Подружжя з Волині подарували родину 23 дітям і мають 23 онуків

Історію великої родини з Волині, - пишуть на сайті Боратин 24.

Нині слава про прийомну родину, яку разом із дружиною створив Петро Бак, лине далеко за межі не лише рідного села Рованці, а й усієї України. Приклад цієї сім’ї надихає багатьох. 12 дітей із 23 уже створили власні родини – і, наслідуючи батьківську любов та мудрість, тепер самі дарують тепло дітям, позбавленим батьківського піклування. Так добро, посіяне Петром і його дружиною, проростає у серцях наступних поколінь.

Я родом із села Кам’януха, яке знаходиться на волинському мальовничому Поліссі, – розповідає пан Петро, привітний і усміхнений чоловік в очах якого – добро і щира любов до Бога і дітей. – Нас, дітей, у батьків було десятеро – восьмеро синів і дві доньки. Я народився другим, тож часто доводилося няньчити молодших, допомагаючи мамі. Наш тато очолював будівельну бригаду в колгоспі та відповідав за меліоративну систему. Мама займалася дітьми, а також працювала в колгоспі – мала ланки буряків, бараболі, льону. Інколи як пригадаю – непросте життя тоді було. Наробившись у колгоспі, батьки поспішали додому, де також було чимало роботи. Пригадую, як мама прала багато-багато одягу і його полоскали в річці. А вода ж взимку крижана! Однак і дорослі, і діти були здоровими, загартованими, сильними та веселими. Кожного вечора хтось заходив у гості – у нашій хаті завжди лунав сміх і жило тепло великої родини. Разом із батьками ми відвідували Дім молитви Християн Віри Євангельської – богослужіння, заняття хору, гуртки із вивчення Біблії, спільні молитви – усе це сприяло благочестивому вихованню дітей. Також тоді ми багато допомагали самотнім людям літнього віку – порубати і поскладати дрова, заготовити сіно, звезти з поля урожай, побілити оселю тощо. І батьки, і церква і суспільство виховувало християнські чесноти – такі як милосердя, добросердечність, смирення, жертовність. Наші батьки були взірцем для нас, дітей й таким чином виховували нас. Також тато був чабаном у колгоспі і випасав вівці. Отара була чималою – пів тисячі голів. І ми змалку допомагали йому, бо одному важко дати раду такій отарі. В місяць за цю роботу він мав отримувати 40-50 карбованців, а тоді це була вартість мішка цукру. Натомість ці гроші перераховували у фонд держави за те, що ми відвідували церкву. Тогочасна система і таким чином намагалася здійснювати тиск на вірян.

Закінчивши школу і відслуживши строкову службу, юнак, якого цікавила медицина, вирішив стати лікарем. Вступив у Ризький медінститут. Навчання подобалося, однак все змінила одна зустріч. Якось він зустрівся із лікарем, якому, через його релігійні переконання, не дали працювати за фахом, тож він трудився фельдшером. Його історія так вразила Петра, що він після першого курсу залишає навчання. Влаштувався на роботу, а згодом одружився. Обраницею стала Лариса – дівчина, з якою був давно знайомий.

