Вартість оренди виросла втричі і майже дорівнює київській, - переселенка з Херсону, яка більше року живе на Волині

Про це пише Слово правди.

«Я відчуваю себе частиною Володимирської громади», – каже Аліна Грудковська. Мешкала у Херсоні, працювала юристкою, надавала консультації. Часто долучалася до організації різноманітних міських заходів, бо має небайдужий і допитливий характер і не боїться сцени. Але 24 лютого 2022 року її життя, в якому були сім’я, кохана людина, улюблена робота і міцна «павутинка» соціальних зв’язків пішло шкереберть. Як і багатьом жителям Херсонщини, Аліні і її рідним довелося рятуватися від окупації. І доля привела її на Волинь.

«На Волинь ми приїхали 19 березня минулого року. Певною мірою це була випадковість. У нас є знайомі у Нововолинську, з якими зустрілися на весіллі спільних друзів. Не мали з ними тісних контактів, але вони першими запропонували допомогу, коли розпочалася повномасштабна війна. Тож їхали вже до них», – згадує Аліна. «Ми» – це вона, її сестра, тітка та її хлопець.

Щойно прибувши на Волинь і пересвідчившись, що кохана у безпеці, він пішов у військкомат ставати на облік. Уже наступного дня його мобілізували. Після проходження навчання коханий Аліни служить у 14-й ОМБр імені князя Романа Великого. Через місяць після мобілізації вони з Аліною одружилися – вже тут, у Володимирі. Тож це місто стало місцем народження їхньої сім’ї.

Сестра Аліни поїхала до Німеччини, тітка – до дітей у Київ, чоловік, пройшовши навчання, воював у найгарячіших точках – Лисичанськ, Соледар, деокупація Харківщини. Аліна на Волині лишилася фактично сама, і мусила по цеглинці будувати життя на новому місці, стикаючись із непростими викликами, типовими для людей зі статусом ВПО, і долаючи їх.

 Виклик перший – робота,  або Як юристка була готова стати офіціанткою

«Я закінчила Одеську юридичну академію у 2017 році, отримала диплом магістра права з відзнакою, – починає Аліна і жартує, що переповідає, ніби резюме на співбесіді. – У 2018 році почала свою професійну діяльність, працювала за фахом у управлінні Держгеокадастру у Херсонській області. Потім перейшла у приватний сектор, стала фізичною особою-підприємницею, надавала юридичні консультації, складала документи правового характеру, планувала стати адвокаткою. Однак війна внесла свої корективи».

Осівши в Нововолинську, Аліна одразу почала шукати роботу. Про те, аби знайти її за спеціальністю, навіть не мріяла: і вакансій не траплялося, і в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли неясно було, що далі, підприємці намагалися не брати нових людей, а тим паче юристів.

 «Я відгукувалася на будь-яку вакансію, яку бачила. Це були й офіціанти, і продавці непродовольчих товарів. Але стикнулася із тим, що мене не хотіли навіть розглядати як кандидатку, коли дізнавалися, що переселенка, – констатує Аліна. – Ні, безумовно, просто в очі ніхто цього не казав. Однак обіцяли передзвонити і не передзвонювали».

Дівчина зауважує, що у дечому розуміє роботодавців, які в перші місяці війни не раз мали таку ситуацію: береш на роботу людину, яка приїхала, втікаючи від війни, вчиш її, оформлюєш, а вона за кілька тижнів, а то й днів, виїжджає за кордон, вирішивши, що там буде краще. І знову доводиться все починати спочатку.

Так тривало, доки Аліна не побачила вакансію юриста на Володимирській швейній фабриці. Звісно, не могла оминути такої нагоди і надіслала резюме. «У той день у мене було дві співбесіди – у Володимирі на посаду юристки і в Нововолинську на роботу офіціанткою. І вибір був не таким очевидним, як здається, – сміється Аліна. – Адже там у мене принаймні було де жити, а Володимир – місто нове і не дуже знайоме. Однак мені, звісно, кортіло працювати за фахом. І не хотілося втрачати трудовий стаж та професійні навички. Тому коли керівник підприємства повідомив, що можу виходити працювати з наступного дня, зраділа, що матиму де застосувати свій професійний досвід та знання».

