«З кожним похороном додається сива волосина», – музиканти військового оркестру про свою роботу

Про роботу членів оркестру Волинського прикордонного загону розповіло Суспільне.

Прощання з Героєм

Село Дерно на Волині. Біля воріт церкви збираються люди. Чимало з них несуть в руках оберемки хризантем – білих, помаранчевих, рожевих. Розмов не чутно.

За мить тишу розривають сирени машин. Везуть загиблого військового Володимира Нероду. Вперше на фронт він потрапив у 19 років. У 2018 отримав важкі травми, тож після 24 лютого його не мобілізували. Але він пішов до військоммату сам, прямо з реабілітаційного центру. Спочатку – в тероборону Луцька, згодом – в добровольчий батальйон ОУН.

Володимиру було всього 25 років, він загинув 13 жовтня, рятуючи пораненого побратима поблизу міста Соледар на Донеччині.

Коли машина з труною зупиняється біля натовпу, починає грати оркестр Волинського прикордонного загону. Лунає один із поховальних маршів для віддання військових почестей. Плач за полеглим зливається зі звуками музичних інструментів. Так звучить музика поховань. Один із багатьох голосів війни. 

Ховати юнака везуть у рідне село Мощаниця. Шлях від церкви до катафалка теж супроводжує військовий оркестр.

Кілька кілометрів поховальна процесія йде вулицями до кладовища. Усю дорогу звучать траурні марші. Коли труну опускають у яму, прикордонники виконують Державний Гімн України.

20 музикантів

Оркестр бере участь у похоронах від кількох разів на тиждень до декількох на день. Якщо загиблих багато, намагаються зробити так, щоб хтось був похований до обіду, хтось – після, а іноді – й наступного дня.

Кожного загиблого проводжають в останню дорогу з військовими почестями, до яких належить і супровід оркестру. Цю місію на Волині виконують також оркестри Нацгвардії та 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Великого. Який оркестр куди їде – визначає начальник гарнізону.

Оркестру Волинського прикордонного загону 62 роки. Він вдвічі «старший» за сам загін – заснований у 1960 році при новоствореній ракетній дивізії.

Після розпаду Радянського Союзу, у грудні 1992 року, був створений Луцький прикордонний загін. Тоді ракетну дивізію розформували, а її база й військовий оркестр стали належати прикордонникам. З «Луцького» на «Волинський» оркестр перейменували у 2021 році.

В оркестрі – 20 музикантів, усі – чоловіки. Раніше в колективі була жінка, Олена Зінчук, але вона звільнилася зі служби після початку повномасштабної війни, присвятила себе вихованню дитини.

Серед інструментів – по чотири саксофони, тромбони й труби, дві туби, дві валторни, ударна установка, бас та гітара. Такий штат називається малим. Буває ще середній (35 людей) та великий (50-70).

Військові оркестри бригад, полків та прикордонних загонів, згідно з нормативами, мають однаковий «кістяк». Вони можуть відрізнятися кількома інструментами або їхньою кількістю, наприклад, в якомусь може бути чотири тромбони, а в іншому – два. Один має дві валторни, інший – три. В одному є електрогітара, в іншому – немає.

У з’єднаннях та управліннях до оркестрів додаються вокалісти й балет. По відомствах на кшталт Державної прикордонної служби, Нацгвардії, ЗСУ є ансамблі пісні й танцю. Штат останніх може сягати 90-100 людей.

Керівником оркестру Волинського прикордонного загону є Петро Лукавий. Він зі ще одним музикантом, Миколою Харкевичем, грають тут найдовше – по 25 років. Останнім в оркестр прийшов Богдан Мельник – він грає чотири місяці.

«В оркестрі є декілька поколінь музикантів. Одні грають до 25 років служби і йдуть на пенсію, а на їхні місця приходить молодь. Ротація відбувається постійно», – розповідає Петро Лукавий.

Шлях в оркестр зазвичай відбувається за схемою «музична школа  музичне училище/коледж – музичний факультет університету – прослуховування – служба». Єдине, що відрізняється, – це самі навчальні заклади. Буває, що в когось ланка «університет» відсутня

Укласти контракт можна відразу після закінчення музичного коледжу чи університету. Проте перші пів року музиканти проводять на військовому вишколі, який проходять усі прикордонники, що здобувають рівень молодшого спеціаліста. Там вчать стріляти, маршувати, проводити перевірку документів, шукати наркотики, вистежувати порушників на кордоні тощо. Тож музиканти можуть стати на охорону кордону, якщо буде така потреба.

«Якщо на нас підуть білоруси, ми їх гарно зустрінемо, зі зброєю та оркестром», – жартує Петро Лукавий.

Зіграти як одне ціле

Диригенту Петру Лукавому 45 років, він має звання старшого лейтенанта. Його знайомство з музикою відбулося у школі. Одного дня під час уроків у двері класу постукав викладач музичної школи по класу труби. Запросив дітей навчатися гри на цьому інструменті. Петро записався.

