«За свій спокійний характер від побратимів отримав позивний «Тихий». Спогади про загиблого прикордонника з Волині

Юрій народився 4 вересня 1985 року у селі Голоби Ковельського району. Крім нього, у сімʼї зростала сестра. Після закінчення школи здобув фах електрозварювальника — професію, яку обрав свідомо і яку добре знав. Із майбутньою дружиною Тетяною познайомився через чат.

«На той час популярним було знайомство за допомогою телепередач, де транслювались номери телефонів охочих познайомитись, — пригадує Тетяна. — І ось в одній стрічці він побачив мій номер і зателефонував. Ми домовились зустрітись. А на День Незалежності приїхав до Луцька. Ми одразу сподобались одне одному, і за три місяці побралися».

Згодом у подружжя народилася донечка. Так склалося, що Тетяна через обставини часто виїжджала на заробітки за кордон, Юрій залишався вдома з донькою. Він самотужки давав раду всьому — дбав про дитину, про дім, про побут. Між ними був особливий зв’язок. 

«Не дивно, що вона була татовою улюбленицею, — каже Тетяна. — Загалом, у неї чоловічий характер. Пригадую, як робили ремонт у квартирі — вона постійно допомагала Юрію: щось подавала, тримала, підказувала. Він був для неї прикладом і авторитетом».

До повномасштабного вторгнення Юрій Стасюк працював на одному з підприємств Луцька. Жив звичайним, спокійним життям — працював, дбав про родину. Але коли російські ракети вперше вдарили по Україні, не зміг стояти осторонь. Без вагань прийшов до Ковельського ТЦК.

Після цього були навчання, фронт, і постійна ротація — з однієї гарячої точки в іншу. Юрій не звик скаржитись. Про те, що переживав на війні, ніколи не розповідав дружині.

«Я не наважувалась питати, — зізнається Тетяна. — Розуміла, що для нього це болюча тема, і якщо мовчить — значить, не може про це говорити. Інколи я бачила в його очах втому, щось тривожне… Але він завжди намагався бути спокійним. Для нас».

Про Стасюка розповідають його побратими. Так, Олександр Карпачев,  з яким призивався в один день, 12 березня, говорить, що Юрій був справжнім українцем не тільки за паспортом. У нього це було в серці. Спокійний, але незламний. Саме тому й отримав позивний «Тихий». Та коли щось його зачіпало за живе — міг раптово висловити наболіле. Різко, чесно, до болю влучно. Принциповий. Справедливий. Відважний. Ніколи не ховався за спинами.

«Ми з Юрою були разом від самого початку. Разом стояли в черзі у військкоматі в Ковелі, разом їхали на перше навчання. Разом опинились на полігоні, куди вперше прилетіли російські ракети. Дивом тоді вціліли, - ділиться спогадами Олександр. — Спершу нас готували як артилеристів. Здавалося, наша війна буде на дистанції, за лінією вогню. Але доля розпорядилася інакше — згодом опинилися у складі прикордонних військ.

Тут усе було по-іншому. Не про дальнобійні гармати йшлося, а про безпосередню присутність на передовій — в бліндажах, на позиціях, за кілька сотень метрів від ворога. І тоді кожен день, кожна ніч були випробуванням на витривалість, спокій і готовність діяти миттєво. Так ми й жили — у новій реальності, під постійними загрозами, але з тією ж рішучістю».

Олександр пригадує, як уперше потрапили у бліндаж… Аж смішно — здавалося, що це навіть не бліндаж, а просто кілька патиків, нашвидкуруч накиданих один на один у ямі. Але саме в такому укритті тоді й жили — ховались від обстрілів, чекали чергових ротацій, тримали оборону.

«Був час, коли нас троє: Юрій та ще один побратим жили в одному бліндажі. Троє чоловіків на кількох квадратних метрах, у сирому земляному сховищі, без елементарного комфорту, зате з повною довірою один до одного. Ми так прожили разом майже три місяці. Нас не раз перекидали з місця на місце. Встигли побувати скрізь, де було важко, зокрема у Серебрянському лісі. Його більше немає. Росіяни зрівняли його із землею, випалили дощенту, як і все, куди ступають. Але ми трималися. І досі тримаємось».

