Всі діти уже на пенсії, тішать серце п’ять внуків і шість правнуків: волинянка відзначила 99-річчя

Ця людина – жива історія не лише їхнього роду, не лише Лучичів, але частинка історії України, тієї живої історії, яка, на жаль, відходить у небуття, адже на Ратнівщині залишилося дуже мало людей, які народилися у далеких 20 роках 20 століття, - пише газета Ратнівщина.

Родина Томашуків з покоління в покоління була знаною в селі. Це були люди, які важко працювали, але разом із тим велику увагу приділяли грамотності, освіті. Усі, з ким мені вдалося поспілкуватися в процесі підготовки статті, - освічені, інтелігентні, порядні люди. І цеглинки усіх цих життєвих якостей заклали у них батьки.

Ганна Томашук народилася 10 вересня 1925 року у сім’ї Василя та Марії Нікончуків у Лучичах. Як на той час, родина Нікончуків була небідною, навіть заможною. Батько Василь завжди тримався землі, дбав, щоб було на чому трудитися, бо вважав, що не бідуватиме той, хто бодай клапоть своєї землі має. У 1932-1933 роках, коли на Сході України вирував голодомор, наші люди не постраждали. Принаймні від голоду не помирали. Ганна була не єдиною дитиною в сім’ї. Забродівці добре пам’ятають Івана Васильовича Нікончука, брата нашої співрозмовниці, який був головою колгоспу у Поступелі, згодом – у Забродах. А їхній племінник – Микола Іванович Філіпчук – свого часу очолював Забродівську сільську раду.

Ганна Василівна вийшла заміж у 16 років – у 1942 році за Пилипа Томашука, уродженця хутора Нивища тоді Видраницької сільської ради. Він народився у 1920 році у сім’ї Олександра та Уляни Томашуків. Окрім нього, було ще троє дітей – Меланія, Мотруна та Никифор. Останній народився у 1926 році і потри те, що часи тоді були надзвичайно важкі, батьки подбали, аби здобув освіту. Він закінчив Камінь-Каширське педучилище, а потім Львівський університет, став кандидатом наук, доцентом. Родина мала великий земельний наділ, який отримала після комасації. У власності Томашуків були й орні землі, і сад, і ліс.

Після одруження молодята стали жити разом із батьками на хуторі. У 1943 році у них народилася перша донечка Марія. Але так як фронт встановився уже за річкою Вижівкою і дедалі ближче підсувався до їхнього хутора, Томашукам сказали виселятися. Так вони стали біженцями. Тимчасово оселилися на Камінь-Каширщині (села Нуйно, Підріччя). Туди із собою забрали все, що можна було. Гнали корів, коней, аби вберегти від війни. Звідти у липні 1944 року Пилипа Олександровича мобілізували до лав радянської армії. Про його внесок у перемогу в Другій світовій війні розповіла нам донька Надія Пилипівна. Спочатку він перебував у запасному полку у Красноярському краї, в містечку Богатол. Тільки через багато років розповів, як їх там гризли воші і як страждали від голоду. Згодом самі попросилися на фронт. Визволяли Прибалтику. Несподівано, але виявилося, що подробиці про його службу є у напрацюваннях редактора Дмитра Мороза. Отож Пилип Томашук був сапером саперного взводу 167 гвардійського стрілецького полку 1 гвардійської Московсько-Мінської стрілецької дивізії 1 гвардійської армії 3 Білоруського фронту. При штурмі форту на південних підступах до Кенігсберга 21 січня 1945 року з групою бійців підповз до дзота, з якого вели вогонь два кулемети, і підірвав його, тим самим забезпечивши успіх наступу. Нагороджений медаллю «За відвагу». Вдруге відзначився при ліквідації оточення німецьких військ на південному заході від Кенігсберга 16-19 березня 1945 року, а при прориві німецької оборони 6 квітня 1945 року підірвав дзот, особисто зробив прохід у мінному полі. Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, медалями «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною», у 1985 році – орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

- Коли фронт просунувся далі до Ковеля, - розповідає донька Томашуків Надія Пилипівна, - то дід, баба та мама з маленькою Марією повернулися назад на хутір. Хати нашої вже не було. Все пішло під окопи і бліндажі. То дід з бабою у хлівчику змурували грубку і там жили, а маму з дитиною забрали її батьки до себе. Потім, у 1946 році, повернувся батько з війни.

