Гучно щодня, 24/7: історія медикині з Волині, яка рятує життя на передовій і в тилу

Медик розповіла про свою роботу та те, чим наповнене її життя, - йдеться на фейсбук-сторінці Волинського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

- Людмило, розкажіть, що спонукало вас обрати медичну спеціальність?

- У своїй родині я медик у четвертому поколінні. Брат моєї прабабусі був хірургом. Бабуся працювала головним лікарем дитячої лікарні та мала спеціальність дитячий хірург. Дідусь був нейрохірургом, а покійний тато – анестезіологом-реаніматологом. Мама працює педіатром.

Моя родина певною мірою руйнує стереотипи про лікарські династії. Маю на увазі, що діти медиків не мають іншого вибору як йти шляхом своїх батьків. Але мені з самого дитинства наголошували: у медицині працювати без любові до пацієнтів і до того, що робиш – не варто.

У 10 класі я ще шукала себе і всерйоз думала про професію перекладача англійської мови. Але атмосфера служіння людям, в якій я виросла, захопила настільки, що я обрала медицину. Тому прийняла рішення поступати на медичний факультет Ужгородського національного університету. Там і здобула фах «лікарська справа».

- Як ви потрапили на Волинь?

- Уся моя родина хотіла, щоб я залишалася на Закарпатті. Але коли я закінчила університет, то навіть зраділа державному розподілу, бо хотіла самостійно проявити себе. Побачити, чого я варта насправді. Хотілось якоїсь критики та незаангажованої оцінки в області, де мене ніхто не знає. Так я потрапила у 2015 році на Волинь по державному розподілу.

Спочатку проходила інтернатуру. А з 2017 року почала працювати у Ківерцівському відділенні екстреної медичної допомоги, яке тоді очолював Анатолій Каленюк. Його колектив став для мене другою родиною. Тут були мої перші кроки у професії. Я вдячна людям, з якими працювала, за опору та підтримку. До цих пір дякую Богу, що послав мені саме таких колег: професійних, надійних та безмежно добрих.

- Чи легкими для вас були перші кроки у професії?

- Скажу відверто: було важко приймати перші самостійні рішення. Боялася щось зробити не так. Адже на лікарю лежить особлива відповідальність, а його рішення – критично важливі для пацієнта. Але я завжди відчувала підтримку колективу. Це допомогло мені адаптуватися. Мої найкращі у світі колеги постійно вчили мене, що потрібно вірити у свої сили і як приймати швидкі рішення в екстрених ситуаціях.

- На перші роки вашої професійної діяльності випали чималі випробування. Зокрема пандемія коронавірусу. Які враження залишилися від тих часів?

- Ці часи зараз згадую так, нібито це було в іншому житті. Наче переглянула якийсь фільм. Пам’ятаю важких пацієнтів на кисні. Пригадую про переживання у чергах на приймальних відділеннях. Про довгі сільські дороги. Особливо переживала за пацієнтів, яких ми транспортували з далеких сіл. За себе особливо не хвилювалася, так як мешкала сама.

- Розкажіть про виклики, які найбільше запам’яталися.

- Пригадую мою першу успішну реанімацію. Це був чоловік з села Тростянець. У нього був інфаркт міокарда з кардіогенним шоком. І біля села Дачне, по дорозі у лікарню, в пацієнта зупинилося серце. Ми відразу ж побачили це на моніторі і застосували дефібрилятор. Серцевий ритм вдалося відновити на другій хвилині.

Коли чоловіка довезли до Волинської обласної лікарні, він уже був у стані свідомості. Трохи збуджений, але головне що живий. Я запитувала про його подальшу долю. Чоловіка вдалося вилікувати. Я чітко пригадую ті емоції. Яке це було щастя для мене – провести першу успішну реанімацію. Їх неможливо порівняти ні з чим.

- Коли потрапили з Ківерець до Луцька?