Найважчими, зі слів Олександра, були нічні чергування. Пильнувати потрібно було постійно — ворог міг підійти будь-якої миті. Головним інструментом був тепловізор: кілька хвилин дивишся в нього, вдивляєшся в темряву, вгадуєш тіні… потім відводиш очі — бо печуть вогнем, ніби сам лізеш у те пекло. Зір сідає, повіки наливаються свинцем, але не маєш права на слабкість. Такі ночі згадуються особливо. Не через страх, не через втому, а через те, як вони трималися разом — мовчки, спокійно, як одне ціле. 

Побратим Юрія Віталій Кравчук (позивний «Пекін») розповідає, з Юрієм познайомився у 2023 році, коли його було призначено заступником начальника прикордонної застави в його підрозділі. На той час вони виконували бойове завдання на північних рубежах — на кордоні з Білоруссю.

«Юрій, позивний «Тихий», попри своє псевдо, був надзвичайно активним у житті підрозділу. Постійно навчався, удосконалював свої військові навички, завжди був готовий допомогти побратимам і підтримати їх у складну хвилину, — говорить він.  — Поряд із бойовими завданнями на кордоні проходили бойове злагодження перед черговим виїздом у зону активних бойових дій.

У квітні 2023 року підрозділ вирушив на чергову ротацію на схід — на один із найгарячіших напрямків, що проходить по адміністративному кордону Донецької та Луганської областей, у районі річки Сіверський Донець, поблизу Серебрянського лісництва. Місце, де наші військові тримали оборону, з часом отримало неофіційну назву — «Диво-ліс».

Юрій постійно ніс службу на передових позиціях. Сумлінно й вчасно виконував усі поставлені завдання, допомагав облаштовувати нові позиції та вдосконалювати вже існуючі. 

«Особливості місцевості вимагали складної логістики: спершу до певної ділянки рухалися автомобілем, далі — пішки до річки, потім переправа на звичайному рибальському човні. Через тривалу присутність наших сил на цьому напрямку ворог встиг пристріляти більшість маршрутів постачання та пересування.

Під час одного з таких рейдових виходів для заміни побратимів на позиціях, ворог, використовуючи безпілотник, виявив нашу групу. У момент висадки з автомобіля для подальшого руху до човна розпочався артобстріл. Унаслідок влучання Юрій отримав важке поранення та загинув. Побратими й досі з теплом згадують його — доброго, надійного і справжнього. «Тихий» залишився в нашій пам’яті не лише як воїн, а як людина з великим серцем і непохитною внутрішньою силою».

Про загибель Юрія Тетяна дізналася від командування того ж дня. У перші хвилини просто відмовлялася вірити — здавалося, це якась фатальна помилка, яка от-от спростується. Але реальність була безжальною. Її Юрій, «Тихий», більше не повернеться додому. У  пам’яті Тетяни живе безліч теплих моментів. Особливо яскраво вона згадує день, коли всією родиною поїхали до «Волинської Голандії» — тюльпанового поля, залитого сонцем і барвами. Там, серед моря квітів, були усмішки, дитячий сміх, фото на згадку — ніщо не віщувало біди. Саме такі спогади — найцінніше, що залишилось.

Юрій мав добре серце й золоті руки. Любив риболовлю — міг годинами сидіти на березі з вудкою, насолоджуючись тишею. Це був його спосіб відпочити душею. А ще — обожнював працювати з металом. У вільний час виготовляв  вироби. У кожному — точність, увага до деталей і частинка душі. Декілька таких речей досі зберігаються вдома, і Тетяна час від часу торкається їх, мов до живої пам’яті.

Юрій часто приходить до Тетяни уві сні. Усміхається, про щось говорить — спокійно, тихо, наче втішає. Але щойно настає ранок — жодного слова не вдається пригадати. Лишається тільки відчуття його присутності, теплоти, якої так бракує наяву. А одного разу сон був особливим. Юрій, як завжди стриманий і лагідний, дивився їй у вічі й промовив: — Ти сильна. Ти впораєшся.

Ці слова залишилися в її серці назавжди. Вони стали підтримкою у дні, коли біль здається нестерпним, і нагадуванням: він досі поруч, хоч і не фізично.

Юрія поховали в його рідному селі Голоби. Посмертно його було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня — за відвагу, вірність присязі та самопожертву.

Він назавжди залишиться  у серцях рідних, побратимів, усіх, кому пощастило знати його. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• За місяць до загибелі приїжджав у відпустку додому: Герою з Волині навіки 26
• Загинув на наступний день після 23-річчя: волинянину просять присвоїти державну нагороду
• Власноруч збивав російський «шахед»: історія Героя з Волині