Як на Волині допомагають переселенцям: виклики і проблеми

З початку війни у Волинській області прийняли майже 75 тисяч вимушено евакуйованих осіб та видали 60 344 довідки внутрішньо переміщених осіб (ВПО).

Уперше організації, благодійні фонди та волонтери отримали досвід масової міграції, тому зустрілися з багатьма викликами та проблемами. Що вдалося вирішити, а які питання ще відкриті, видання Район. Луцьк дізналося у представників установ, які працюють із переселенцями.

Допомога має ходити за переселенцями

Наприкінці березня 2022 року на Волині почав працювати благодійний фонд «Рокада», спрямований на роботу з переселенцями. Він надає комплексну психологічну, юридичну, соціальну та гуманітарну допомогу. Робота фонду вибудувана так, щоб виявляти потреби за допомогою зустрічей та анкетування й допомагати їх розв’язувати.

Спочатку фонд працював лише з місцями масового поселення, де проживає понад п’ять сімей. У липні почали надавати допомогу й індивідуальним житловим будинкам.

Причиною такої зміни у роботі стало те, що з місць масового поселення почали виїжджати людей, аргументуючи це початком навчального року. Різні фонди надали дуже багато допомоги: текстиль, постільні комплекти, ковдри, подушки, рушники, матраци. Також передали необхідну техніку. Ці речі спрямували на потреби переселенців, однак після їхнього виселення все лишилося на базі гуртожитку.

«Так склалося, що в самих гуртожитках покращилися, а ті ВПО, яких переселяють, знову мають об’єднуватися з благодійним фондом і облаштовувати новий шелтер із нуля. Допомога за ВПО має ходити, а не працювати на покращення умов якогось приміщення», – каже координаторка благодійного фонду «Рокада» на Волині Ірина Корольчук.

У ВКБ ООН одне зі завдань у роботі з внутрішньо переміщеними особами – інтеграція їх у громади. Упродовж трьох місяців людям допомагають знайти роботу, зібрати дітей у школу, знайти постійне житло. І насправді дуже багато людей знаходить своє місце на Волині та стає частиною громади.

«Але водночас є випадки, коли внутрішньопереміщені особи вже більше як пів року, перебуваючи в місцях масового поселення, не хочуть нічого змінювати. У старостатах по селах пропонують цілі будинки, а вони не хочуть, адже в Луцьку зосереджені місця видачі допомоги: одяг, взуття, харчі», – розповідає пані Ірина

«Рокада» працює в 10 областях, але лише на Волині разом із довідками ВПО друкують постограф, у якому зазначають, хто видав допомогу, в якому вигляді та коли. Це допомагає розв'язувати питання із задвоєнням допомоги.

«Був ще один виклик, який ми розв’язали.  Коли почали масово приїжджати переселенці, ніхто не знав, на скільки вони приїхали, хто ці люди. Тому виникла потреба унормувати юридично стосунки. Юристка розробила та надіслала на всі масові поселення угоду про тимчасове проживання з відповідними правилами», – розповідає керівниця.

 

Це дозволяє шелтерам ефективно комунікувати з переселенцями, адже вони знають, що за порушення правил, прописаних у договорі, можуть лишитися без житла.

Проте пані Ірина зазначає, що це радше питання, які потрібно розв’язувати. Адже розв'язання різноманітних проблем – їхня основна робота.

Хочеться, щоб люди активніше соціалізувалися

Шелтери або так звані прихистки для ВПО волонтери VolWest Hub організували в «Адреналін Сіті» у Луцьку з другого дня війни. Спочатку люди зупинялися в артхостелі «Адреналін». Коли ж кількість переселенців почала збільшуватися, за тиждень організували «Центр для тимчасово переміщених осіб» у приміщенні колишнього ресторану «Стоп-Кадр». 

Тисяча квадратних метрів – шелтер у хостелі та ще стільки ж відкритого простору у Центрі.

Координаторка роботи з переселенцями Тетяна Репницька розповідає, що з початком навчального року деякі центри прихистку переселенців закрили, адже вони були створені на базі навчальних закладів. Тому кількість людей, які потребують житла у їхніх місцях поселень, не зменшується, а навпаки зросла. А от охочих допомогти стає менше. Але в «Адреналіні» намагаються самотужки знаходити потрібну допомогу.