Після музичної школи  Луцьке училище культури й мистецтв (тепер – Волинський фаховий коледж культури й мистецтв імені І.Ф.Стравінського). Строкову службу Петро Лукавий проходив у Нацгвардії Львова.

Опісля уклав контракт на службу в оркестрі тоді ще Луцького прикордонного загону. Паралельно навчався у Волинському державному університеті імені Лесі Українки (зараз це Волинський національний університет імені Лесі Українки).

Петро прийшов на посаду соліста-інструменталіста. Через п’ять років став старшиною, а з 2018-го – начальником оркестру-диригентом. Каже, що не відчуває різниці, на якій посаді працювати.

«Головне – процес. Береш твір, працюєш над ним  і в кінцевому результаті він подобається нам і глядачу. 20 музикантів мають зіграти як одне ціле. Коли вони ставлять перед собою ноти, бачать їх по-різному. Один вважає, що тут треба заграти голосніше, інший думає, що тихіше. Для того і потрібен диригент, щоб вказати, якою динамікою та штрихами виконувати твір», – пояснює Петро Лукавий.

І музиканти, і військові

Одному із «старожилів», Миколі Харкевичу, 45 років. Він – штаб-сержант. Родом з Горохівського району, грає на тромбоні та баритоні. Каже, у дитинстві йому подобалося слухати, як грає оркестр місцевого будинку культури, тож він спробував грати сам, а згодом пішов у місцеву музичну школу.

26 років тому, після закінчення Луцького училища культури, Микола прийшов на строкову службу в Державну прикордонну службу. Відтоді більш як пів життя він – музикант-прикордонник.

Також служать в оркестрі троє рідних братів Мельників з Луцька. Старшому Віталію 40 років, двійнятам Юрі та Володимиру – по 38. В оркестрі грають 21 та 19 років відповідно. Віталій за званням головний сержант, а його брати – штаб-сержанти.

«Я ходив у п’ятий клас, а брати в третій. Якось вони записалися в музичну школу. Принесли труби додому. Я побачив, теж стало цікаво. Батько був за, мама теж, але хотіла, щоб ми грали на різних інструментах, а не всі на трубах», – розповідає Віталій.

Вдома музиканти займалися по черзі. «Сусіди дуже раді були», – жартує прикордонник.

Мамине бажання здійснилося, коли Мельники вступили у Луцьке музичне училище. Відтоді Віталій грає на саксофоні, Юра – на тромбоні, Володимир – на валторні.

19 років у колективі грає трубач Микола Синюк. Родом з Рожища, живе в Луцьку, за званням – майстер-сержант. Прийшов до оркестру, бо «підмовили брати Мельники»«

«Вони (двійнята) сказали мені: «Ми йдемо в прикордонники, давай з нами». Ми разом прийшли на прослуховування. Усіх прийняли», – згадує Микола.

Миколу жартома називають «мамою» оркестру, оскільки за посадою він старшина – «права рука» начальника. У його обов’язки входить стежити за порядком і дбати про матеріальну сторону, зокрема про те, щоб всі мали військову форму. Музикант зізнається, що дуже м’який до підлеглих. За це його іноді «сварить» керівництво.

Один з наймолодших учасників, 20-річний Влад Цвик з Рівненщини, мріяв потрапити в оркестр з дитинства. Тут грав його вітчим. Хлопець каже, ходив на концерти оркестру, дивився ролики на ютубі.

Рік тому закінчив Коледж культури й мистецтв РДГУ й приєднався до колективу: »Взагалі я кларнетист, але тут граю на саксофоні, бо в нас такий склад. Перевчився. Не така техніка й аплікатура. Деякі ноти на саксофоні беруть по-іншому, а я звик до кларнета. Спочатку було незвично. З часом звикаєш і вдосконалюєшся», – розповідає Влад.

Його військове звання – солдат. Він 11 років займався греблею на байдарках, завдяки цьому, говорить, нести службу фізично легше. Мовляв, спина не болить від носіння автомата, бо м’язи натреновані: «Спорт і музика в моєму житті завжди були пов’язані».

Склали інструменти в чохли та взяли до рук зброю

У музикантів є композиції для різних подій, але головна роль оркестру – підіймати бойовий дух, віддавати військові почесті при похованні Героїв.

Музиканти об’їздили з виступами всю Волинь та західну частину України. Бували в інших областях. Неодноразово їздили на схід. Кілька років тому були у Волновасі, Краматорську, Бахмуті, Шахтарську.

«Усе змінилося 24 лютого, коли довелося скласти інструменти в чохли й взяти до рук зброю, стати до оборони на визначені позиції, – розповідає Петро Лукавий. – Де несли службу – військова таємниця. Тривало це близько двох місяців. Оскільки на Волині немає бойових дій, зараз знову можемо поєднувати службу з репетиціями та виступами. Продовжуємо грати. Щомісяця маємо до 15 заходів. Стало менше концертів, але більше похоронів».