На швейній фабриці Аліна знайшла не лише роботу за фахом із достойною зарплатою, а й чуйне керівництво та чудовий колектив, який привітно прийняв її, підтримує не лише в роботі, а й зрозумінням ставиться до позаробочих громадських та культурних активностей. Але тепер перед дівчиною постав наступний виклик – знайти квартиру.

Виклик другий – житло, або Володимирська квартира за київськими цінами тільки для місцевих

Житло у Володимирі, зауважує Аліна, це тема для окремої розмови. Хоча, зізнається, першу квартиру їй вдалося знайти досить легко і швидко за оголошенням у фейсбуці. Але взагалі підібрати пристойне помешкання за притомні гроші тут непросто.

«Володимирчани кажуть, що порівняно із ситуацією до повномасштабної війни, вартість оренди виросла десь втричі і майже дорівнює київській», – каже Аліна. Зокрема, за чотири тисячі гривень можна винайняти щось малопридатне для житла, а за помешкання з хорошими умовами власники можуть захотіти близько 15 тисяч гривень. «Мало хто має тут таку зарплату, щоб дозволити собі таке житло», – зауважує Аліна. 

Вартість – не єдина проблема. Винайняти житло і раніше у Володимирі було непросто, а через наплив переселенців із тим стало іще складніше. Тож навіть якщо маєш достатній бюджет, не одразу вдасться знайти таку квартиру, яку хочеш.

Іще один виклик, з яким стикаються ті, хто шукає житло, аналогічний до проблем тих, хто шукає роботу, – прихована дискримінація. «От, скажімо, я хочу поліпшити свої житлові умови. Шукаю квартиру, яка підходить мені за бюджетом. Телефоную, щоб домовитися про перегляд житла, а перше питання, яке мені задають: звідки ви, переселенка чи місцева», – каже Аліна. Відтак декілька разів навіть до перегляду не доходило. Вона зізнається, що останнім часом і не знає, як на це відповідати, бо коли рік тому казала, що переселенка, зараз, проживши і пропрацювавши у Володимирі стільки часу, почувається частиною громади. Але для орендодавців часто зазначене у паспорті місце реєстрації чомусь має вирішальне – на жаль, у негативному сенсі – значення.

«Я навіть порахувала, що винаймати житло у Нововолинську і щодня їздити на роботу маршруткою було б дешевше. Проблема у тому, що такі щоденні подорожі зазвичай є дискомфортними та обмежують можливості для дозвілля, як-то прогулянки чи зустрічі з друзями. Та і загалом проживання в пішій доступності від місця де працюєш значно полегшує життя. У Херсоні в мене теж було житло неподалік роботи. Тому такий варіант для себе зараз не розглядаю. Але хотілося б, щоб ця проблема з доступністю орендованого житла якось розв’язувалась. А поки знаходжусь в активному пошуку квартири».

Виклик третій – ізоляція і самотність, або Обростати соціальними зв’язками на новому місці

Аліна завжди була соціально активною дівчиною, а участь у різних громадських заходах, їх організація – це її позаробоче хобі. Займалася ним і в студентській роки, коли вчилася в Одесі. «Була така класна організація – Campus, де я працювала як волонтерка. Ми організовували поїздки, семінари, майстер-класи, зустрічі, їздили в походи у Карпати. Львів’ян от часто дивує, що добре знаю їхнє місто, а я просто у Львові безліч разів була», – розказує Аліна.

«І якщо можна у неробочий час допомогти чимось спільноті, громаді, реалізовувати якісь проєкти, долучатися до організацій, то я завжди тільки за, бо мені подобаються такі активності. Бути корисною там, де ти є, – це практично моє життєве кредо», – каже Аліна. Тому коли обжилася у Володимирі, почала шукати, де себе реалізувати.

Але спершу було дуже непросто. Для тих, хто вимушено покидає рідний дім, зібравши своє життя у валізку, переїзд – це не лише зміна місця проживання. Це розрив усіх роками вибудованих соціальних зв’язків – із колегами, друзями, сусідами, знайомими, ба навіть продавцями в сусідньому магазинчику й баристами  улюбленої кав’ярні.  На новому місці їх треба починати зав’язувати з нуля.

«І мені перші місяці мого проживання тут дуже важко було, та й зараз  інколи нелегко. У свої 28 років, на момент, коли почалася повномасштабна війна, мала певне коло спілкування, людей, з якими могла розділити якісь радості, думки, з одними поговорити про роботу, з іншими попліткувати і так далі. І зараз буває складно знайти однодумців або однолітків, бо ж ти не вийдеш з плакатом і не скажеш «Поговоріть зі мною, будь ласка». Коли  переїхала у Володимир, у мене тут не було ні родини, ні друзів, ні знайомих. Так, життя тут потихеньку обростає «своїми» людьми, але це все дуже ситуативно. Тому самотність відчувається інколи дуже гостро. Іноді це твоя сила, коли ти ні до чого не прив’язаний, а іноді це твій криптоніт, який тебе потихеньку з’їдає», – каже Аліна.

На щастя, у Володимирі їй вдалося знайти середовище, яке дає їй багато ресурсу і можливості для реалізації. Це народний аматорський театр-студія «Різнобарв’я».

Стала Малефісентою і частиною громади

«Коли трішки обжилася у місті та трудовому колективі, почала цікавитися культурним життям. Бо ж цікаво не просто йти на роботу і з роботи, а й прогулятися в парку, подивитися, чим живе громада, хто чим займається, що тут відбувається. Так побачила афішу про виставу «Селфі зі склерозом» і вперше потрапила до театру «Різнобарв’я». Ідучи на виставу, не знала, що це аматорський театр, на сцені актори поводилися як професійні. Мені дуже сподобалася вистава і після неї вирішила подякувати режисерці Ларисі Половньовій. І я стою під сценою, дякую їй, а вона дивиться мені в очі і каже: «А приходь до нас у театр!». Кажу: «Прийду». Відтоді я в «Різнобарв’ї», – розповідає Аліна.

Першою, яку пощастило зіграти, була роль Малефісенти у новорічній казці-феєрії «Пригоди в країні Казкарії» за п’єсою талановитої місцевої сценаристки Світлани Федосєєвої. Далі Аліна грала роль харизматичної фаворитки короля-сонця мадам де Монтеспан в опері-буф «Жорж Данден» за мотивами комедії Ж.Б. Мольєра в редакції Світлани Федосєєвої.

«У цих ролях я відкрилася по-новому. Під час другої вистави вже почала себе пробувати не лише як акторка, а й гримувальниця. Це надзвичайно наповнює, коли в тебе є хобі, яке тобі подобається і в яке ти готовий вкладатися. Ним став для мене театр. Зараз готуємо наступні вистави. І вже відчуваю, що в мене складається певне амплуа. Іноді на читаннях п’єси бачу роль, яку хотілось би зіграти, і виявляється, що Лариса Леонідівна саме для мене її і передбачила», – ділиться дівчина.

Як акторка «Різнобарв’я» Аліна бере участь і в інших заходах – театралізованих екскурсіях, перформенсах, які актори представляють на загальноміських дійствах. Театр для неї – це не лише можливість реалізувати творчий потенціал і займатися тим, що приносить задоволення, але й надзвичайно привітне й комфортне середовище.

