Всю окупацію сиділи в льосі: до Луцька приїхала родина з Чернігова

Наталії Тарасенко з Чернігова – 69. Вона нещодавно разом з родиною приїхала до Луцька з Чернігова. Усю окупацію сім’я переховувалась у льосі в селі неподалік від міста. Жінка досі з жахом згадує, що їм довелося пережити.

Ті страшні дні, коли над головами літали снаряди, постійно було чутно вибухи, закарбувалися у пам’яті чернігівчан назавжди. Пані Наталя не стримує сліз, коли згадує те, що довелося пережити в окупованому місті. Кожен похід за хлібом чи водою міг стати останнім, - пише Вісник і К.

«Дуже важко про це згадувати. Моя колега стояла з чоловіком в черзі за хлібом, прилетів снаряд. Його насмерть, а їй треба буде пластичну операцію робити. Осколок залишили поки що, не можуть вийняти. Буде декілька операцій, а потім пластика, бо вона дуже сильно обгоріла. Постраждало багато людей, які стояли в чергах...» – крізь сльози згадує жінка.

Сім’я приїхала до родичів у Луцьку лише 19 квітня. До того переховувалися в селі біля Чернігова, майже весь час мусили сидіти в льосі.

«Весь час над нами літали снаряди, літаки, гули сирени постійно. З дітьми сиділи в льосі. Ми молилися за дітей, за батьківщину, за наших військових, які нас захищають. Нас було 11 чоловік, а сюди приїхало 5. Чоловіки залишилися боронити і відбудовувати місто. Багато людей сиділо весь час у підвалах, важко це пережити. Тільки неясно, за що це і навіщо. До останньої хвилини ми не думали, що так буде, що так станеться. Коли нам подзвонили, що почалась війна, ми не вірили, і зараз досі не віриться, що так може бути», – розповідає жінка.

Лише зараз родина наважилась на поїздку. Попри те, що на Чернігівщині нині тихо, наслідки перебування в зоні бойових дій, досі відчуваються.

«Ми розуміємо, що ви нам рідні, нас прийняли, як рідних. Нас кликали давно, але ми боялися, бо розстрілювали машини. І тих, хто виїжджав, і тих, хто підвозив гуманітарку. Багато загинуло молодих, хто привозив гуманітарну допомогу до Чернігова. Тільки щось загуло – думаємо, що танки. Це страшне. Діти дуже перелякані.

Їхали сюди – бачили під Києвом, як все знищено. Вони стараються всю інфраструктуру знищити. У нас кінотеатр міський – тільки фасад стоїть. Поруч з ним міська рада. Вони, мабуть, хотіли влучити в міську раду, а влучити в кінотеатр. Околиці міста, будинки знищені, все зрівняно з землею. Зараз всі люди, навіть старенькі, виходять розбирати завали. Потрохи місто приводять у порядок, але відбудовувати доведеться багато. Чоловік сказав: «Ми вже у віці, але будемо жити, щоб відновити наше місто», – каже Наталія Тарасенко.