За 2 дні до загибелі написав коханій «ти краще, що могло зі мною статися»: вражаюча історія життя і смерті Героя з Волині

На згадку про коханого та всіх загиблих на війні - мрію Максима реалізувала його дівчина. Історію їхнього кохання розповіли у сюжеті 12 каналу.

«Я наразі не відкриваю наш діалог ніде, в жодних месенджерах, тому що мені дуже важко. І не заходжу на його сторінку, тому що це дуже боляче», - розповідає дівчина.

Ковельчанка Марія Лукашук - дівчина загиблого на війні небесного фотографа Максима Бурди. У Луцьк вона приїхала на арттерапію. Її Максима вже немає майже рік.

«Червоний і чорний як символ болю, того, що рана кровоточить. От я хотіла саме зробити такі грубі мазки, щоб показати ось цю рану яка дуже сильно болить і пройшов вже майже рік, але в цьому я живу», - поділилася Марія Лукашук.

Максима Бурди не стало 26 січня цього року під Бахмутом, всього через 20 днів після прибуття на фронт. Ще в перший день війни вирішив, що піде на захист країни, але довго був у військовому резерві на навчаннях та полігонах. Дівчина пригадує, що це його дуже дратувало, адже, мовляв навіть військовим себе не може назвати.

«Завжди повторював, що війна обов'язково буде, питання часу, лише коли... Він завжди готувався і для мене це було просто зрозумілим, чому він в перший день приєднався, тому що він раніше вже був з лавах ТРО і для нього це було цілком логічно», - зазначила дівчина.

Марія згадує, Максим готувався до вторгнення за декілька років - у 2019-му він вступив до лав тероборони, регулярно навчався правилам ведення бою і тактичній медицині, хоч за станом здоров'я мав право лишитися вдома.

«Він був комісований через хворобу хребта, він міг не йти воювати. Нам сказали «як він потрапив взагалі»? Тобто з таким діагнозом не беруть людей, тому що в нього була гемангіома хребта, здається і він був комісований взагалі. Він поїхав в Луцьк і через Луцьк якось він потрапив в ЗСУ», - каже Марія.

Останні дні, запевняє дівчина, були складними для Максима. Особливо боляче було бачити як гинуть побратими.

«Він був дуже пригніченим, він написав, що я навіть не хочу тобі зараз телефонувати, щоб ти просто не чула мій стан. Я відчувала, що йому дуже важко..», - пригадує Марія.

«Я кохаю тебе понад усе на світі. Знай, ти краще, що могло зі мною статися» - це повідомлення Марія отримала за два дні до його смерті. Тоді, каже, не було ніякого передчуття біди.

«Передчуття такого, що щось станеться, не було взагалі - ні в його мами, хоча вона завжди передчуває і я так само передчуваю, дуже емоційна людина. Я була впевнена, що все буде добре до кінця. І в день смерті зранку він мені ще насилав котиків, тваринок, відео смішні, він дуже любив це, бо казав просто надсилати якісь смішні відео, щоб він якось відволікався, а вже в обід його не стало», - поділилася дівчина. 

Мрія створити фотовиставку воєнних фото зародилася у Максима під Бахмутом, хоч і не одразу. Перші дні, пригадує Марія, за фотоапарат і не брався. Та все ж згодом створив серію атмосферних фронтових фото. Ці світлини вже об'їздили дев'ять міст України. Пам'ять про такого Небесного фотографа.

«Виставка включає в себе майже 200 світлин з полігонів, навчання і біля Бахмута. Це дуже великий фотопроєкт, можна сказати, тому що окрім робіт, в нас представлено листівки з фотороботами, наліпки, футболки можна придбати з фотороботами, худі. Частину коштів ми даємо на «Янголи Азову» і частину перекриваємо логістику в інше місто», - розповіла Марія.

Посмертно Максим був нагороджений Президентом України орденом За мужність III ступеня. Саме та мужність, а ще самовідданість, каже дівчина, були тим, що спонукало його піти на війну.

«Він був самовідданий як і фотограф, як і професіонал, як і чоловік в стосунках, як і військовий. Він міг залишити військову службу через те, що він був комісований, але він розумів, що якщо він вийшов на цей шлях, він мусить йти до кінця, він мені постійно це говорив, - додала волинянка.

Біль втрати - ця намальована робота показує всю пошматовану душу коханої Максима. Йдучи на терапію, зізнається, відразу знала, що буде зображати і, стверджує, картина вийшла непроста, але дійсно стало легше.

Проект «Жива. Справжні історії кохання» зібрав у Луцьку жінок загиблих військових аби допомогти їм віднайти внутрішній ресурс жити тарухатись далі. Організатори запевняють - проєкт не про смерть, а про життя.

Читайте також:

• Передвісником смерті стала ікона, з якою мав вінчатися: загиблому Герою з Волині назавжди 22 роки
• Через майже 2 роки після загибелі сім'я не може змиритися з втратою: спогади про 28-річного Героя з Волині
• У сні прийшло СМС «Пробач, кохана...»: історія родини загиблого Героя з Волині. Відео