, коли діти дорослішали й будували найкращі плани, батькам навіть у найстрашнішому видінні не марилося, що їхні найдорожчі першими за них підуть у засвіти.

 У 2001-му сім’я, здавалося, почорніла від горя, ридаючи над могилою 21–річної Олени. Через два роки дружина й син провели у Вічність главу сімейства.

– І Тарас став моєю душею, спокоєм, єдиною надією, – не перестає горювати за рідними пані Мирослава. Але в році 2021-му мати похоронила сина, а з ним – і своє сподівання чути найпотрібніше слово «мамо», доки Господь даруватиме віку. Важко уявити думки, з якими ця душевна жінка, осиротівши, самотиною стрічає ранки й проводжає дні. Тепер її єдине сонце навіть найтемнішими ночами – то світлі спогади про чоловіка і дітей.

«А в перерві між боями дивував бійців своїми виробами…»

– Мій Тарас мав золоті руки. На кухні залюбки ліпив вареники, у світлиці вишивав доріжку для краси, дуже любив малювати, а в хазяйському дворі – майструвати. В салоні автомобіля зробив такий дизайн, ніби вчився на художника. Коли мав час, то збивав добротні клітки для кролів, дбав про домашніх чотирилапих улюбленців, – Мирослава Адамівна зі сльозами переповідає щасливі миті минулого. 

«Всім осиротілим батькам хочеться бодай найменшої уваги!» 

У своєму домі вона постійно дивиться в щирі світлі синові очі. На портреті ж він, наче живий. Поруч стоять ікони, фігурка Янголят. До них ненька молиться за Небесний Рай для Тараса під його світлим земним поглядом. 

У тому своєрідному куточку пам’яті – грамота, перечитана матір’ю, мабуть, уже мільйони разів: «Нагороджується командир роти другого механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади, старший лейтенант Мельник Тарас Іванович, за мужність, патріотизм, особистий внесок у справу захисту незалежності й територіальної цілісності нашої держави».

Нагороду з цими словами воїн отримав у 2015 році від керівників стражденної Авдіївки. Воював за неї, за Сєвєродонецьк, Новотошківку (теж на Донеччині), щоб усе було – «наша Україна». А в перерві між боями робив підручним інструментом усе, що міг, щоб подивувати й порадувати побратимів єдиним у своєму роді виробом.

Скажімо, у Берестечківському народному музеї й досі на почесному місці є експонат, власноруч зроблений Героєм АТО Тарасом Мельником – тризуб із гільз.

Син ревно береже телефон тата

Сучасники, з якими розмовляла про Тараса Мельника, розчулювали до сліз словами-посвятами цьому Героєві.

«Цього випускника Борочичевського ліцею я пам’ятаю скромним хлопчиною. Сором’язливий, щирий, веселий, енергійний, відповідальний, справедливий, – поділилася сокровенним із читачами «Волині» класний керівник Тараса Мельника Ольга Лінчинська. – У школі навчався добре, багато читав, був ерудованим, вихованим. Він любив своїх однокласників, був готовий прийти на допомогу будь-якої миті й ця риса з віком розвинулась у нього найбільше, адже він виріс мужнім, сильним чоловіком, справжнім патріотом своєї країни.

Пам’ятаю його завжди спокійне, усміхнене обличчя. Розумні очі, повні надії, при зустрічах – усмішка й привітність. «Як поживаєте. Як Ваше здоров’я? А чи є ще в школі такі непосиди, якими  були ми? Сьогодні «двійок» у щоденники багато поставили?» – засипав запитаннями серед вулиці, даруючи гарний настрій. Я дякую долі, що мала такого учня».

… Здавалося, не відчував болю поранень, контузій, погляду смерті, як бачив перед собою ворога. У серпні 2016 року потрапив у лікарню, далася неабияк взнаки хвора нога. Довго лікувався у військових госпіталях Луцька, Львова.  

…Незабутній «Шах» помер 14 січня 2021 року. Ціннішою від діамантів для родини є його пам’ятна відзнака – хрест «Мужність». Спогадами про чоловіка й батька дорожать дружина Світлана і син Іван. Іванові Тарасовичу – 25, він – навчається на магістратурі Луцького національного технічного університету. Тата згадує строгим, відповідальним, добрим, турботливим водночас і ревно береже його мобільний телефон. Радіє, коли він дзвонить. «Шаха» пам’ятають бойові побратими й Мельнику-меншому це, звісно, дуже важливо.

– Чи отримуєте пільги від держави? – запитую Мирославу Адамівну.

– Ні, – коротко відповіла вона. – Від держави допомоги не отримували навіть тоді, коли Тарас був живий і лікувався від поранень... 

Жінка адресує  вдячність за моральну підтримку хіба що працівникам Мар’янівської селищної ради зі щемними словами: «Всім осиротілим батькам хочеться бодай найменшої уваги!»

Леся ВЛАШИНЕЦЬ. 

Читайте також: