Волинянка відроджує традиції: хустки та сорочки вишиті гладдю як культурна спадщина

Любов Гаврилюк із Погулянки пів життя присвятила бібліотечній справі, а вже на заслуженому відпочинку відкрила в собі нове покликання — відроджувати давнє мистецтво вишивки гладдю. Її хустки та сорочки — це не просто робота голкою, а любов’ю гаптована молитва для нащадків.

У родинних скарбницях зберігаються й інші безцінні речі: вбрання, килими та портрети будівничих української культури, вишиті хрестиком руками, що творять історію, пише газета «Полісся».

«Що то війна така несправедлива, що то так нас не люблять ті московити, мені хотілося продовжити роботу наших мам і бабусь. Їм було ніколи, за роботою вони не мали часу, але ткали, пряли, вишивали. А я що? Нехай буде на згадку! – бадьорим голосом зізнається 75-річна Любов Панасівна. – Мені кортить вишивати, бо хочеться, щоб наші традиції не пропали на зло загарбникам...»

Так, років зо 6 тому пані Любов, натхненна маминою 80-літньою хусткою, купила муліне й почала працювати над своїм першим автентичним головним убором. Вишила чорним і червоним калину. Звісно ж, причепила кетяги. Потім ще одну кольорову хустину наготувала, а тоді вже їй «вельми схотілося вишити колоски з волошкою», позаяк мала таку сорочку і вирішила доповнити її хусткою. Минулої зими вишила підряд 9 хусток – для усіх своїх. І зараз не сидить: за листопад – дві сорочки, задумала уже й третю. То маки з колосками і волошками, то з братиками.

Узорів у майстрині не займати, але ж її творча душа спрагла неповторності, тож щоразу Любов Панасівна поєднує все нові й нові мотиви. Малює на папері, переносить на тканину, а тоді вже нитка за ниткою на полотні оживає велична краса. Не менше 3-4 годин на день, бо ж неможливо відірватися від розпочатого.