На той час двоє моїх братів мешкали біля Луцька, і так сталося, що між їхніми оселями продавалася старенька хатина, – ділиться спогадами чоловік. – Ми придбали її і вклали дуже багато часу і праці для того, аби розчистити чагарники, звести нову домівку та навести біля неї лад. Згодом Рованці стали розростатися, стрімко розвиватися. Провели газ, воду, телефони, місцева влада зробила дороги. У нас з дружиною підростало п’ятеро діток – двоє синів і три доньки. А в мене все частіше з’являлася думка про те, що слід подбати і про тих дітей, які позбавлені батьківського піклування. Пригадую, колись у дитинстві, бабуся часто розповідала про Івасика-сироту – бідового хлопчика, який був і голодним, і не мав нікого рідного, і часто потерпав від холоду. І так мені, малому, було школа того Івасика, що інколи навіть плакав з жалю. Я наче відчував його біль, його втому, його відчай і хотів йому допомогти. Вже тепер я розумію, що це було Боже покликання. Тож після богослужіння я та мої діти йшли в Будинок дитини “Малютка”. Несли якісь гостинці, смаколики. І – гралися з ними, спілкувалися. Так минали роки і якось я, стоячи перед стендом на якому були фото діток, піймав себе на думці про те, що я знав їх. Дехто із них вже й школу закінчував. А як склалося їхнє життя? Я був переконаний, що діти мають виховуватися в сім’ї. Коли у 1986 році у Вірменії стався землетрус, багато діток залишилося сиротами. І я почав шукати спосіб як прихистити їх. Однак уряд Вірменії прийняв рішення щодо того, аби не дозволити вивіз дітей з країни. 

Минав час, і згодом з’явився указ тодішнього Президента України Віктора Ющенка про створення дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей. Прочитавши про це в газеті, пан Петро не став зволікати – вирушив до Волинської обласної державної адміністрації, аби переконатися, чи справді така програма існує. Коли інформація підтвердилася, подружжя без вагань подало документи й пройшло необхідне навчання. Саме так розпочалася їхня велика родинна історія любові та служіння дітям.

Все потребувало і часу, і сил, однак була віра у те, що все буде добре і Бог нам допоможе, – каже наш краянин. – Так і сталося – у нас з’явилося п’ятеро прийомних діток. Василинці і Богданку було по року. До речі, хлопчик тоді ледве сидів. Михась мав два рочки. Міші – шість. Одного дня вихователі сказали, що є дівчинка, яка навчається у третьому класі та дуже хоче потрапити в сім’ю. Я запитав, чи вона поїхала б до нас жити й в цю мить в її очах загорілися вогники надії й вона відповіла ствердно. І в той же день вона була у нас. Навздогін робилися документи.Біологічні діти з нетерпінням чекали цих дітей. І прийняли як своїх рідних братиків і сестричок. Вони залюбки допомагали дорослим дбати про малечу – розчісували, мили, ходили з ним на прогулянку.

Ще раніше біологічні діти казали, що дуже хочуть, аби були біляві дівчинка і хлопчик і чорнявий хлопчик, – усміхається глава великої родини. – І так сталося, що дівчинка та один хлопчик з прийомних дітей були білявенькі, а другий – чорнявий. Я щиро вдячний біологічним дітям за ту велику підтримку нас, батьків. Це для нас було неочікувано і водночас дуже важливо та необхідно. Бо вони не лише не створбювали ніяких перепон, а всіляко сприяли у процесі виховання менших дітей. 

Згодом у родині з’явився Микола і Таня. В дитбудинку, де вони були, пану Петру розповіли, що ці діти, мовляв, із благополучної родини. Просто в батьків згоріла хата і тому діти тимчасово тут. І лише згодом чоловік дізнався, що насправді їхня мама залишила їх, батько здружився із “зеленим змієм” і ніякої хати в них не було. А діти жили у хліві. Таня розповіла, що в них була чорна собака, сокира і – ще дві сестрички. Їлі діти сухі макарони і жили в суцільному страху та невизначеності.

