«Я хотів бути там, де можу стримувати ворога»: історія бійця з Волині

Волинянин розповів про перші дні та відчуття після повномасштабного вторгнення РФ, мотивацію служити і захищати далі, пишуть у відділіі  комунікації поліції Волинської області

- Яким був ваш перший день повномасштабного вторгнення? Де ви були?

- 24 лютого я перебував на службі в підрозділі поліції охорони в Ковелі. Спочатку було нібизаперечення, а потім прийшло розуміння: почалось. Весь особовий склад зібрали по тривозі.

- Що ви тоді відчували: страх, злість, розгубленість?

- Спочатку - розгубленість. Потім прийшла злість. Страх був, але він не паралізував. Більше було відчуття відповідальності - за родину, за людей, за форму, яку ношу.

- Якою була служба в тилу, на Волині в перші місяці? Чого люди не бачать?

- Це був постійний режим надзвичайної ситуації. Заступали на охорону об'єктів критичної інфраструктури міста. Люди були зосереджені на збереженні своїх близьких, на безпеці, підтримували поліцію.

- Чи був момент, коли ви зрозуміли: хочу в бойовий підрозділ? Що стало переломним?

- Переломним став момент, коли почали гинути знайомі хлопці. Коли зрозумів, що стояти лише в тилу для мене замало. Я хотів бути там, де можу реально стримувати ворога.

- Чи відмовляли близькі?

- Так. І це нормально. Вони хвилювались. Але вони знають мій характер: якщо я вирішив, значить, так треба. Я ж впертий. Знаєте, коли ракети летять у твоє місто, - це вже твоя війна. Коли окупант ступає ногою на твою землю, - це твоя війна. Вона не питає про вік чи досвід. Тож приєднався до лав стрілецького батальйону.

- Чим відрізняється страх у тилу і страх на передовій?

- У тилу страх розтягнутий: ти постійно в напрузі. На передовій він концентрований, чіткий і чесний. Там ти просто робиш свою роботу, і нема часу про це все думати. Я інспектор відділення безпілотних літальних апаратів, радіоелектронної розвідки та радіолектронної боротьби батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП у Волинській області. Разом з побратимами ми виконуємо свою важливу частину загальної роботи зі знищення ворога.

- Перший виїзд у зону бойових дій - що запам’яталось найбільше?

- Виїзд на позиції по «сіряку», тиша перед першим обстрілом і дивне відчуття, що мозок працює дуже спокійно, ніби на автопілоті. Але потім втягуєшся, поруч - надійні колеги, і єдина мотивація для всіх - нищити тих, хто прийшов на нашу землю.

- Чи змінюється людина після першого бойового виходу?

- Так. Ти починаєш інакше дивитися на життя. Менше ілюзій, більше цінності до простих речей.

- Що найважче - фізично та морально?

- Фізично - виснаження. Морально - втрати побратимів і відповідальність за кожне рішення.

- Чи є момент, який досі прокручуєте у голові?

- Є. Погляди людей під час евакуації. Діти, які не розуміють, чому їхній дім горить. Це не стирається. А також місцеві, які не хочуть покидати свої зруйновані будинки. Та наша підбита техніка, а також полеглі побратими.

- Що означає для вас фраза: «Поліція воює»?

- Це означає, що офіцери Національної поліції України стали не лише гарантами порядку, а й частиною оборони держави. Ми тримаємо позиції під обстрілами артилерії, КАБів,FPV-дронів. Це інша реальність служби.

- Про що мрієте після перемоги?

- Про тишу без сирен, про можливість просто працювати в мирному місті, про те, щоб родина не здригалася від кожного гучного звуку. Щоб діти дочекались своїх живих татусів та матерів, які боронять нашу країну.

- Що б хотіли сказати тим, хто зараз у тилу? І тим, хто чекає?

- Тил - це теж відповідальність. Підтримка, донати, робота - це не дрібниці. А тим, хто чекає, - ми тримаємося, бо знаємо, що ви вірите в нас. Стоїмо і стоятимемо, скільки буде потрібно.

Читайте також:

• «Ми всі ним пишаємось»: спогади про полеглого захисника з Волині
• Отримав поранення і контузію, але замість евакуації рятував побратимів: історія командира з Волині
• У Луцьку родинам загиблих прикордонників вручили їхні посмертні нагороди