- На початку 2022 року. Десь за місяць до повномасштабного російського вторгнення мене перевели у Луцьке міське відділення ЕМД №2. У великому місті є своя специфіка роботи. З одного боку, викликів побільшало. Але відстань скоротилася. Та й до лікарень близько. Коли працювала у Ківерцях, було значно більше переживань за дорогу, щоб вчасно доставити пацієнта.

- Думаю усі з нас пам’ятають перші дні повномасштабного російського вторгнення. Якими були ці дні для вас?

- 24 лютого вранці я мала їхати на чергування. Але ранок цього дня розпочався з вибухів. Пригадую, зайшла у маршрутку. Усі люди в паніці та схвильовані. Автобус їхав через село, а не звичним маршрутом, оскільки траса була перекрита через прильоти ракет. Але в мене була головна думка: якомога швидше дістатися на роботу, бо я там потрібна найбільше. У той день люди намагалися не викликати екстрену допомогу часто.

Певно, підсвідомо розуміли, що у медиків екстренки в такий страшний день можуть бути більш нагальні справи. Пригадую, ми виїхали з приводу епілептичного нападу, а через дві хвилини диспетчер телефонує і каже: виклик відмінено, оскільки люди надали допомогу хворому самостійно.

- Людмило, розкажіть про спробу евакуації оточених українських військових та цивільних з «Азовсталі».

- Передусім хотіла б окремо відзначити, що керівництво КП «ВОЦЕМДМК» на чолі з Володимиром Шмалем доклало багато зусиль для допомоги нашим військовим і постраждалим від наслідків бойових дій українцям. Ця благородна робота розпочалася з перших днів великої війни і ніколи не завершувалася.

Від початку повномасштабної війни ми подавали списки тих, хто бажає бути залученим до надання медичної допомоги на деокупованих чи прифронтових територіях. Всі розуміли: потреба у медичних працівниках там буде особливо гострою. Весною 2022 року надійшла інформація про організацію відрядження для вивезення цивільного населення та військових з «Азовсталі». Проте ця поїздка була невдала.

Ми доїхали до Запоріжжя і чекали на гуманітарний коридор. Там були «швидкі» з різних областей. Але дістатися до «Азовсталі» не вдалося. Російські окупанти підірвали міст і сказали, що більше ніяких евакуацій не буде. Тоді ми ще забрали поранених українських воїнів з Дніпра і відправили на Волинь.

- У 2023 році ви також один місяць працювали у багатопрофільній лікарні міста Вознесенськ Миколаївської області. Поділіться вашими враженнями про цей досвід.

- Я стала однією з двохсот медиків, які підсилювали медичні заклади на деокупованих та прифронтових територіях України у Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях. Даний проєкт фінансувався ВООЗ в Україні. Це був цікавий досвід роботи, який суттєво відрізняється від роботи на екстренці.

Потрібно було працювати з різними пацієнтами, які поступали у лікарню. Стаціонар – це зовсім інша специфіка. Я проводила огляд, надавала невідкладну медичну допомогу і, за необхідності, скеровувала пацієнтів у профільне відділення. Після завершення робочого дня та на вихідні доводилося бути черговою по лікарні. Найважчим було встигнути вчасно надати необхідний об’єм допомоги всім, правильно розставивши пріоритети згідно важкості стану пацієнта.

Мене вразив високий рівень місцевого лікувального закладу, який забезпечений усім обладнанням та препаратами. Також хочу відзначити самовідданість медичного персоналу Вознесенської багатопрофільної лікарні. У 2022 році, коли у місті тривали бойові дії, лікарі та медичні сестри по декілька діб знаходилися в лікарні разом з пацієнтами.

Вознесенськ є містом контрастів. З одного боку, у ньому є сліди нещодавніх бойових дій. А з іншого життя пульсує і відроджується. Я вдячна долі, що познайомила мене з цими чудовими, привітними і незламними людьми.

- У жовтні 2024 року ви взяли відпустку за власний рахунок і поїхали у Донецьку область як лікар з медицини невідкладних станів на евакуаційну бригаду...