Ми кинулися розшукувати цих сестричок і таки знайшли їх, – розповідає пан Петро. – Щоправда, довелося повоювати поки ми змогли забрати їх. На нашому шляху стала людин, яка вірила, що інтернати це добро для дітей. “Повірте, їм ніде не буде так добре, як в інтернаті” – сказав нам директор. Я ж запитав, чи в нього є діти чи онуки. Почувши ствердну відповідь, порадив, аби він віддав до інтернату своїх онуків, коли там так добре. Одним словом, дітей ми все ж забрали. Вже пізніше мені якось зателефонували та розповіли, що біля “Водоканалу” ходить хлопчик. Вихованець інтернату, що на вулиці Дубнівська. Мовляв, усіх дітей забрали на вихідні, а його ніхто не забирає. Я кинувся туди – й справді, Льоня був там. Виявилося, що над ним знущався батько, який служив мав виражену контузію після служби в Афганістані. Скидав сина з балкона, нацьковував на нього собаку, калічив йому пальці. Тож я запросив Льоню до нашої родини й хлопець залюбки погодився. А десь через місяць зателефонував директор інтернату і запитав, чи ми не хочемо забрати хлопця до себе. А Льоня на той час вже жив у нас. У 2019 році до нас прийшли ще дві гарні, хороші дівчинки – Іванка та Віталіна. Ще п’ятеро діток – чотирьох сестричок і братика, ми взяли до себе у 2021 році. У велику родину увійшли Ілля, Катя, Поліна, Богдана і Ангеліна. Найменша дівчинка не чує і не розмовляє, проте вона гарно вчиться і є дуже хорошою дитиною. Взагалі, ці п’ятеро діток є дуже добрими та слухняними. Залюбки допомагають нам, дорослим, у побуті. 

Подружжя подарувало батьківську любов і домашнє тепло іще вісімнадцятьом дітям. Кажуть, на цьому шляху довелося пройти через чимало випробувань. Не всі навіть серед родичів одразу розуміли їхнє прагнення дбати про дітей, які залишилися без батьківської опіки. Глава великої родини й досі з усмішкою згадує один випадок, коли прийшла сусідка й каже, що, мовляв, чула, дітей узяли. Тож покажіть тих чужих дітей.

Я їй кажу, що нема у нас чужих дітей, у нас усі свої діти, – чоловік, зі сльозами в очах, ділиться спогадами. І здається, що саме про таких, як він, писав Василь Сухомлинський: «Серце віддаю дітям». – Сусідка ж наполягає, аби їй показали чужих дітей. А вони, наші діти, почувши її, аж застигли в очікуванні – що я відповім. Я й досі пам’ятаю погляд Марійки – такий насторожено-очікувальний. Вона навіть подих затамувала прислухаючись до нашої розмови. І коли я знову повторив сусідці, що у нас усі діти рідні, вона полегшено видихнула. Майже 30 операцій робили діткам: грижа, варикозне розширення вен, косоокість, встановлення брекетів. В однієї з доньок були такі проблеми з зубами, що вона навіть до школи не хотіла йти, бо там її дуже дражнили. Також робили пластичні операції, бо форма носиків була деформованою і потрібне було втручання пластичних хірургів. Також Бог показав нам велике чудо – у Василинки, доньки, був вірусний гепатит С і ми щиро молилися за її здоров’я. Через якийсь час я здав маркери і – аналіз не підтвердився. Здав знову й – результат такий самий. А коли й третій раз аналіз виявився позитивним, ми зрозуміли – Господь її зцілив.

 

Нелегко бувало й у матеріальному плані. Траплялися дні, коли на вечерю не було навіть шматка хліба, і вся родина нишпорила по хаті, шукаючи кілька копійок, аби вистачило на буханець із магазину.

Ми продовжували займатися городництвом — сіяли, садили, доглядали городину, яку згодом здавали оптовикам. Тримали й дві корівки — завдяки їм у хаті завжди було свіже молоко, масло, сметана й сир. Колись у селі налічувалося вісімдесят вісім корів, а тепер, мабуть, і п’яти не знайдеш. Сумно й боляче це усвідомлювати, бо корівка завжди була годувальницею, символом достатку й домашнього затишку.

