«Його навіть не спробували врятувати»: розповіли про бойовий шлях зниклого безвісти захисника, який служив у Луцьку

Більше про те, як розпочався військовий шлях Дмитра ще з 2021 року, про «родину», яку він знайшов серед побратимів, спогади бойового товариша про те, коли він востаннє бачив Дмитра на позиції, відомості, отримані з дронів, а також інформацію про кількість загиблих на цих позиціях і службове розслідування, що триває – Галина, тітка оборонця, розповідає в інтерв’ю для Букв.

– Галино, розпочнемо з історії Вашої родини. Ви є тіткою зниклого безвісти захисника. Уникаючи інформації, яка може бути небезпечною при статусі «безвісти зниклого», чи можемо ми розповісти, на якій позиції Дмитро перебував, за що відповідав, якими були умови та ставлення командування?

– Мій племінник – молодий хлопець, якому нещодавно, в травні, виповнилося лише 22 роки. Він потрапив на війну після строкової служби. У листопаді 2021 року його призвали на строкову службу, і коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, строковики опинилися в складній ситуації. Їх ніби й не відправляли на передову, але вони мали залишатися у частині. Дмитро проходив службу в Житомирі, у Національній гвардії.

Влітку 2023 року племінник відслужив свій термін, але демобілізації не було, їх не відпускали навіть у відпустку. І ось після довгих роздумів, оскільки йому дуже хотілось ближче до дому, він підписав контракт і перевівся до Луцька. Спочатку вони відповідали за охорону об’єктів, а згодом він потрапив до іншої бригади, теж від цієї частини. Далі, у лютому 2024 року, їх направили на 1 місяць на навчання в Івано-Франківську область, а з 1 квітня – вони перебували безпосередньо на Запорізькому напрямку. Спершу Дмитро не був саме на першій позиції, але з часом його перемістили ближче до лінії фронту, і так він опинився у районі селища Роботине.

Дмитро дуже цінував свою бригаду, командування та побратимів. Перебуваючи на цьому складному напрямку він ніколи не жалівся на службу. На наші запитання «як  справи»  у нього завжди була відповідь- чудово. Лише після його зникнення, коли ми спілкувались з рідними його побратимів,  відкрились страшні реалії їхнього перебування у «самому пеклі». Після зникнення племінника, командир разом з побратимом навіть приїздили до матері, підтримували її. Розумієте, як згодом з’ясувалося, всі накази надходили з вищих інстанцій. Вони ж підпорядковувалися “Червоній калині”, яка базувалася в Запоріжжі. І саме там ставлення до військових було не дуже.

– Ви зазначали, що перед зникненням Дмитра разом з побратимом відправили на завдання, де вони мали бути 10 днів. Чи відомо Вам, яким було розпорядження щодо їхніх обов’язків під час завдання? Чи правильно я розумію, що це «сіра зона» і фактично пряме зіткнення з противником?

– Щодо обов’язків Дмитра та його підрозділу, нам досі не все зрозуміло. Дмитро не розповідав, які завдання вони виконували. Відомо лише, що це дійсно була «сіра зона», а якою була основна мета  присутності наших військ на цій території – нам не відомо. Проте ця територія – суцільне поле. Я запитувала командирів і всіх, хто міг дати відповідь, чи варто утримувати цю ділянку ціною людських життів. Мені відповіли, що всі накази надходять з вищих інстанцій і просто так залишити позиції – неможливо. Мені важко зрозуміти, чому ми повинні платити таку високу ціну за цю ділянку…

– Власне, як Ви писали у зверненні, вони пробули на позиціях більше днів, ніж планувалось. Скажіть, чи вдалось встановити, чому так сталося, і за яких обставин зник Ваш племінник? Коли з’явилась перша інформація від його побратимів, які вижили?

– Це був третій бойовий вихід Дмитра на позиції (щоразу на різні). Зазвичай їх відправляли на десять днів, іноді до чотирнадцяти, але цього разу вони перебували там 23 дні. До того ж зв’язку з родиною всі ці дні не було, лише з командуванням. Сестра (мати Дмитра) телефонувала щовечора командиру, дізнавалась, чи все добре, і він завжди запевняв, що так. На питання, чому їх тримали там так довго – сестрі говорили, що в спершу міняють поранених, потім казали, що чекають на підкріплення, адже було багато втрат та не вистачало особового складу для заміни. 

Лише згодом сказали, що через велику кількість ворожих дронів не було можливості вийти, і шанси залишитися живими при виході – теж були нульовими. Але я відповідала їм, що вони навіть не надали їм цього шансу… Так, їм скидали щовечора їжу, але, як ми розуміємо, сама ця позиція досить невелика, і вижити там – велике диво. 