У 1947 році родина Томашуків відчула на собі, що таке голод. Ганна Василівна пригадує, як не могли дочекатися нового врожаю, як кожна крихта хліба була на вагу золота. Їхні запаси давно вичерпалися. То вижили тільки дякуючи її батькам. Мати Марія пекла хліб із залишків борошна, домішувала, що було (навіть луску) і відправляла сина, щоб заніс Ганні з сім’єю. Той хліб був жорсткий, несмачний, але це був ХЛІБ!

- Тоді, у 1947 році, народилася я, - підтримує розмову Надія Пилипівна, - у 1949 році – брат Олександр, у 1952 – брат Іван. На хуторі збудували велику, як на той час, хату. Але довго жити в ні не довелося. Батька загітували йти на будівництво Лучичівського колгоспу. А саме тоді, у 50-х роках, почалася політика переселення людей з хуторів у села. Ми були маленькими. Я добре пам’ятаю, що це було літо перед моїм 5 класом. Чотири класи я закінчила у Лучичівській школі, а в 5 мала йти у Забродівську. Це була Трійця. До нас на подвір’я прийшли якісь люди і здерли геть усю солому з даху хати. Я була мала, але добре пам’ятаю, що дощ лився, а ми не знали, де ховатися. І зараз сльози навертаються, як згадую ті події.

Після цього інциденту Томашукам таки довелося залишити обжитий хутір. Хату перевезли в Лучичі та оселилися в ній. А по сусідству поселилася сестра Пилипа Олександровича Мотруна.

Ганна Василівна усе життя була дуже активною. Пилип Олександрович працював у колгоспі, а вона виховувала дітей і паралельно працювала. Ще зовсім маленьких, залишала їх на свекруху Уляну Тимофіївну (вона була з 1888 року народження, свекор помер ще коли жили на хуторі), а сама йшла працювати за трудодні. Діти й досі пригадують, як допомагали полоти ділянки з буряками, як мати ходила рвати, стелити льон, як взимку в мороз і холод ішла його тріпати. Часто взагалі без зарплати, але мусила виконувати повинність. Невістка Ганни Томашук Віра Іванівна пригадує, як свекруха раділа, як заробила аж три рублі. На той час це були великі гроші. А коли на пенсію оформлялася, то виявилося, що за три роки її робити взагалі жодних записів немає, хоча загальний трудовий стаж – майже сорок років.

А тим часом удома маленьких Томашуків гляділа баба Уляна. Сама вона була неграмотною. Її мати рано померла, тож до школи ходили тільки її брати, а вона мусила господарювати вдома. Мала дуже хорошу пам’ять. І коли брати вчили уроки, а вона поралася в той час біля печі, все слухала і запам’ятовувала. Так вивчила старослов’янську азбуку і багато інших базових речей. Діти, внуки, правнуки й досі жартома пригадують, як баба Уляна навчала всіх «Азбуці».

- Вона, неграмотна, нас «Отче наш» навчила, біблійні історії розказувала, - пригадує дитячі роки Надія Пилипівна. – А як правнука В’ячеслава азбуку вчила, то один сміх, але ми її всі дуже поважали! Вона зі свого дитинства запам’ятала старослов’янські: «Азь, букі, вєді, глаголь…», то коли залишалася глядіти правнука, йому постійно ці літери розказувала, а потім заставляла повторювати. Він тоді був ще геть маленький, а досі з посмішкою прабабу Уляну згадує.