Ми десять років добудовували дім у якому нині 12 спальних кімнат, – констатує господар. – Причому, робили усе своїми силами й, по суті, ні з чого. От як Господь ні з чого створив все, так і ми з Його допомогою збудували велику оселю. Пригадую, журимося, що нема ні потрібної кількості цегли, ні грошей на неї. І раптом майстер підказує, що можна ставити цеглу “на ребро”, а тоді утеплити стіни пінопластом. Подібних випадків було чимало. Однак я ніколи не жалів про все те, що ми пройшли. І якби постав перед вибором – пройти усе знову чи обрати інший, легший шлях, я б знову обрав наш. Бо це – покликання від Бога. І навіть в самі важкі миті життя Господь давав сили і оптимізм, впевненість у тому, що все буде добре. Потрібно, щоб не страх, побоювання чи відчай керували людиною, а надія на краще, впевненість, що Господь не залишить. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, звідусіль говорили, що має бути серйозна атака на Луцьк. Я ж молився і Бог дав впевненість у тому, що нічого не буде. Однак наші свати покликали нас до себе на Закарпаття і моя дружина й діти прийняли рішення, що краще поїхати туди. Ми поїхали, побули там десять днів. Тоді наші знайомі зі Сходу запитали, чи можна на якийсь час приїхати до нас. Тож я сказав, що повертаюся додому. І – усі вирішили їхати назад. Ми прихистили шість сімей. Також один із наших синів нині боронить Україну на передовій, інший на реабілітації. 

Батько великої родини щиро переживає за кожну дитину. Для нього всі вони – свої, рідні, найдорожчі й найкращі. Він мріє, аби його діти виростали людьми з великої літери – щоб бачили не лише власні потреби чи комфорт, а й серцем відчували біль і труднощі інших. Щоб мали силу й бажання допомагати, творити добро, бути світлом для тих, хто поруч.

Молюся, аби вони завжди були з Богом і вистояли перед усіма життєвими вітрами, що зносять від берега у бурхливі простори життя, – каже чоловік, який живе для своєї великої родини, віддаючи їй усе – любов, турботу й сили. – Триває війна, і діти нерідко опиняються в дитячих будинках. Я знаю, що є багато родин, готових подарувати їм своє тепло й піклування. Але поспішати з таким кроком не варто. Потрібно зустрічатися з дітками не один раз – аби серцем відчути, чи це саме твоя дитина. Інакше ні вона, ні батьки не зможуть бути по-справжньому щасливими. 

Також важливо відчути у цьому своє покликання. Навіть якщо на шляху здійметься зустрічний вітер – не варто здаватися. Завжди треба пам’ятати: добро перемагає зло, а світло – темряву.

Колись я читав притчу про два камінці: один – гладенький, відшліфований лагідними хвилями моря, а інший – з гострими краями, бо його рівняли ударами молотка. Так і з людьми: кожен проходить свій шлях випробувань, але найкоротша дорога до серця – це любов, терпіння й взаєморозуміння, – наголошує пан Петро. – Я щасливий тоді коли я можу принести щастя іншим людям, а особливо дітям. І робитиму це доти, поки Господь даватиме здоров’я і сили. Сьогодні я не лише щасливий батько, але й дідусь – маю 23 онуки, яких неймовірно люблю!За невтомну турботу та любов, яку він разом із дружиною дарував дітям, Петро Бак неодноразово отримував численні грамоти та відзнаки. Його заслуги були визнані навіть на найвищому державному рівні – Президент України нагородив його орденом «За заслуги» III ступеня. Та, попри всі офіційні відзнаки, справжньою, найціннішою нагородою для нього є любов дітей та усвідомлення того, що з Божою допомогою він виховав їх добрими, гарними людьми, щирими й справжніми християнами.

Читайте також:

• «Любов допомогла нам біду здолати і вилікуватися»: подружжя з Волині відсвяткувало 64-річчя шлюбу
• У Луцьку відкрили два нових дитячих будинки сімейного типу
• «Не можна просто виховувати дитину словами, потрібно показати все своїм прикладом»: прийомна родина з Запорізької області знайшла прихисток на Волині