- Є така організація – Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова. Я випадково натрапила на їх оголошення про те, що вони шукають лікарів медицини невідкладних станів на евакуаційну бригаду. Заповнила анкету. Через кілька днів мені зателефонували і сказали, що мене беруть. Я давно хотіла долучитися до допомоги нашим військовим, шукала лише спосіб як саме. Тож з радістю прийняла це запрошення. Зібрала речі, взяла відпустку за власний рахунок і поїхала.

Впродовж місяця ми перебували у Донецькій області на Сіверському напрямку. Основним моїм завданням була робота у складі евакуаційної бригади. Евакуація переважно здійснювалася в нічну пору доби. Пік припадав на 3 – 4 ранку. Але часто також були потрібні додаткові руки для роботи у протишокових палатах стабілізаційного пункту, звідки якраз відбувалася евакуація і куди привозили поранених.

Допомагала чим могла. Коли я потрапила на стабпункт, то побачила дуже чітку, злагоджену, як швейцарський годинник, роботу. Але в той же час вона ніколи не робилась в «гарячці». Усі працювали впевнено і спокійно. І дивним чином на все і всіх завжди вистачало часу.

- Чи не було страшно працювати там, де за кілька кілометрів перебуває підступний ворог?

- Перші дні звикала до роботи в нових умовах. До лінії фронту 9 кілометрів. Гучно було щодня, 24 на 7. Колись спокійніше, колись більш інтенсивно. У небі часто літали ворожі дрони. Біля стабпункту – сліди від артилерійських обстрілів. Не скажу, що мені не було страшно. Страх – це один з базових інстинктів людини. Особливо страшно вночі, коли у пітьмі бачиш спалахи від обстрілів. Найстрашнішим з того, що могло прилітати, були КАБи. Щоб бути готовою зробити певні вчинки тоді, коли страх починає проникати у свідомість, я задаю собі одне просте питання: чим твоє життя вартісніше за життя того, хто ризикує ним у цю хвилину? Відповіді не знаходиться. І ти одразу ж починаєш робити те, що повинна. Помолилась Богу і пішла працювати.

Мене особливо вразив один випадок. До нас на стабпункт привезли 200-го, заінтубованого, з апаратом Lucas. Самостійне дихання відсутнє, серцебиття відсутнє. Його намагалися реанімувати півтора години. Задіяні були всі, хто знаходився на стабпункті. Задіяні були й ті, хто привіз його з того пекла. Зроблено було абсолютно все, можливе і неможливе. Я вперше побачила, як намагаються врятувати загиблого героя, а в той час ті, хто вільний, відмивають йому руки і ноги від бруду, глини, крові. На жаль, його душа відлетіла до Господа. Наша совість чиста, бо всі вклали сили і душу на всі 100%, але від жорстокої реальності хотілось кричати.

У цей час мене також дуже підтримав колектив з мого іншого місця роботи – Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства (ВПТПІ) Державної міграційної служби, де я працюю лікарем пункту охорони здоров'я. За що дуже хочеться сказати їм слова вдячності. Багато працівників Волинського ПТПІ вже мобілізовано. Та й в інших моїх колег практично в кожного в родині є той, хто зараз стоїть на захисті нашої країни. Тому на їх підтримку і розуміння я завжди можу розраховувати.

- Які хобі чи заняття відволікають вас та допомагають віднайти душевний спокій?

- Люблю читати і ходити у гори. З художніх книг останнім часом перейшла на українську класику. Наприклад, зараз читаю Квітку-Основ’яненка. Також перечитую книги з медицини для професійного розвитку. Коли приїжджаю додому на Закарпаття, то завжди піднімаюся у Карпати. Чим вище, тим краще. Бо ліпшого місця для душевного спокою і відновлення сил як у горах ти не знайдеш.

Читайте також:

• Учасник бойових дій з Волині після ДТП і двох інсультів потребує допомоги на реабілітацію
• «Рак молодшає, а безпліддя зростає на 50%»: лікарка з Волині про здоров’я жінок під час війни
• Реабілітація військових та цивільних після поранень: як працює новий зал кінезотерапії в Луцьку