Надія Пилипівна розповідає, що освіта у їхній родині завжди була на першому місці. Так було заведено в діда з бабою. Так продовжилося і в батьків. Що дівчат, що хлопців – усіх однаково батьки заставляли вчитися. Старші дівчата Марія і Надія здобули вищу освіту – закінчили Чернівецький університет. На той час, у роки післявоєнної відбудови, в університетах навчалися одиниці. І сьогодні Марія Пилипівна, якій уже 81 рік, та Надія Пилипівна, якій 77 років, вдячні батькам за те, що дали їм дорогу в життя. Марія Шульгіна – мешкає у Дніпрі. Туди потрапила за направленням після закінчення університету. Все життя пропрацювала вчителем української мови та літератури. Здобула звання вчителя-методиста. Трудиться на освітянській ниві й досі. Її люблять і поважають, вона – знаний вчитель у місті.

Надія Пилипівна після закінчення університету 5 років працювала вчителем української мови та літератури у школі с. Ворокомле на Камінь-Каширщині. Потім була інспектором райво, головою райкому профспілки працівників освіти у Камені-Каширському, працювала в райкомі партії, згодом – завідуючою дитячим садком. На її керівництво припав той час, коли масово закривали дитячі садки. Їй боліло за працівників, тож відстоювала кожного, з ким разом працювала.

Брати Олександр та Іван вищої освіти не здобули, але працювали до пенсії на різних роботах. Обоє мають свої сім’ї, мешкають у Ратному. Люди їх поважають за відповідальність і розсудливість.

25 років тому відійшов у засвіти батько родини, учасник бойових дій Пилип Томашук. Довгий час Ганна Василівна проживала сама. Доки здужала, утримувала велике господарство – корову, свиней, птаство. Після виходу на заслужений відпочинок до мами переїхала жити Надія Томашук. Просила матір переїхати до неї у Камінь-Каширський, але Ганна Василівна не погодилася. Рідна хата і господарство – ось її стихія. Тут вона провела весь свій вік. Тут і досі живе.

Ганна Томашук завжди була до себе вимогливою. У неї скрізь мусив бути лад – на колгоспних ділянках, на власному городі, у домі, в господарстві. Довго не могли діти вмовити її продати корову, бо ж вона – годувальниця. Два останніх роки не тримають уже й свиней. Тільки кури. Але кожен ранок у 99-річної бабусі починається з того, що вона запитує дочку, чи погодувала господарство. Коли спілкуємося про справи сільські, вона з усією серйозністю в голосі каже:

- То ми вже тепер чисті дворяни, - а донька жартома заперечує: «Мамо, то ще ж кури є! Ще не зовсім дворяни»!

Бабусі некомфортно від того, що вона вже не має сили хазяйнувати. Невістка Віра Іванівна із захопленням розповідає, що у своїх 95 свекруха ще у спеку весь день вручну картоплю копала. А Ганна Василівна співчуває своїй невістці, що Віра має хворе серце:

- Якби в мене було таке серце, як в тебе, то я б вже давно вмерла! А так серце здорове – значить, я здорова!

Зрозуміло, що виняткового здоров’я у своєму віці баба Ганна вже не має. Ноги слухати не хочуть. Більшість часу вона вже лежить. Інколи до столу дочка по-під руки приведе, посадить матір. Уже може щось забути, переплутати. Але має досить гарний слух. Сини жартують, що мама за них краще чує. Охоче говорить по телефону з дочкою Марією, з внуками й правнуками.

За життя хворіла небагато. Колись був випадок, що приїхала до дітей в Ратне і назад на маршрутку поспішала. Було слизько, то впала, і нога під колесо потрапила. Вже в поважному віці мала запалення легень і запалення нирок. Останніми роками здоров’я стало більше підводити, але коли Ганну Василівну обстежували, то лікарі сказали, що з таким серцем вона ще поживе.

Болючим ударом для Ганни Томашук стало повномасштабне вторгнення росії. Вона плакала і побивалася, бо не з розповідей знає, що таке війна. Вона мусила залишити свій дім, поневірятися по селах із маленькою дитиною на руках, чекати з війни чоловіка і починати все «з нуля».Надія Пилипівна зізнається, що багато в чому переосмислила слова матері про війну і про мир, коли вона у 2022 році почалася.