Під час відключень світла виникали серйозні проблеми з приготуванням їжі, адже наразі на базі центру проживає 160 людей, 40 із них діти. Декілька днів готували їжу на відкритому вогні.  Згодом «Рокада» придбала для центру економні індукційні плити. 

Постійно актуальними є потреби у засобах для прання, прибирання, адже люди повинні жити в чистоті. 

«Ми щодня готуємо «велике весілля», тому, крім продуктів, потрібно ще мити посуд, прибирати, оплачувати електроенергію. Не знаю, коли чекати відшкодування від держави, хоча ми пишемо гранти й заповнюємо багато різних заявок. Утримувати, опалювати, сплачувати за комунальні послуги – це теж питання грошей, і в цьому також велика проблема таких прихистків», – розповідає Тетяна Репницька.

Тетяна виділяє ще одну проблему, з якою вони зіштовхнулися, – соціалізація.

Люди, які потрапляють у центр, спочатку два тижні-місяць відходять від шоку, страху, який вони пережили. Згодом волонтери закривають їхні базові потреби (безпека, їжа, сон, тепло). Часто далі людям важко рухатися. Тому у центрі намагаються їх спонукати до пошуку роботи, постійного житла. 

«Ми хочемо дати їм можливість знайти роботу, адаптуватися, прийняти реалії. Ми робимо освітній простір для дітей – виділили в «Адреналіні» цілу кімнату. «СпівДія» допомагає з працевлаштуванням. Робимо такий комплекс: 1. Працевлаштувати; 2. Допомогти перекваліфікуватися, аби відкрити власну справу; 3. Можливість реалізувати себе за кордоном. І дуже хочеться, щоб до цього процесу активніше доєднувалася громада», – додає Тетяна Репницька.Відкрите питання із тим, що проживає багато дітей, тож їм потрібен простір для навчання. Потрібна допомога в облаштуванні освітнього центру, щоб діти могли займатися, виконувати завдання, підключатися до онлайн-уроків у своїх школах. 

Бувало, що переселенці закривали складні для регіону вакансії

Війна почалась 24 лютого. Перші переселенці почали звертатися до Луцького міського центру зайнятості після 15 березня. З квітня зверталося близько 30 осіб на день. Переважно приходили люди, які шукали роботу.

Ті, хто звернувся до центру зайнятості, – люди, в яких не було заощаджень і їм потрібно було заробити на прожиття. 

«Проблемою стало те, що з наявних документів були тільки паспорти й довідка внутрішньо переміщеної особи. Трудові книжки дуже мало в кого були на руках, а саме вони дуже важливі для нас», – розповідає начальниця відділу організації сприяння працевлаштування Луцького міського центру зайнятості Вікторія Липковець.  

Перші 2–3 місяці війни державні реєстри не функціювали, тому працівники ЦЗ не могли подивитися їхнє останнє місце роботи, щоб підтвердити зайнятість. Тоді вірили на слово щодо того, ким людина працювала, які навички має.

Вакансій навесні було мало. Якщо до війни в базі вакансій було понад тисячу, то в перші місяці війни – 150–200, потім 300, зараз – понад 700 у Луцьк.

З 7 травня ухвалили новий закон, який допомагає переселенцям звільнитися, написавши на ім’я керівника свого підприємства в центрі зайнятості.

«Люди заповнюють заяву на ім’я керівника свого підприємства, ми їх приймаємо, далі повідомляємо відповідні органи (податкову службу і пенсійний фонд), де вносять зміни в державні реєстри, та повідомляємо роботодавців», – пояснює посадовиця.

Понад 60 осіб звільнялися за такою процедурою. Але проблема в тому, що ці люди не мають трудових книжок, тому записи про звільнення зробити не можна.

«Були випадки, коли внутрішньо переміщені особи закривали складні вакансії для нашого ринку праці. Наприклад, інженерів-конструкторів. У людей, що приїздять, більше технічні та промислові професії, адже там такий регіон. У нас якраз таких кадрів дуже бракує, хоча запит на них є. І якраз у травні, коли бізнес почав оживати, з’явилися такі вакансії, які змогли закрити переселенці», – розповідає пані Вікторія.

У центрі зайнятості зазначають, що всі, хто хотів знайти роботу, її знайшов. Інколи йшли на нижчі посади, ніж були раніше, аби працевлаштуватися.