«Зараз ми більше часу проводимо зі зброєю, ніж раніше, частіше заступаємо в наряди й виконуємо завдання по службі. Через це збиратися у повному складі стало важче», – говорить Олександр Устінов.

У 2014 році музиканти вже мали досвід, коли кілька місяців тримали в руках зброю, а не інструменти. Тоді їх відправили на підсилення північного кордону на Чернігівщині. З квітня по червень прикордонники охороняли визначену їм територію в районі села Вороб’ївка, де була загроза вторгнення росіян. Потім повернулися на Волинь, а диригент Петро Лукавий до серпня захищав лінію кордону на Луганщині.

Похоронний марш символізує життя та смерть

Оркестр прикордонників супроводжував поховання захисників і в попередні роки війни. З військовими почестями ховають також померлих ветеранів, які боролися за незалежність України у XX столітті, військових запасу, учасників міжнародних військових операцій.

Коли ховають Героїв, полеглих у війні з Росією, військовий оркестр є завжди. Процедура прописана в законодавстві.

«Не можна грати будь-які інші композиції, крім поховальних маршів та державного гімну, – пояснює Петро Лукавий. – Найчастіше ми виконуємо твори «Пам'ять» та «Шана». Взагалі поховальних маршів є більше, але саме ці найкраще звучать на наш склад оркестру«.

«Усі поховальні марші складаються з двох частин. Перша – сумна, голосна, насичена. Вона символізує життя, яке вирує клопотами та проблемами. Посередині твору музика затихає. Друга частина звучить прискорено і з піднесенням. Вона зображає те, що людина віджила свій час на землі, і її душа піднялась й полетіла в іншу реальність», – розповідає Микола Харкевич.

Музикант додає, що музика на похоронах – це як ліки для душі, щоб полегшити біль і допомогти рідним пережити втрату. Вона розряджає напружену атмосферу.

«Грати на похоронах завжди складно»

Музиканти присутні на всіх етапах поховання. «Скільки б часу не пройшло, грати на похоронах завжди складно, – каже Петро Лукавий. – Родичам у цей момент важко. Напевно, вони не помічають нічого, що відбувається довкола в такі миті, крім тої біди, яку переживають».

«З кожним похороном додається сива волосина. Не завжди про це говориш, у собі тримаєш. Побачене закарбовується глибоко в серці. Шкода людей. Прийшла біда. Гине цвіт нації. Вік більшості воїнів – 20-30 років, – говорить Микола Харкевич. – Мені запам’ятався похорон у селі Криничне біля Луцька. Тоді прощалися з батьком шести дітей Євгеном Головчаком. Найстаршому сину – 14 років, найменшій доньці – півтора року. Діти обступили труну. Плакали. Жінка мало не знепритомніла. На це неможливо було дивитися».

«Найважчий похорон – перший. Боляче дивитися на матерів, які ховають дітей, особливо, якщо гинуть молоді воїни, – додає один з музикантів, Орест Цьолковський. – Кожен раз, коли керівник повідомляє, що буде прощання з Героєм, ми згадуємо Путіна недобрим словом».

«На похороні завжди тривожна атмосфера. Траурна музика підсилює емоції. Але постійно думати про смерть теж важко, тож намагаємося перемикати увагу на щось інше. Треба жити далі», – каже Олександр Устінов.

Пам'ятати, щоб бути сильними

«Найкраще вшанування померлої людини – це пам'ять і молитва про неї, – говорить Орест Цьолковський. – Наші поховання показують, як ми кардинально відрізняємось від росіян. Ми ховаємо Героїв, а вони – шакалів, гнид. Якщо хоронять".

«Вшанування загиблих має проявлятися також у вигляді підтримки сімей Героїв державою, місцевою владою, іншими людьми», – додає Микола Харкевич.

«У Луцьку й інших містах до вторгнення росіян була традиція збиратися у перший четвер місяця, щоб пом’янути тих, хто віддав життя за незалежність. Приходили військові капелани, депутати міської ради, рідні загиблих. Трубач і барабанчик виконували марш "Шана". Капелани молилися. Важливо відновити такі заходи після перемоги», – каже Віталій Михайловський.

«Якщо якийсь артист чи артистка виконує пісню про військових, ми їх збираємо, опрацьовуємо і граємо одним блоком. Жоден виконавець не має стільки патріотичного репертуару, щоб зробити окрему концертну програму. А в нас він є! Тому ми відрізняємося від цивільних музикантів», – пояснює Петро Лукавий.

«Воїни віддали найдорожче – життя, захищаючи країну. Ідучи на фронт, вони усвідомлювали, що можуть не повернутися, – говорить диригент, – Ми маємо зробити максимум, щоб люди не забували їхній подвиг. Ми займалися цим у мирний час, розповідаючи про Героїв, і будемо робити це знову, бо то і є головна особливість військового оркестру».

Авторка: Наталя Хвесик.