- Ми колись із мамою говорили. Вона казала: «Добре зараз жити і вмирати не хочеться, аби тільки війни не було»! А я тоді з серця до неї сказала: «Ой, яка війна? Що Ви, мамо, таке говорите?!». А вона каже: «Ой, дитино, ти не знаєш, як може бути! Так (мирно, - авт.) завжди не буде!» І коли почалася війна, я згадала це.

Ганна Томашук з чоловіком Пилипом дали початок великій родині. У них четверо дітей-пенсіонерів. До речі, бабуся отримує надбавку до пенсії за те, що всі діти на пенсії. Тішать серце дорогої і мудрої бабусі й прабабусі п’ять внуків і шість правнуків (Юлія, Дмитро, Марія, Назар, Іван та Юліана). Усі внуки – з вищою освітою, працюють на хороших роботах. Правнуки – хтось уже дорослий, а хтось – іще школяр, але всі успішні. Десятикласник Назар Шульгін з Дніпра, внук Марії Пилипівни, - член збірної України з ММА (mixed martial arts, MMA) – вид спорту і категорія бойових мистецтв, що включає в себе різноманітні засоби і способи ведення оборони й нападу в рукопашному бою), чемпіон України, «срібний» призер першості Європи та «бронзовий» призер чемпіонату світу з ММА. Цьогоріч закінчив Ратнівську школу з «золотою» медаллю правнук Дмитро Томашук і став студентом факультету кібербезпеки Київського політехнічного університету. Вступив на бюджет, то раділи за нього всією родиною.

Такі люди, як Ганна Василівна, - це люди з іншої епохи. Прості душею, роботящі, люди, які знають ціну кожному шматкові хліба. Це люди, які повинні мати в коморі по мішкові цукру й борошна, бо в їхньому генокоді так записано, бо вони пережили війну і знають, що таке голод. Це люди, які не користувалися навіть найпростішими гаджетами на відміну від теперішніх, але керувалися законами Божими і законами природи. Їхньої мудрості не описати словами! Їхнім розумом можна захоплюватися! Кожне їхнє слово хочеться фіксувати!

Хутір Нивища вглибині лісу ліворуч від «Козацької гори» (якщо їхати в бік Ковеля) давно заріс. Величезний колись садок зрізали, а на колишньому подвір’ї Томашуків ростуть великі ялини. Тільки старші місцеві жителі розгледіли б у цій місцевості ознаки того, що там колись жили люди. А Ганна Василівна й досі у спогадах повертається у ті важкі, але прекрасні роки, коли вони з чоловіком були молоді, коли важко працювали, годували дітей. Коли в одній хаті в Лучичах вживалося три господині: баба Уляна, її невістка Ганна і вже її невістка Віра. Як бігла до роботи попри якісь свої проблеми. Було колись, що в неї заболів зуб. Був кінець травня. Треба було полоти. Молода, повна сил і енергії, попри зубний біль пішла на город, бо свекруха Уляна Тимофіївна так сказала. До доньки Надії ласкаво звертається: «Надьо, донечко, дитино…», - так, як тоді, коли дочка була маленька.

На запитання, який секрет її довголіття, бабуся багатозначно знизує плечима, а діти аналізують її життєвий шлях і кажуть, що, напевно, він криється у її внутрішньому світі. Вона все життя ні з ким не сварилася, проявляла добро і любов і в роботі, і в сусідстві, і вдома. Старалася бути енергійною, металася туди-сюди, але все робила з позитивом. От і зберіг Бог так надовго її добре серце. Оте тепло, добро і позитив відчувається не лише від Ганни Василівни, але і від її дітей.

Тож ми бажаємо Ганні Томашук при доброму здоров’ї дочекатися свого 100-літнього ювілею, а разом із ним – і української Перемоги.

Читайте також:

• Тішаться внуками і правнуками: дві довгожительки з одного села на Волині відзначили дні народження
• На двох - 189 років: у громаді на Волині довгожительки відзначили день народження
• До 85 років читала без окулярів: волинянка відзначила 90-річчя