«Мені подобається ставлення до мене, – каже дівчина. – Ніколи не було якогось навішування ярликів, що от ти переселенка і так далі. І це дуже класно. Ти або хороша людина, або погана, і ставляться до тебе відповідно, а не визначають тебе за твоїм походженням. Як каже Лариса Леонідівна, «я мешкаю в Україні, просто змінила місце свого проживання, не треба мене обзивати якось, надавати певного статусу».

У театрі Аліна познайомилася з молоддю міста. Хлопцям і дівчатам радить бути активними, хапатися за будь-які можливості, адже ніколи не знаєш, де ті чи інші знання та досвід можуть стати в нагоді. І сама не лишається осторонь від міських активностей – наприклад, брала участь у семінарі міської ради про громадський бюджет, цікавиться роботою молодіжної ради, проєктами та заходами Агенції регіонального розвитку Прибужжя. Має ідеї, як поліпшити життя громади, і готова активно включатися у їх реалізацію. Байдужість і відстороненість – це не про неї.

«Загалом мені місто дуже подобається. Перше, на що звернула увагу, коли приїхала сюди – «вишиванка» на тротуарі на Ковельській, це дуже красиво, також є велосипедні доріжки. У моєму рідному місті з цим були проблеми. Мої улюблені місця у Володимирі – це парки «Слов’янський» і «Княжий», гуляючи там, почуваюся енергетично зарядженою. Знаю, що ці локації активно розвивали перед війною, і хочеться, щоб продовжували і надалі. Парк, костел, пам’ятники, багата історія і місцеві легенди – це те, що впадає у вічі, і те, що хочеться більше й більше пізнавати», – ділиться Аліна.

Дівчина каже, що у місті хотілося б більше гуртувати людей. Організовувати щось на кшталт дискусійних клубів. А ще – створити якусь спільноту переселенців, людей, яких війна вирвала з рідного дому і змусила переїхати сюди. «Є речі, які ти пережив, і розумієш, що людина, яка цього не переживала, вона цього не знає та не зрозуміє», – зауважує Аліна.

Серед таких речей – це відчуття невизначеності. «Коли ти в один момент, за півгодини збираєш рюкзак і валізу, та виїжджаєш, на ментальному рівні не сформовано певне відкріплення від колишнього місця проживання. Тебе все одно буде тягнути туди, де ти виріс і провів більшу частину життя. Ще рік тому мене лякала перспектива лишитися тут на постійне місце проживання. А зараз вже відчуваю себе частиною громади. І водночас важко повертатися туди, де ти зазнав втрат, особливо тих, які не можна відновити. На щастя, моїм батькам, які жили в селі на Херсонщині, що знаходилося у зоні розмежування, вдалося звідти виїхати. Але вони не змогли забрати собаку. 10 листопада минулого року село було остаточно звільнено. Після цього ми дізналися, що собака до останнього тримався дому, але російські солдати, які шукали для себе вигідні позиції, його просто застрелили, щоб потрапити у будинок. Він був класний, цей пес. Молодий, гарячий, веселий. І одна з причин, чому боюся їхати туди, – це зіткнутися зі спогадами про нього і з реальністю його втрати. Я не впевнена, що вже до цього готова», – зізнається Аліна.

 «Батьківський будинок та двір також зазнали значних руйнувань та потребують відбудови. На жаль, війна несе з собою біль та залишає руїни, і не лише на землі, а й в душі. Втім, життя йде і маємо щодня обирати – бути його спостерігачем чи активним учасником», – констатує Аліна.

Тож зараз вона активно включається у життя Володимира та чекає зустрічі з близькими та рідними. І, звісно, вірить у перемогу.

Віталіна МАКАРИК

Читайте також:

• У Луцьку переселенцю, який сам виховує малолітню доньку, відімкнули світло за борги і подали на нього в суд
• Нововолинськ отримає понад сім мільйонів євро на будівництво житла для переселенців
• Нове містечко в Жидичині: під Луцьком зводять житло для переселенців. УСІ ДЕТАЛІ ПРОЄКТУ