Ввечері третього серпня, коли сестра зателефонувала командиру, він повідомив, що вранці на позицію був скид з дрона, і все повністю зруйнували. Потім проти них застосували газ, і вони почали у паніці розбігатися хто куди. Мій племінник вже мав до цього поранення голови, тож вона була перемотана. І, як розповів побратим, у всьому цьому хаосі він побачив, що Дмитро кинувся до виходу, яким вони заходили. Цей побратим пізніше повернувся на позицію і, зрештою, зміг зв’язатися з командуванням по рації й вночі зміг вийти звідти. Тобто, виходить, що звідти все ж можна було спробувати вивести хлопців. 

– Чи правильно я розумію, що дотепер командування офіційно не коментує ймовірний факт загибелі Дмитра? Знаю, що часто групу бійців або дорогою супроводжують дрони, або ж вже потім теж підіймають дрони, щоб побачити, чи є тіло. Як це відбувалось у Вас?

– Побратими та командир кажуть, що з дрона вони, ймовірно, впізнали Дмитра за зовнішніми ознаками: за одягом та частково перемотаною головою. Але обличчя вони не бачили. Виявляється, що там було видно, як він біг, далі росіяни зайшли на позицію і нібито розстріляли його. Побратим, який був з ним, сказав: «Я бачив, як він біг, але це все». І ось оскільки обличчя Дмитра не було видно і нам не надано жодних фото чи відео для впізнання, у нас залишається маленький відсоток надії, що він міг вижити й зараз у полоні. Офіційно командування не підтверджує, що це був Дмитро, тому його статус наразі залишається безвісти зниклим в результаті скиду з БПЛа підрозділами збройних сил Росії. Зараз у частині також проводиться службове розслідування, тому ми ще не знаємо, що буде зазначено в офіційному акті.

– У зверненні Ви також писали про те, що після ситуацій зі зникненням військових, бригада виїхала з тих позицій. Давайте уточнимо, чи були спроби провести евакуацію ймовірно загиблих і, якщо ні, якими називають причини, чому саме зараз це неможливо?

– Так, після цього випадку саме з моїм племінником, через декілька днів бригада виїхала з позицій і повернулася до Луцька, для поповнення ресурсів. З інформації від командування ми дізналися, що на цих позиціях, враховуючи мого племінника, залишилось шість загиблих військових, яких не вдалося забрати. Ми зв’язались з кількома родичами, і в однієї жінки чоловік загинув ще у травні, і досі його тіло не евакуювали… Це страшна ситуація. Бо якби бригада хоча б знаходилась там, було б більше шансів забрати тіла. Зазвичай кожна бригада забирає саме своїх бійців, але саме в нашому випадку не було спроб провести евакуацію, як нам сказали, через постійні обстріли на даній території.

В самій частині у Запоріжжі нам теж сказали, що евакуацію провести неможливо. Аргументують це тим, що там небезпечно і вони не будуть жертвувати живими заради того, щоб забрати мертвих. Але з іншого боку, якщо людей відправляють на такі небезпечні позиції, де шанси на виживання мінімальні, має бути забезпечена і можливість їх евакуації в разі необхідності. Інакше – це виглядає як дорога в один кінець… І це не поодинокий випадок – тепер, коли я приєдналася до спільнот безвісти зниклих, я дізнаюся, що люди зникали там ще з минулого року, і військових досі відправляють на ці позиції.

Розумієте, Дмитро завжди переживав за побратимів, які залишаються на позиціях, і був готовий, ризикуючи життям, йти на евакуацію. А його навіть не спробували врятувати, не перевірили, чи він, можливо, поранений… Варто розуміти і те, що, відправляючи на позицію лише декілька людей, у разі, якщо когось поранять, інший просто фізично не може самостійно його евакуювати.

– Скажіть, будь ласка, протягом часу, відколи військових відправляли на ці позиції, чи офіційно когось зі зниклих визнали саме загиблими або ж полоненими? Чи взагалі з’являється якась інформація щодо списків полонених з цієї бригади?

– Ні. Вже понад місяць минув з моменту зникнення племінника, і за цей час ми спілкувалися з багатьма людьми, які кажуть, що проблема саме в тому, що бійці з Оріхівського напрямку (зокрема з району Роботине-Вербове) дуже рідко з’являються у списках на обмін. А якщо говорити про військових 14-ї бригади НГУ – взагалі про полон та обміни нічого не чути. Тож постає питання, де всі ці люди… Родичів у всіх чатах щодо безвісти зниклих на цьому напрямку – більше як півтори тисячі учасників. І це лише малий відсоток зниклих на одному напрямку.

– Давайте також окремо поговоримо про комунікацію з державними структурами, зокрема тими, що відповідають за права людини. Ви казали про те, що ведеться розслідування, а які структури повідомлені саме щодо Вашої ситуації?

– Згідно зі стандартною процедурою після зникнення військового, ми зверталися і до поліції, і подавали заяви до Координаційного штабу, Національно-інформаційного бюро, уповноважених з питань зниклих безвісти, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, а також до СБУ. Заяви прийняли усюди, але відповідь однакова: «чекайте». На всі питання, чому не забирають тіла, відповідають, що наразі туди неможливо зайти, і потрібно чекати, доки ці території будуть звільнені. Ми також зверталися до Міністерства оборони та Президента України, але наразі очікуємо відповідь. Знаю, що нещодавно родичі бійців 14-ї бригади НГУ їздили на зустріч у Координаційному штабі, але також жодної конкретики не отримали.

Важливо продовжувати говорити про це, адже напрямок Роботине-Вербове майже не згадується в інформаційному просторі. Ми опинилися в складній ситуації, оскільки точно не знаємо, що сталося з моїм племінником. Якби була впевненість у його загибелі, ми б зосередилися на поверненні тіла. Але зараз ми на межі двох можливих варіантів: переглядаємо різні сайти і з полоненими, і з загиблими, і це надзвичайно важко.

– Галино, якщо я правильно розумію, питаннями комунікації з різними організаціями займаєтесь переважно Ви. Тож я хотіла запитати про те, як сьогодні загалом родина Дмитра, його мати? Адже Ви неодноразово згадували, як вона переживала, коли син був на позиціях.

– Сестру ми дуже тяжко приводили до тями. У неї взагалі троє дітей: є старший син і менша донька, 14-ти років, але саме з Дмитром у них дуже тісний зв’язок. Він був для неї найбільшою підтримкою. Вона плакала і казала: “Він був наче мої крила, а тепер їх немов обрізали”. Ще й паралельно на той момент її чоловік також перебував на дуже важкому напрямку. Зараз вона щоночі засинає, розмовляючи з Дмитром подумки, і спить з його портретом. Мені тяжко, а їй навіть важко уявити, як це все переживати.

Дмитро завжди був веселим, піклувався про сестру, маму, брата. Попри довгу розлуку, в сім’ї завжди відчувалася його присутність, з ним постійно радились щодо будь-яких питань. Він дуже піклувався про мамине здоров’я, при кожній нагоді телефонував додому. Він був  відповідальний, у нього було багато планів, він поспішав жити, завжди брався за безліч справ, було відчуття, що хотів дуже багато встигнути. 

Планував, яку сукню придбає для сестрички на випускний. Всі його згадують, як дуже позитивного, веселого, жвавого хлопця, був дуже комунікабельним, вмів  знайти спільну мову з будь-яким поколінням. Цієї весни Дмитро познайомився з чудовою дівчиною і був надзвичайно щасливий. Вона теж зараз приїжджає до його матері та чекає на нього. Знаєте, у свої 22 роки Дмитро мислив дуже по-дорослому. На війні він теж, звісно, переосмислив багато речей. 

Підписуючи контракт, казав, що його обов’язок – захистити свою сім’ю. Побратим розповідав, що навіть у найважчих умовах Дмитро завжди тримався позитивно. Він відповідав за медичну складову, дуже багатьом надавав допомогу. Але коли він сам потребував допомоги, йому її не було кому надати… Я вважаю, що відповідальність за своїх людей потрібно нести до кінця. Вони захищали нас і, навіть загинувши, заслуговують на гідне поховання. Дуже важко усвідомлювати, що твоя дитина можливо загинула, але немає її могили. Це неймовірно страшні відчуття.

– Тож давайте сформулюємо звернення і до представників держави, і до суспільства. Аби звернути увагу щодо того, що статус «безвісти зниклий» фактично не піддається якомусь особливому висвітленню. Тобто, наразі існує сам статус, без подальшого інформаційного супроводу.

– Статус «безвісти зниклого» – це і надія, і невідомість, яка може тривати дуже довго. Ми постійно уявляємо в думках різні сценарії: можливо, він поранений, можливо, полонений, або ж, якщо загинув, його тіло залишилось там і незрозуміло, що з ним. І ти розумієш, що може не бути можливості поховати рідну людину, прийти на могилу до нього і поплакати… Це нестерпний фізичний і моральний біль, що позбавляє тебе здоров’я. Я сама погано сплю через цей розпач. І ти розумієш, що тобі ніхто не може допомогти. Бо всі кажуть, що треба чекати, допоки завершиться війна… 

Важко зрозуміти, за яку країну гинуть наші люди. Бо після того, як отримують статус «безвісти зниклого» – вони стають потрібними лише своїм родичам. Мені розповідали, що раніше існували домовленості щодо можливості забрати або обміняти тіла. Адже загиблі є з обох сторін… Ми маємо робити все можливе, щоб влада та командири несли відповідальність до кінця за всіх військових в будь-якому статусі. Щоб сім’ї, які потрапили в складну ситуацію, не лишались на самоті в пошуках та поверненні своїх рідних. Безвісти зниклі не повинні залишитися у невідомому статусі, вони теж Герої і заслуговують, щоб за них боролись і пам’ятали. 

Читайте також:

• Мріє про перемогу та повернення у футбол: ексгравець російського «Зеніта» та луцької «Волині» два роки воює на фронті
• Вижив під Зеленопіллям, пройшов пекло Іловайська: куля ворога обірвала життя молодого Героя з Волині